• Частина 1. Князі Коріятовичі
• Частина 2. Становище Поділля за часи кн(язів)Коріятовичів
• Частина 3. Боротьба за Поділля між Польщею та Литвою після Коріятовичів

НАРОДЖЕННЯ МИНУЛОГО: невідома спадщина Юхима Сіцінського

Дослідження історії Подільського краю неодмінно призводить до усвідомлення потреби глибокого аналізу праць Юхима (Євтима) Йосиповича Сіцінського[i], відомого українського історика, археолога, етнографа, мистецтвознавця кінця XIX ст. першої половини XX ст. Він належить до тієї когорти "розумних українців", які не влаштовували "розумну" радянську владу, за що і розплатився своїм життям, яке розпочалося у мальовничому подільському селі Мазники Летичівського повіту[ii].

Згідно офіційних документів, майбутній вчений народився 10 грудня 1859 р. у сім'ї священика. Однак, у своїх "Споминах" Юхим вказував, що день його народження припадав на 15 жовтня: "В Метриці записано, що я родився 10 декабря, але, здається, родився раніше на місяць, або на два, але забули в свій час записати в Метрику. Так казав мені, коли я став більший, старий мазницький дяк Орловський "Тимофтей" (як він висловлював своє йм'я), і він же вказав коли мої іменини 15 октября, в день пам'яти преподобного Євфимія Нового"[iii]. Очевидно, звідси й ім'я Євтимій (Юхим).

Початкову освіту почав здобувати з 7-річного віку вдома разом із своїм старшим братом Володею (Володимиром) та сестрами під наглядом приватних учителів. Далі продовжив навчання у с. Калюсик[iv], де під впливом вчителя Олександра Руданського Юхим захопився етнографією: "Оце був перший мій інтерес до заняття етнографією, до записів"[v].

В 11 років юнак став студентом (вихованцем) Кам'янець-Подільського духовного училища, яке закінчив у 1874 р., будучи першим у розрядному списку. Далі продовжив навчання у Подільській духовній семінарії. Саме тут почав формуватися професійний талант дослідника. Неабиякий вплив на Юхима справив викладач, а пізніше ректор семінарії Митрофан Симашкевич, який "обійшов пішки все Поділля, знав як своїх п'ять пальців усю територію, зібрав силу цінних етнографічних записів з поля релігійних вірувань, які зреалізував у прекрасних статтях у місцевім єпархіальнім органі..."[vi]. Під час навчання у семінарії виходить перша історико-етнографічна розвідка Ю. Сіцінського "Народное предание о Полозе", надрукована у місцевій газеті "Подольскій листок". Навчання у семінарії завершилось у 1881 р. (Юхим був 8-им учнем за розрядним списком). Того ж року він продовжив навчання в Духовній Академії у Києві, успішно склавши вступні іспити. Його науковим наставником стає завідувач церковно-археологічного давньосховища, викладач академії, професор-історик Микола Петров. Завершення навчання відбулося з одночасним отриманням ступеня кандидата богослов'я (21 вересня 1885р.). Юхим активно продовжує публікувати статті, перекладає деякі твори польського лікаря та історика Йозефа Роллє. Одружившись, він вчителює у м. Бахмут[vii], однак в першій половині 1889 р. повертається до Кам'янця-Подільського, де приймає священицький сан.

Будучи священнослужителем, Юхим не припиняв займатись історією. Разом із Миколою Яворовським він ініціює створення у Кам'янці Подільському музею старожитностей, для чого організовується спеціальна комісія. Ю. Сіцінський власноруч складає правила зберігання музейних експонатів Давньосховища[viii], він же 10 лютого 1890 р. обирається на посаду секретаря, а завідувачем стає Віктор Якубович. У цей період Ю. Сіцінський розпочав написання серії статей про найдавніші православні церкви на Поділлі. Активна діяльність молодого вченого позитивно сприймається місцевими діячами і 28 листопада 1890 р. він стає дійсним членом Подільського історико-статистичного Комітету. Під впливом знайомства з відомими вченими Володимиром Антоновичем та Михайлом Грушевським Ю. Сіцінський пише свою першу монографію "Город Каменец-Подольскій. Историческое описаніе", яка вийшла друком у 1895 р.

Одночасно з історією Юхим не забуває про свої священицькі обов'язки, за добросердечне виконання яких нагороджуються у 1890 р. "набедреником", в 1900 р. "наперстним" хрестом і возводиться в сан протоієрея; у 1907 р. нагороджений орденом Св. Анни 3-го ступеня.

26 жовтня 1903 р. відбулась реорганізація Подільського Єпархіального Історико-статистичного комітету, який існував у Кам'янці з 1866 р., у Подільське Церковне ІсторикоАрхеологічне товариство, головою якого обирається Ю. Сіцінський. Саме діяльність у ньому, його наукові уподобання стали справжнім "другим виміром" у житті вченого. Він багато мандрує територією Подільського краю з метою збирання предметів старовини, на основі вивчення яких озвучував реферати під час засідань Товариства. Ю. Сіцінський брав участь у роботі багатьох археологічних з'їздів, виступав редактором періодичних видань, зокрема часопису "Подольские Епархиальные Ведмости" (з 1906 р. "Пра вославная Подолія"), газети "Подолія", був одним із засновників Подільської "Просвіти". 26 січня 1904 р. о. Юхима обрано дійсним членом Церковного Історико-Археологічного Товариства при Імператорській Духовній Академії. У цей період повністю сформувався світогляд Ю. Сіцінського, як українського патріота, за що і поплатився...

Перші переслідування розпочались у 1908 р., коли у газеті "Киевлянин" діяльність Ю. Сіцінського була охарактеризована як небезпечна. У листі до М. Грушевського він писав (18 листопада 1909 р.): "Літом [1909 р.] та з початку ученого року в мене була така халепа з начальством: мало не прийшлось зовсім зоставити посаду законовчителя в Кам'янецькім технічнім училищу. Хотіли розправитись зо мною і з(а) "Просвіту" і за все, але мене обстав наш архієрей Серафим (хоть він і не прихильний до українства та за мене постояв), от я і зостався поки на тій посаді, що і раніше. Але прийшлось пережити не мало тяжких хвилин. Бог милостив! Тяжкі тепер обставини життя педагогів. Хтів кидати Кам'янець и все, та жаль було кинути музей, бо нема на кого його зоставити"[ix]. Тому на цей час громадська та наукова діяльність Ю. Сіцінського спадає. Однак він не припиняє займатись Кам'янецьким музеєм.

Найбільше клопотів у цьому напрямку завдала Перша світова війна та революційні події в Україні. Музей пережив три евакуації і саме завдяки Ю. Сіцінському всі експонати були збережені. Його подвижницька праця і отримує належну оцінку. 17 лютого 1915 р. обирається членом-кореспондентом Імператорського Московського Археологічного Товариства, нагороджується орденами Св. Анни 2-го ступеню та Св. Володимира 3-го ступеню. Окрім цього, 15 жовтня 1916 р. постановою Св. Синоду Юхим призначається Єпархіальним наглядачем Церковно-Парафіяльних шкіл Подільської губернії (перебував на посаді до 1917 р.)[x].

З відкриттям у Кам'янці-Подільському університету, 22 жовтня 1918 р., Ю. Сіцінський (ще з липня на запрошення Івана Огієнка став настоятелем Університетської церкви) призначається на посаду приват-доцента на кафедрі церковної археології. З цього часу розпочалася і викладацька діяльність. Протягом двох місяців він прочитав на історико-філологічному факультеті ряд лекцій, зокрема "Загальний огляд історії Поділля", "Найдавніші сліди існування людини на Поділлі", "Стародавні племена й народи на Поділлі", "Побожжя і Пониззя за часів Галицького князівства", "Болохівські князі і Болоховська земля", "Князі Коріатовичі й заснування міста Кам'янця". У наступному році Ю. Сіцінський читає курс з історії українського мистецтва. З 27 серпня 1919 р. Рада професорів Університету обирає його головою бібліотечної комісії. Одночасно він упорядковує нумізматичну колекцію Кабінету Мистецтв[xi].

З остаточним утвердженням совєтської влади в Україні і Кам'янці-Подільському зокрема, Університет реорганізовується спочатку в Інститут теоретичних наук (ІТЕН, з 2 лютого 1921 р.), а з 26 лютого 1921 р. в Інститут Народної Освіти (ІНО) та Сільсько-Господарський Інститут (СГІ)[xii]. Саме в ІНО професор Ю. Сіцінський продовжив свою викладацьку практику та завідування кабінетом мистецтвознавства. Однак ненадовго ...

25 березня 1921 р. Юхима заарештовують за підозрою в контрреволюційній діяльності. "Його звинуватили у зв'язках з сином Володимиром, котрий тоді був у Чехії, а що він українець дядько не ховав до якоїсь партії він не належав", так згадує племінниця Є. Монастирська[xiii]. З-під арешту Юхима звільнили 24 червня, але повернувшись додому, він застав жахливу картину: все його майно було конфісковане. Цю страшну звістку не витримала дружина Маня, яку від пережитого горя розбив параліч і вона вже до самої смерті, яка сталася 30 травня 1923 р., не піднялась з ліжка. Як каже народне прислів'я: "Одна біда не ходить". Так і сталося у подальшій долі Ю. Сіцінського. 7 жовтня 1922 р. за розпорядженням Вінницького Губернського "Политпросвета" його звільняють від завідування Кам'янецьким музеєм, "позаяк священнослужитель не може завідувати радянською установою"[xiv]. 27 жовтня того ж року його усунуто від викладацької роботи[xv]. Лише у травні-червні 1923 р. Кам'янецький повітовий освітній комітет призначив його науковим співробітником музею[xvi]. На цій посаді працював до 30грудня 1924[xvii].

З цього часу він перебував у невизначеному стані, але залишався при музеї на посаді вченого охоронця музею до 26 серпня 1929 р., тобто до другого арешту[xviii]. Не маючи достатніх коштів щоб прогодувати сім'ю, Ю. Сіцінський продає свій будинок, який побудував на кошти, отримані від Міської Думи в 1895 р. за книгу "Город Каменец-Подольскій. Историческое описаніе". Залишає за собою лише флігель, де в одній із кімнат проживав зі своєю дочкою Тетяною. В інших кімнатах мешкали інші працівники музею. З однією із них Оленою Купріянівною Перцель пізніше він одружився (вінчання відбулось 1 листопада 1926 р. у Миколаївській (вірменській) церкві[xix]).

Незважаючи на складні обставини життя, Ю. Сіцінський не припинив наукової діяльності. В кінці 1920 року він став членом новоутвореного "Кам'янець-Подільського Комітету охорони пам'яток старовини, мистецтва і природи" (Камподкост). Трохи пізніше, з 1925 р., Ю. Сіцінський став членом Президії (заст. Голови) "Кам'янець-Подільського Наукового при Всеукраїнській Академії Наук Товариства"[xx]. Активно продовжує археологічні дослідження і здійснює наукові доповіді за їх результатами.

Саме в цей період Ю. Сіцінський приймає можливо одне із найболючіших для себе рішень: він відмовляється від "служіння культу". Ось як він сам про це писав 11 вересня 1928 р. в газеті "Червоний кордон": "Я бувший служник релігійного культу ще з 1922 р., коли я був викладачем ІНО, залишив службу при церкві, з того часу й досі ніякої участи в церковних справах не брав, займався тільки науковою працею, був і досі состою службовцем, і таким чином я, фактично зрікся духовного сану. Але деякі і досі вважають мене службовцем культа, то цим я заявляю суспільству те, що я вже фактично заявив, що я не служник культу і надалі маю намір займатися тільки науковою працею, як службовець УССР"[xxi].

Цей крок Ю. Сіцінського викликав і викликає неоднозначну оцінку і тоді, і тепер. Справді, після повного утвердження совєтської влади, Ю. Сіцінський не служив у церкві. Однак, спочатку арешт, конфіскація майна, смерть дружини, проблема з роботою і боротьба за виживання у "безбожному суспільстві"... Крім цього, будучи активним прибічником утворення Української автокефальної православної Церкви, Ю. Сіцінський не міг змиритися з її ліквідацією. То чи можна за таких обставин трактувати слова Ю. Сіцінського як відречення від Бога, чи це був свідомий крок українського патріота, у якого не було бажання повертатися у лоно Російської Церкви? Крім цього, із слів Юхима, ми дізнаємось лише про те, що він просто "зрікся духовного сану", тобто перестав бути священиком. Проте навіть це не врятувало вченого від повторного арешту.

Повне припинення політики українізації торкнулося й Кам'янця-Подільського. 26 серпня 1929 р. були заарештовані викладачі СГІ, а також Ю. Сіцінський[xxii]. Звинувачення: "контрреволюційна петлюрівська діяльність і агітація". Йому навіть приписали участь у неіснуючій Спілці визволення України. Проте, пробувши під арештом 8 місяців, за розпорядженням Київського ГПУ Ю. Сіцінського звільнили, але справу не закрили до закінчення процесу над "СВУ"[xxiii].

По звільненню колишній підслідчий залишився без засобів для існування, тому змушений був клопотатися про на- рахування пенсії. Чи вдалося йому це зробити точно не відомо. Мабуть ні, оскільки почав шукати роботу за межами Кам'янця. Водночас продовжував писати історичні розвідки. Зокрема, 28 серпня 1930 р. закінчив працю над рукописом "40 літ культурної роботи" (з приводу 40-річчя Кам'янецького історико-археологічного музею) на 58 аркушах[xxiv].

В 1931 р. Ю. Сіцінський виїхав до Києва, де 1 травня влаштувався на роботу у Всеукраїнське музейне містечко, яке функціонувало при Держаному культурному історичному заповіднику, на посаду наукового працівника 1-ї категорії[xxv]. Проте вже 2 серпня 1933 р. був звільнений[xxvi]. Мабуть, головною причиною цього стала хвороба ніг (ходити на роботу йому допомагала дружина). Ця ситуація змусила сім'ю Сіцінських задуматись над поверненням до Кам'янця. Але влада у рідному місті не бажала бачити того, хто все своє життя присвятив йому. Згідно рішення Кам'янець-Подільського народного суду від 31 липня 1933 р. в Сіцінських вилучили флігель із по життєвим залишенням кутової кімнати в 16 кв. м[xxvii]. Ю. Сіцінський, будучи ще у Києві, намагався через особисте листування вплинути на ситуацію, але все було марно. Рішення суду було підтверджено постановою міськради[xxviii]. Йому також відмовили у нарахуванні персональної пенсії[xxix].

Ю. Сіцінського з дружиною переселили на Підзамче у будинок Юлії Антонівни Ундерко. Саме тут, сплачуючи за одну кімнату, він доживав останні дні. Звертає увагу на себе характер процесу переселення. Ось як про це згадувала племінниця Юхима, Євгенія Монастирська:

"Раптом дядько бачить через вікно, що у двір заїжджає грузова автомашина. Він (тобто дядько упоряДн.) виходить у двір. Вручають ордер на перевезення його на Підзамче. Дядько просить цих людей забирати не всю бібліотеку. Він відбирає більш цінне: свої праці, альбоми, просить цих людей, що прибули, що він сам відвезе частину бібліотеки, але ніхто його не слухає. І от стали жбурляти книги, як дрова на автомашину. Автомашина виявилась замалою для такої великої бібліотеки, яка була у дядька, навалили до верху, дорогою губили книги. Були загублені альбоми (найцінніші для дядька) та книги. Дядько давав у газету об'яву хто знайде, принести йому за винагороду. Але ніхто нічого не приніс. Це зовсім приголомшило дядька. Так жахливо повелися з ним, навіть не попередили. Коли я прийшла до дядька на Підзамче і ми носили (книги упорядн.) у повітку, де звалена була вся [його] бібліотека, то я жахнулася того, що побачила. Це (була упорядн.) величезна купа порваних, пошарпаних книг"29 [xxx].

Останній рік життя Ю. Сіцінський був прикутий до ліжка: далася в знаки хвороба ніг. Його доглядала дружина - Олена Купріянівна. Він помер 8 грудня 1937 р. і був похований на Русько-фольварецькому кладовищі. Так закінчив земний шлях Великий дослідник Подільської землі Юхим Сіцінський.

Найбільшим творчим задумом Ю. Сіцінського було написання 5-ти томної монографії "Нариси з історії Поділля". За його життя у 1927 р. у Вінниці був надрукований лише 1-й том і оголошено, що незабаром вийде 2-й. Однак доля вирішила інакше: інші томи так і не побачили світ. Лише у 2000 р. Ольга Пламеницька надрукувала частину 3-го тому "Стародавні племена й народи на Поділлі за історичних часів перед заснуванням Київської держави", який зберігався в особовому фонді Ю. Сіцінського (№ 3333. Оп. 1. Спр. 31)[xxxi]. Доля інших томів донедавна була невідома.

Останній, п'ятий, том мав умовну назву "Поділля під владою Литви" і дотепер вважався втраченим. Проте нещодавно потрапив з приватної колекції одного із кам'янчан до Історико-культурологічного Подільського братства. Як він опинився у руках колекціонера, достеменно не відомо. Очевидно, під час варварського виселення Ю. Сіцінського на Підзамче цей рукопис (а також 4-й том "Пониззя та Побужжя за часів Київського та Галицького князівства", який зараз також зберігається у фондах братства) підібрав хтось із кам'янчан і, передаючи з рук у руки, зберіг до наших днів.

Ця праця є творінням пера Ю. Сіцінського. Вона являє собою зшиток паперу різних розмірів із загальною кількістю 107 аркушів. Текст написано особистою рукою автора. За змістом це історія Подільського князівства із середини XIV ст. і до 1434 р. Наразі невідомо коли саме був написаний текст. Можемо лише стверджувати, що він постав після 1928 р., оскільки саме в цьому році вийшла праця В. Розова "Українські грамоти XIV в. і першої половини XV в." та монографія Ю. Сіцінського "Оборонні замки Західного Поділля", на які покликається автор, і вони є останніми у хронологічному списку використаної наукової літератури.

У публікації рукописний текст подається повністю в авторській редакції з необхідним сучасним науковим коментарем. У круглих дужках розкрито скорочення, зроблені Ю. Сіцінським, а у квадратних власне доповнення змісту тексту. Крім цього, посилання здійснювались двома типами цифр: арабські посилання власне Ю. Сіцінського, а латинські наші. Рукопис умовно поділено на три частини відповідно до логіки викладу матеріалу, а кожну з них на підчастини згідно із підкресленням Ю. Сіцінського.

Публікувати текст, який тобі не належить і нікому не відомий, завжди важко. Проте тільки так відбувається процес нового народження минулого...

Частина 1. Князі Коріятовичі

Про організаторів культурно-політичного життя Поділля другої половини XIV ст., князів Коріятовичів1, маємо небагато історичних відомостей; причому деякі відомості суперечливі й запутані.

Батько цих Подільських князів Коріят11 був братом Великого князя Литовського Ольгерда111 й держав Новгород (Новогрудок) Литовський17. Він, певне, був християнської православної віри й мав християнське им'я Михаїл. У нього було чотири сина. Западно руська літопись перераховує їх в такому порядку: Юрий, Александр, Константин і Федір. Оці сини Коріята й стали Подільськими князями.

[1.1.] Юрій Коріятович7 був, здається, старшим братом, бо його им'я стоїть первим в літописнім списку й його діяльність торкається головним чином столиці Подільського князівства Кам'янця17. В другій умові Казіміра711 з литовськими князями, 1366 року7111 згадується з польського боку, крім Юрия Наримунтовича Белзського, ще "другий Юрий та Александр".

Юрий перший раз згадується в історичному документі 1349 р.ІХ, в умові Литовських князів з Польським королем Казіміром. Деякі історики запевняють, що то були Князі Коріятовичі й гадають, що певне Юрий Коріятович володів якоюсь землею на Волині, або Червоній Руси, за які тоді йшла боротьба між Польським королем та Литовськими князями, і через те мусів увійти в якісь обов'язки щодо Польського короля.

Про діяльність на Поділлю Юрия Коріятовича мало що відомо. Ми маємо тільки одну грамоту Юрия, видану ним разом з братом Олександром місту Кам'янцю 1374 р.

Грамота князей Юрія и Александра Коріятовичей місту Камянцю. 7 січня 1374 р.

Князь Юрій Коріятович разом зі своїм братом Александром дає грунти й права міщанам міста Кам'янця.

Грамота була написана на руській мові, але ні подлинної грамоти, ні руського текста її не збереглося, а тільки польський переклад пізнішого часу. Що грамота була на руській мові, найранійша офіціальна вказівка відноситься до 1564р. і в книзі люстрації Теребовельського замку значиться такий запис 1564 р.: "Rayce i mieszczanie Kamienieccy prava Maydeburskiego... ukazali list stary Ruski Iurego Kmietowicza (очевидно помилка, замість: Koriatowicza) kniazia Podolskiego i brata iego kniazia Alexandra na zasadzenie miasta Kamienieckiego tysiqcznego trzechsetnego siedmdziesiqtego czwartego, dobry list stary quatenus in usu"[xxxii].

Грамота ця в польськім перекладі видана в таких виданнях:

   

1) Матеріали до історії суспільно політичних і економічних відносин західньої України. Зібрав і видав Михайло Грушевський. Частина І. У Львові 1906 (Передрук з тт. LXIII, LIV и LXIX Записок Наукового Тов(ариства) ім. Шевченка), док. №ІІ, ст. 2-3. Текст виданий по виписі "з ревізії прав 1564 р." Литовська Метрика Москво(ського) арх(іва) міністерства Справедливості* IV. В. кн.17, с. 44. По тій виписі грамота не повна: нема початку и кінця. Грушевський зазначує дату грамоти: 7 січня, треба "лютий" розуміти, як "січень". [i]  Прізвище Сіцінський походить від назви с. Січинці (Дунаєвецький р-н Хмельницької обл.), звідки був родом прадід Юхима Федір. [ii]  Тепер однойменне село Деражнянського р-ну Хмельницької обл. [iii]  Державний архів Хмельницької області (далі. ДАХмО). Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. Оп. 1. Спр. 26. Арк. 6. [iv]  с. Калюсик, сучасне село Віньковецького р-ну Хмельницької обл. [v]  ДАХмО. Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. Оп. 1. Спр. 26. Арк. 28. [vi]  Там же. Арк. 23-24. [vii] З 1924 р. м. Артемівськ Донецької обл., районний центр. [viii] ДАХмО. Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. Оп. 1. Спр. 34. Арк. 4. [ix]  Центральний державний історичний архів України. Ф. 1235: Особистий фонд М. Грушевського. Оп. 1. Спр. 746. Арк. 142-144. [x]  ДАХмО. Ф. Р.-302. Оп. 2. Спр. 444. Арк. 16. [xi]  Завальнюк О. Історія Кам'янець-Подільського державного університету в іменах (1918 1921 рр.). Кам'янець-Подільський, 2006. С. 301. [xii]  Завальнюк О., Комарніцький О. Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка (1918 2009 рр.): Історичний нарис. Кам'янець-Подільський, 2009. С. 16-17. [xiii]  ДАХмО. Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. Оп. 1. Спр. 38. Арк. 21. [xiv]  ДАХмО. Ф. Р-302: Фонд Ю. Сіцінського. Оп. 2. Спр. 444. Арк. 39; Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі. ЦДАВО України). Ф.166. Оп. 2. Спр. 1158. Арк. 18-18 зв. [xv]  ДАХмО. Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. Оп. 1. Спр. 34. Арк. 21; ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 2. Спр. 1158. Арк. 18-18 зв. [xvi]  ДАХмО. Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. Оп. 1. Спр. 34. Арк. 21. [xvii]  Кам'янець-Подільський державний історичний музей-заповідник. №К. док. п/п. 4394 КВ-44855. Трудовий список Сіцінського. [xviii]  Там само. [xix]  ДАХмО. Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. Оп. 1. Спр. 15. Арк. 7. [xx]  Україна. 1926. Кн. 1. С. 177. [xxi]  ДАХмО. Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. Оп.1. Спр.38. Арк. 39. [xxii]  ДАХмО. Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. Оп.1. Спр.38. Арк. 38. [xxiii] Архів Управління Служби Безпеки України у Хмельницької області. Слідча справа П-15162. Арк. 28. [xxiv] ДАХмО. Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. Оп. 1. Спр. 34. [xxv]  Кам'янець-Подільський державний історичний музей-заповідник. №К. док. п/п. 4394 КВ-44855. Трудовий список Сіцінського. [xxvi] Там само. [xxvii]  Національний історико архітектурний заповідник "Кам'янець". Фонди. Справа №1464. Домоволодіння Сецинского. Арк. 59. [xxviii]  19. V. 1934 р. Довідка (копія). Видана Кам('янець)-Под(ільським) Відд(ілом) М(іської) Р(ади) г-ну Сицінському Е. Й. в тому, що Постановою Суду з 31 липня (19)33 р. № 1464 вилучено у його флігель та сарай по вул. Петровського № 62 та відповідно до постанови Президії М(іської) Р(ади) з 17. X. (19)33 р. № 18 передано у безкоштовне пожитьове користування гр-ці Шуляк Акулині Петр(івні) зі звільненням також від будь-яких податків (Національний історико-архітектурний заповідник "Кам'янець". Фонди. Спр. № 114/1046. Домоволодіння Сецинського. Арк. 60). [xxix] ДАХмО. Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. Оп. 1. Спр. 38. Арк. 38; ДАХмО. Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. Оп. 1. Спр. 31. Арк. 37. [xxx] ДАХмО. Ф. 3333: Фонд Ю. Сіцінського. Оп. 1. Спр. 38. Арк. 21. [xxxi] Сіцінський Є. Стародавні племена й народи на Поділлі за історичних часів перед заснуванням Київської держави / Пламеницька О. Цінна розвідка з наукової спадщини Є. Сіцінського // Пам'ятки України: історія та культура. Ч. 3-4 (128-129). 2000. С. 46-57. [xxxii]  Книга Київ(ського) Центр(ального) Архіву №4562, fol 690; Молчановський, 206 (Тут і далі такий варіант посилання Ю. Сіцінський робить на працю: Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 г. (Преимущественно по летописям). К., 1887. упорядн.).

***

2)  Podole, Wolyn, Ukraina obrazy meisc i czasow", przez Alexandra Przezdzieckogo". Tom pierwszy, Wilno, 1841 р., ст. 140143. Грамота надрукована по двом редакціям: по виписі 1564 р. в підтвердженню короля Станіслава Августа 1780 р. і по виписі з якихось "книг Коріятовичів", що зберігалася колись в Кам'янецькім магистраті. В тій останній редакції грамота має початок, з зазначенням имени князя й кінець з показанням свідків. Передруковано в книжці Сементовського: "Каменець Подольскій" ст. 41-42.

3)  "Очеркь известій о Подольской земле до 1434 года". Н. Молчановського, ст. 206-209. Тут надрукована сводка грамоти по виписі 1564 р. з Коронної Метрики и копії, що збереглася в Кам'янецькім магистраті.

4)  "Каменецкій Свято Троицкій первоклассный монастирь" Д. Синицького, Каменец Под(ольский), 1868, ст. 54-56. Тут надрукована грамота по копії, завіреній президентом Кам'янця Аслановичем, але не зазначено де та копія збереглася. В тій копії є якісь нісенітниці: грамота дається якомусь місту Саткам.

Треба визначити, що такий текст грамоти 1374р. внесено в двох королевських грамотах: Августа ІІІ 1735 p.,17/VI и Станіслава Августа 1765 р., 29/V. Ці грамоти на пергаміні, зберігаються в Кам'янецькому Іст(орико) Арх(еологічному) музеї. Дата грамоти в різних виданнях зазначена різна: 7 ноября, 7 листопада, 7 лютого. Цю різницю дат проф(есор) Грушевський спростовує так: 7 січня, в день Св(ятого) Іоанна Хрестителя.

З виданих текстів виявляється дві редакції польського перекладу грамоти 1374 (р.): одна редакція давніша, видана повністю 1564 р., и друга пізніша, по випісях XVIII (ст.)[i].

Поміщаємо тут польський переклад по більш правильній виписці, виданій проф(есором) М. Грушевським.

Грамота 1374 р. по виписі з коронної Метрики 1564 р. з доповненням по Редакції Кам'янецькій кінця XVIII в.2 [ii]

"Stanislaus Augustus, Dei gratia Rex Poloniae, Magnus Dux Lithvaniae, Russiae, Mazoviae, Samogitiae, Kijoviae, Volhyniae, Podoliae, Podlachiae, Livoniae, Smolensciae, Severiae et Czernigoviae. Significamus praesentibus literis Nostris, quorum interest, universis et singulis reperiri in archivio Metrices regni librum vulgo intitulatum: fransumpta literarum Palatinatus Podoliae in conventu Regni generali anno 1564 Varsaviae celebrato per incolas ejusdem Palatinatus productarum, in eoque contineri sub die nona februarii, folio 44, privilegium a civibus Camenecensibus exhibitum tenoris sequentis:

[Камен(ецька) редакція): W imie Ojca i Syna i Ducha SwiQtego Amen. Mi Kniaz Jorgiey Kuriatowicz Bozq milosciq Kniaz y Hospodar Podolskiey ziemie, z bratem swoim Kniazem Alexandrem, czyniemy wiadomo swoim listem, y to bdzie wiadomo kazdemu]XI kto na ten list wejzzy [Кам('янецька) ред(акція): popatrzy], iz esmy [Кам('янецька) ред(акція): zesmy] przyzwali k sobie mieszczany do Camienieczkiego miasta a dalismy wolq na dwadziescia lat [Кам('янецька) ред(акція): na 24 lata) a dwiescie [Кам('янецька) ред(акція): 204] lanow dalismy ku miastu a midzy Muxq a Bagowiezq od Tarnawskiej drogi lasz od Korowi ziemie the asz do Dniestru dalismy k miastu tam im lany wymierzy [Кам('янецька) ред(акція): niemierzqc], y dalismy rzeki brzeg

Nistru od ujscia Muxe az do ujscia Bakowice. A jeszcze krom tego dalismy k miastu pastwy wygon od miejskiej krynice do Muxe a Muxq dolem do xiQzich nizo [niw? Кам('янецька) ред(акція): win]. A kiedy wolq wysiedzq mieszczanie, maja dawac od lanow po dwadziescia groszy szerokich platu. A sqdzic siQ im przed swem prawem, przed swemi rajcami, a wojewodzie nie treba sie w to wstepowac nic. Jesli bQdzie ktory bojarrin albo sluzebnik niazi™ albo ziemianin uczyni krozq winQ w miescie, y z tej winy dostoien bQdzie smierci mieszczanow niekarzqc go w ksiqzece karanie na zamek, niechajze sam kniaz karze swoie ludze. Jesli bQdze kniasz zemianin albo dworzanin miec bQdq sqd z mieszczaninem, tedy sqdzic wojewodze z wojtem, i bQndzeli winowal kniasz dworzanin albo ziemianin, niechajze wojewoda bierze winQ na kniazic ludziach, a jesli bQdzie mieszczanin winowal, tedy wojt winQ wezmie. A cokolwiek win bQdzie wszistkich, przyidzie wojtowi trzecia czQsc winy, a dwie czQsci winy to kniaz daie ku miastu na pomoc. A jatki sukenne i kramne i szewcze i chlebne, rzeznicze i lasniq to kniaz odpuscil k miastu, co przyidzie kolwiek pieniQdzy z tego, to miastu nalezec ma. Mieszczanom mocnic miasto dla siebie; jesli by mieszczanie nie chcieli budowac miasta temi pieniQdzmi, tedy te pieniqdze od mieszczan zas majq byc dane kniaziowi w skarb. A cokolwiek siQ stanie po grzechu, czego Boze niedai, az ktory czlowiek Bozym przepuszczeniem umrze i z domem wszystek i z zonq, wojtowi i mieszczanom dzierzec ten dom rok i szesc niedziel a nic z tego domu nie ruszac az siQ najdzie przirodni jakis jego plemienia. Zaten rok i za szesc niedziel jesli siQ nie najdzie nikt jego pokolenia, tedy ten dom dac kniaziu, to na jego woli bQdzie, kogo zechce, tego w ten dom posadzi. A wysiedziawszy wolq dwadziesca [Кам('янецька) ред(акція): 24] lat, mieszczanie majq dawac plat, a wojt i mieszczanie majq mnie kniaziu sprzyjac i byc sprawedliwemi i wiernemi, a z wojewoda i boiary i z dworzany byc z nami wespol przy zlym i przy dobrym, i majq byc pomocnicy i wczyntkiem i slowem i przyjazniq i mocq i radq bez wszelakiej chitrosci. [Кам('янецька) ред(акція): A na to zapisalismy swoi list i pieczc zawiesili swego xistwa. Swiatkowie na to Kamieniecki wojewoda Ostaphy Matwy Malentowic i z bratem swoim Siemionem, Hrinko Czer(wo?)nogrodzki wojewoda, Olesko Smotrycki wojewoda, Olesko Holodowic, Wasko Kobiak]. Pisan ten list na samku w Kamiencu 1374 od Bozeho Narodzenia miesiacza Lutego 7 dnia w dzien S. Jana Krzciciela [Кам('янецька) ред(акція): A pisan list w zamku Kamienieckim roku 1374 po Bozim Narodzieniu miesiacza Nowembra siodmego dnia na SwiQtego Jana Krzciciela. R$ko Suprona Pisara Kniazieho]. Jacobus Chaczinski consul Camenensis accepit literas superius scriptas. Anod ejusmodi Priwilegium pront in praefato libro continetur, Nos rescribi et parti requirenti authentice extradi permisimus. In quarum fidem siggilum Regni praesentis est appressum. Datum Varsaviae decimal octava mensis Novembris anno Domini millesimo septingentesimo octuagesimo, Regni vero Nostri decimo septimo. Antonius Okcki E(piscopus) P(oznaneusis) S(upremus) R(egni) Canc(ellarius)".

Реставрируємо текст грамоти так, по українськи: "Во им'я Отця й Сина й Святого Духа, амінь4.

Ми, князь Юрий Коріятович, Божою милост'ю князь і господар Подольскої землі, з братом своїм князем Олександром, чинимо відомо своїм (ii.iim)xv листом, і тоє (най) буде відомо каждому, хто на той лист гляне, що ми призвали до себе міщан до міста Кам'янця і далисьмо (їм) волю на 20 літ і 200 ланів дали до міста, між Мукшою й Баговицею™ від Тарнавської дороги, ліс Откоров4, землі ті, аж до Дністра далисьмо місту та їм лани виміряти, і дали ми берег ріки

4  Це місце в виданих текстах так читається: lasz od korowi, але треба читати: "ліс Откоров", або "Откоровий". Урочище, або ліс Откоров, Вікторов, Откоровий находився в XV ст. на границі земель сіл Боришковець і Кульчієвець, коло заселення Кам'янецького руського війта Кирика, чи Киріака. Назву «Откорів ліс» здибаєм в акті 1512 р., де перераховуються ліси, в околицях Кам'янця, на які кам'янецькі міщане заявили свої права Дністра від устя Мукши аж до устя Баговиці, і ще, крім того, далисьмо місту (для) пасовиська вигін од мійської криниці до Мукши, а Мукшою долом до Княжих нив. А коли волю виседять міщане, мають давати від ланів по 20 широких грошей[iii] плати. А судитися їм по своїм правам перед своїми райцами, а воєводі не треба в те втручатися. А як трапиться, (що) якийсь боярин, або служебник княжий, або земянин учинить якусь вину в місті і через ту вину достоін буде сметри, то міщанам не карати його именем князя (на замок), нехай сам князь карає своїх людей. Коли буде княжий земянин, або дворянин мати суд з міщанином, тоді судити воєводі з війтом. Як буде винен княжий дворянин чи земянин, нехай воєвода бере вину (штраф) з княжих людей, а як буде винен міщанин, тоді війт най возьме вину. А скільки буде всіх вин, пійде войтові третя частина вин, а дві частині вин князь дає місту на поміч. А ятки суконні, крамні, шевські, хлібні, різничі и лазню князь віддає місту: скілько буде прибутку з того, те місту має належати, щоби міщанам зміцнити місто для себе. А як би міщане не захотіли підкріпляти (укріпляти упоряДн.) місто на ті гроші, тоді ті гроші від міщан мають бути віддані князеві в скарб. А як би сталося, на жаль, чого най Бог боронить, що якийсь чоловік, з Божого попущення, вмер зо всіма в домі і женою, тоді війтові і міщанам держати той дім рік і шість неділь і нічого з того дому не рухати, бо, може, знайдеться якась його рідня; а як за рік і шість неділь не знайдеться з його рідні (нікого упоряДн), тоді той дім дати князеві, і тоді від волі його буде залежати кого захоче, того й посадить в той дім. А міщани, висидівши волю 20 літ, мають давати плату. А війт і міщане мають мені, князеві, сприяти, бути справедливими и вірними, а з воєводою, боярами і дворянами мають бути разом, в одності при злих і добрих (обставинах) і мають бути помішниками й ділом й словом, і приязн'ю и міцью и порадою, без всякої хитрости.

Писаний той лист в замку, в Кам'янці, 1374 року від Божого народження місяця січня 7 го дня, в день св. Іоанна Хрестителя. А на то, записалисьмо свій лист і печать привісили свого князівства. Свідки на то були: Кам'янецький воєвода Остафій Матвій Малентович з братом своїм Семеном, Гринко Червоногородський воєвода, Олеско Смотрицький воєвода, Олеско Голодович, Васко Кобяк. Рукою Супрона, княжого писаря. Яков Хочинський. Радца Кам'янецький, одержав вищезазначену грамоту".

Грамота Юрия Коріятовича Кам'янцю показує, що кн(язі) Коріятовичі були не тільки верховними воєначальниками й захисниками зайнятої їми землі, але й упорячиками цієї країни.

Кн(язь) Юрий разом зі своїм братом Александром, як звичайно тоді робили для приваблення поселенців, дає міщанам землі 200 ланів, звільняє міщан на 20 років від всяких повинностей за даровану землю; дає їм право самоврядування судитися перед своїм війтом й радниками, встановляє межі княжої и магістратської юрисдикції, віддає місту прибутки з торгових і промислових яток, за що міщане повинні були укріпляти місто; при кінці (в)становляє порядок розпорядження так зв(аним) вимороченим майном.

В даруванні місту Кам'янцю самоврядування в юридичних формах цього дарування історики бачать запозичення з німецького, т.зв. магдебурзького права, яке в ті часи запроваджували польські королі в Червоній Русі. Але дійсне магдебурзьке право надано було Кам'янцю пізніще: в 1432 р. була видана Кам'янецькому войту грамота, що підтверджувала, німецьке чи магдебурське право6.

Оця грамота, якою місту Кам'янцю було данно землі між річками Мукшою і Баговицею, аж до Дністра, породила безконечні суперечки и судові процеси міста з сосідними землевласниками, що захвачували мійські грунти. Справа ця почалася в XVI ст., велася на протязі XVI XVII ст., потім відновилася після турецької окупації, тягнулася на протязі XVIH ст., і перейшла в Російські суди ХІХ століття, і остаточно не була закінчена до останніх довоєнних часів.

Так от тільки відома одна вищезазначена грамота князя Юрия Коріятовича.

Им'я цього князя згадується в грамоті, виданій братом його Олександром в 1375 р. СмотрицькимXVII доминиканам; в тій грамоті сказано: "што ж быль брать нашь князь Юрій Коріятович придань млинь кь церкви кь Матци Божій у Смотричи, то и мы, князь Александро, подтверживаємь того своїмь листомь" (про цю грамоту див. нище, коли буде мова про Олександра Коріятовича).

Певне тоді, коли Олександр К(оріятови)-ч видавав ту грамоту, Юрія К(оріатови)-ча вже не було в живих.

Юрий Коріятович напевне заселив і укріпив місто Кам'янець. Він певне збудував Кам'янецький замок: грамота 1374р. видана була в Кам'янецькому замку. В цьому свойому замку він, з братом Олександром, збудував православну церкву Покрови Пресвятої Богородиці. Про цю замкову церкву говорить опись замка 1494р., що вона була десь в середині старого (камінного) замку і в ній "кожну неділю (воскресний день) відбувалася служба Божа по руському, або грецькому обряду"[iv].

Та церква иснувала до 1672 року, а в цім року один православний кам'янчанин "шляхетний" Михайло Маскевич, регент (завідувач) бродської Кам'янецької канцелярії, задумав, за поміччю братства тої церкви, збудувати нову, камінну церкву замість існуючої тоді старої деревяної церкви. На цю перебудову церкви Маскевич одержав дозвіл від короля Михаїла™11, який видав про це грамоту на пергаменті (переховувалася в церкві Львівської митрополичої капитули)[v]. В тій грамоті говориться, що Кам'ян[ецька] замкова церква "була збудована блаженної пам'яти князями Александром и Юрієм Коріятовичами, дідичами й фундаторами міста Кам'янця, де в тамошньому замку, в тій же церкви, зпочивають їх останки".

Що в кам'янецькому замку була дерев'яна Покровська церква, побудована кн(язями) Коріятовичами, і що в тій церкві поховані фундатори церкви, згадує Київ(ський) митр[ополит] Петро Могила™ в своїх "Записках"[vi]. А Петро Могила міг знати коли, навіть бути в ньому, бо в 1621 р. він молодим юнаком (24 р.) приймав участь в бою під Хотиномхх, [Брат...]™ Петра Могили Константин Могила син[...], що володів на Поділлю селом Устям™1, а сестра його Марія, що була замужем за Ст(аніславом) Потоцьким, довго жили в Каменці.

Деякі польські письменники вказують, що кн(язь) Юрій і инші Коріятовичі були прихильні до католицтва і навіть були католиками: вказують на те, що Юрій дав Смотрицьким доминиканам млин; кажуть, що він збудував в Кам'янці костел Св. Петра и Павла[vii] і що Юрій и Ал(ександр) поховані в Смот(рицькому) дом(ініканському) костьолі. Але, як буде видно дальше, ці звістки зовсім не певні.

В місцевих архівних документах є ще певні вказівки, що кн(язь) Юрій К(оріятович) дав Кам'янецькій Воскресенській церкві на Руських Фільварках землю, коло міських ланів[viii].

На початку ХІХ ст. (1805р.) настоятель Кам'янецького монастиря архімандрит Даниїл намагався через суд доказати, що Кам'янецькому монастиреві Юрій Коріятович дав землю, десь коло Руських Фільварків, в розбігу більш як 60 десят(ин) з 20-ма дворами крестьян; що таке надання кн(язь) Юрій підтвердив ніби привілегією, даною Кам'янецькому магистрату, що та привілегія зберегалася в тім монастиреві в 1805 р., и що та земля, ще від часів Коріятовичів називалась "Черничим полем". Але суд не визнав домагань настоятеля монастиря. Такої привілегії не було в монастирі. Певне арх(имандрит) Даниїл мав на увазі грамоту кн(язя) Юрія 1374 р. місту Кам'янцю. Але там нема нічого про надання землі яійсь церкві або монастирю; правда в тій грамоті говориться, що мійські землі на річці Мукші йдуть з полями до княжих чи ксенжих (xiQzich) нив це слово можна розуміти, як ксенжих, "священицьких", попівських нив.

Може це були ниви, якими користувались священики. Але, як відомо, в Кам'янці не було монастиря або чернців до XVIII ст. Назва "Чернече поле" дійсно існувала на початку ХІХ ст. і пізніше. Певне то було поле, що належало до Воскресенської церкви на Руських Фільварках, яка церква була у XVIII ст. в розпорядженні Кам'янецьких чернців-базиліян, від чого і повстала певне назва "Чернече поле".

Відомо, що в 1452 р. Теодорик Бучацький, заставний держатель міста Кам'янця, надає Воскресенській церкві 10 дворів (ланів) з людьми. Чи не попутане надання Бучацького з грамотою Коріятовича?

Словом справа про надання Юрієм Коріятовичем землі Русько-фольварецької церкви не певна.

Про кінець життя Юрія К(оріатови)ча русько литовський літопис розповідає так: "князя Юрія волохове взяли собе воєводою и там его окормили", себ-то отруїли (по иншим спискам: "князя Юрія волохове убили")[ix].

Ця звістка літопису загадкова і дуже непевна, бо по молдавським літописним відомостям такого господаря в Молдавії не було, і деякі історики пробували з'ясувати відом(ост)і та висловлювали різні здогади. Так, деякі гадали, що князь Юрій Коріятович був запрошений на Молдавського воєводу партією православних бояр, ворожих до римо католицизму, бо в ті часи, один з Молдавських воєвод приняв католицтво і в Молдавії, навіть була утворена католицька єпархія. Але коли небезпека з боку католицизма стала безпідставною й передчасною, то волохи розв'язали це питання отрутою запрошеного князя[x].

Молдавський історик Ксенопол каже, що Юрій К(оріатов)-ч це воєвода Юга чи Юг, про якого історичні документи говорять при кінці XIVct., і цей історик робить здогад, що Юрій К(оріатович) прибув до Молдавії, щоби женитися на дочці воєводи Лацка Анастасії і після одержав в спадчину престол Молдавії[xi].

По іншим історичним звісткам Юрій К(оріатови)-ч вмер ґвалтовно в 1377 р. яко претендент Молдавського трону[xii].

Але недавно опубліковані статті проф(есора) Букарештського університету П. Панаїтеску (Panaitesku), [який] рішуче заперечує, що Юрій Коріятович був господарем Молдавії, каже, що всі звістки, що з'явилися в історіографії про господарювання кн(язя) Юрія мильні.

Аргументація цього вченого відносно гаданого господарювання та смерть Юрія К(оріатови)-ча така:

Старовинний р(усько)-литовський літопис каже, Юрія К(оріатови)-ча волохи запросили на господаря, а потім отруїли, але ні один з молдавських літописів не згадує про господарювання Юрія. Правда є дві історичні відомости, що ніби підтверджують звістку р(усько)-литовського літопису. Перше польська хроніка Стрийковського; цей автор мандрував по Молдавії в 1574-1575 р. і каже, що в Васлюї, в скельному монастирі в Молдавії, за Берладю, він бачив надгробок Юрія Коріятовича, отруєного в Сочаві його підданими[xiii].

Але Стрийковський це видумав на підставі звістки р(усько)-литовського літопису, про який літопис він знав. Він взагалі говорить багато непевного в своїх подорожніх спогадах; напр(иклад) він пише, що бачив кості на місці бою турок з хрестоносцями в 1396 р. коло Рощука, а між тим цей бій був в іншому місці; також пише Стрийковський, що бачив в Волохів пам'ятник на місці бою господаря Волохів Бесараба з венгерським королем 1330 р., а між тим ця битва була зовсім в іншому місці. Взагалі можна вказати в Хроніці Стрийковського багато видумок, так, що не можна вірити йому відносно погреба Юрія Коріятовича.

Ніякий инший подорожник, ніякий історичний документ не знає про той надгробок.

Другу підставу оповідання р(усько)-литовського літопису, про господарювання і смерть кн(язя) Юрія в Молдавії хотів дати руминський історик Hasdeu. Він в 1860 р. опублікував привілей на славянській мові, даний ніби господарем Молдавії Юрієм Коріятовичем 3 іюня 1374 р. в Берладі боярину Якшу Літавору на село Владиці над Дністром. Проф(есор) Панаїтеску рішуче заявляє, що цей документ опублікований Гасдеу без сумніву фальшований. Таким визнають цей документ більшість руминських істориків. Оригінал того документу нігде не був відшуканий і можна думати, що автором того фальсифікату був самий історик, опубліковавший той документ, бо він був взагалі обвинувачений в справах фальшування документів.

Таким чином ті дві підтримки літописної звістки про господарювання і смерть Юрія Коріятовича в Молдавії [від]падають. Але чого в р(усько)-литовському літопису подано таку непевну звістку?

Проф(есор) Панаїтеску каже, що р(усько)-литовський літопис не є сучасним князюванню Коріятовичів пам'ятник[ом], а його складали в половині XV ст., і зложений він з двох жерел: з певних записів аналів і з народніх переказів, і звістка про господарювання Юрія Коріятовича в Молдавії якраз належить до народніх переказів, часто не певних.

На підставі всього сказаного проф(есор) Панаїтеску приходить до висновку, що Подільський князь Юрій Коріятович ніколи не був господарем Молдавії і він не міг бути похований в Молдавії[xiv].

Де ж похований Юрій Коріятович?

Окольський, історик XVII ст. Домініканського ордену, каже, що Подільські князі Юрій та Олександр Коріятовичі поховані в бувшому Смотрицькому Домініканському кляшторі, як "видно з документів", пише він[xv]. Певне Окольський розуміє грамоту кн(язя) Олександра Коріятовича 1375 р., бо других документів нема ніяких, але, як буде видно з нище приводи мого тексту грамоти 1375 р., з тої грамоти нічого не можна виводити про те, де, власне, князь Юрій помер і був похований. Окольський взагалі в своїх працях помістив дуже багато непевних відомостей щодо історії Домінікан. По його відомостях виходить, що Коріятовичі з собою привели Домінікан з Новгорода Литовського, що ці князі засновали домініканські кляштори в Кам'янці, в Смотричу, і в Червоногороді; а тим часом, по певних історичних відомостях, в Новгороді перший раз домінікане з'являються тільки в XVII ст.[xvi]

Взагалі ці звістки про смерть та і місце похорону Юрія Коріятовича в Смотричу зовсім не певні.

Більш певніщі відомості про те, що Юрій Коріятович, як і його брат Олександр поховані в Кам'янецькій замковій Покровській церкві, яку вони побудували й яка існувала до 1672 р.

Про документальність останньої звістки було вже говорено.

А вмер Юр(ій) К(оріятови)-ч певне в кінці 1374 р., або на початку 1375 р., бо в березні цього 1375 р(оку) брат Юрія Олександр підтверджує дотацію Юрія Смотрицьким домініканкам і тоді Юрія певне вже не було в живих, як про це вже було зауважено.

[1.2.] Олександр Коріятовичххш.

Другий син Коріята, Подільський князь Олександр в перші часи свого перебування на Поділлю мав намагання шукати підтримки у Польщі, і польський король Казімір Великий після походу свого на руські землі в 1366р. дав Олександрові Коріятовичу для управління відібрану у литовців Володимирську землю. В 1370р. кн(язь) Олександр з Володимира поїхав в Краков на похорон короля Казіміра, а цим зкористувався литовський князь Любарт, дядько Олександра, вигнаний раніше Казіміром з Володимира, заняв Володимирський замок і разом й всю Володимирську землю. Олександр, повертаючи з Кракова, прибув на Поділля, і тут, певне, перебував у Кам'янці. Він захищав Поділля від татар, котрі займаючи Барські та Херсонські степи не зрікалися своїх прав на цю країну і їм подоляне ще при Коріятовичах платили якусь данину. Князь Олександр вів з ними боротьбу і в тій боротьбі й погиб в 1380р.

Про діяльність кн(язя) Олександра на Поділлю свідчать ті грамоти, які залишилися від нього. Разом з братом Юрієм видав Кам'янцю грамоту 1374 р., про яку ми вже говорили. Крім того відомі ще дві грамоти кн(язя) Олександра від 1375 року: одна місту Кракову на право вільного торга з Поділлям и друга Смотрицькому домініканському монастиреві на володіння тою землею, що її раніще дав його брат Юрій.

Грамота місту Кракову написана на німецькій мові. До цеї грамоти привішана печатка, з якої видно, що Олександр Коріятович вживав свою Володимирську печатку з малюнком св. Георгія Побідоносця й з написом: S(igillum) ALEXANDRI DVC.VLADIMIRES[xvii].

Грамота Олександра К(оріятовича) Смотрицькому кляшторові збереглася до наших часів в русько українському оригіналові й являє собою одну з важливіших історичних пам'яток давнього Поділля. Грамота ця була видана в різних джерелах багато разів.

1)  Хромолітографічна копія грамоти видана в книжці "Подолія историческое описаніе", издана при Мин(истерстві) Вн(утренних) Дел П. Н. Батюшковим, Спб, 1891, на окремій картці; Фотоп. Знимок: Соболевський "Пташицький... 1903?"; Литографні знимки: Сахаровь. Палеогафическіе снимки, т. XIV, №16; Срезневській. Древніе пам'ятники рус(ского) письма и язика, узд. 2-е.

2)  Покійний укр(аїнський) філолог П.Г.Житецький звіривши текст по подлиннику видав грамоту в своїй книжці: "Очеркь звуковой исторіи малорусскаго наречія", Киевь, 1876, ст.355.

3)  А. Przezdeckij "Poodle, Wolyn, Ukraina", t. I, текст ст.119 (додаток до книжки).

4) 

   

Молчановський в своїй книжці "Очеркь известій о Подольской земле до 1434 года", Кіев, [1887], ст. 220, надрукував текст грамоти виправивши його по оригіналу, котрий був тоді у П. Г. Житецького. Молчановський, 215, 219-221.

5)  М. Симашкевич "Римское католичество и его иерархія в Подоліи", Кам(енец)-Под(ольский), 1872, ст. 457. (виправлений текст).

6)  В "Актах Западной Россіи", в "Записках Одеського Общества", т. І, ст. 512 (з (п)омилками); Головацький, Пам'ятки в Науч(ному) Сбор(нику) Галиц(кой) Матрицы, 1865 р., №5, ст. 188; Смирнов, сборникь древне-рус(ских) пам(ятников), №63, ст. 66; найпізніше видане: проф(есор) В. Розов, Українські грамоти, т. І, (XIV в. і перша половина XV), Київ 1928, але книжка друкована в Ленінграді 1917 р., ст. 19-20.

Текст грамоти 1375 р. такий:

Во имя Отця и Сына и Святого Духа, аминь.

Ми, князь Литовський, князь Олексанъдро Корьятовичь, Божією милостью князь и господарь Подольской земли, чинимь cehgo4HO своимь листомь всякому доброму, ктожь на сей листь посмотрить, штожь быль брать нашь князь Юрьий Корьятович придань млинь кь церкви кь Матцh Божьи оу Смотричи, то и мы, Олексанъдро, потверживаємь того своим листом, дали єсьмо навккі і той млинь и место у млина к церкви и тымь мнихомь казателевого закону, а кого коли исъпрячють людий к собк оу томъ мкстк оу млина, тые люди даль эсмъ имъ со всемъ правомь. Але то, штожь коли вси бояре и земяне будуть городъ твердити, тогды тии люди такожь имкють твердити город Смотричъ. Иже то, што жъ коли вси земляне имуть давати дань оу Татары, то серебро имкють також тии люди давати. А ко млину границя: горк Смотричем до мосту, а доловъ Смотричемъ, што дубрава межи Ходорковимь селомь, тое дубравы половина ко млину, а в поли кде собк проорють нивы, то ихь имеєть прислушати. А на то дали єсьмо свой листь и печать привксили своєго князьтва. А свкдци на то: Гринко пан Староста Подольский, Смотрицкий воєвода Рогозка Прокопъ, Семенко Карабчиевъский. А писань листь оу Смотричи по Божьимь нараженьи 1000 летъ и 300 и 70 пятого лета м(еся)ця марта оу 17 оу день святого Олексея человека Божья.

Подлінна грамота збереглася в 1917 р. (по свід(ченню) проф(есора) Розова в Лен(інградському) Археолог(ічному) Інституті).

Грамота написана великим півуставом на пергаменті; висота 15,5 см, ширина 31 см.

Пергамент знизу загнутий (2,7см) через залом прошита тасьма з пергаменту і на ній прибита печатка з темного воску з малюнком Юрія Побідоносця; кругом печатка обломалась, і через те нема напису.

Малюнок Св. Юрія на коні такий, як і на печатці при грамоті, того же князя Олександра даній місту Кракову; тим то можна думати, що напис кругом печатки, на грамоті Смотрицькій був такий, як на грамоті Краківській, а именно: "S. Alexandi duc. Vladimiries", себ-то Олександр Коріятович вживав печатку Владимирську, бо він раніш володів містом Володимиром на Волиню.

Грамота кн(язя) Олександра Коріятовича взагалі не визиває сумніву в її подлінности.

Тільки один польський історик Каз(имир) Стадницький висловив підозріння в правдивости грамоти, на тій підставі, що ніби-то мова грамоти має полонізми пізнішого часу (але які не показав), та ніби-то имена свідків підозрілі і печать з Юрієм Побідоносцем повинна була бути з Литовським гербом їздця (Погоні), а не Св. Юрія[xviii]. Ці закиди розбив пок(ійний) Молчановський[xix], показавши, що ніби-то поло- нізми грамоти 1375 р. можна найти й в інших тогочасних українсько-руських документах. Имена же свідків здибаються в інших тогочасних Подільських документах, а до того ще треба добавити, що критик (Стадницький) не бачивши оригіналу й перекрутив імена тих свідків. Щодо печаті, то також сама печать приложена й до грамоти Краковським купцям. Словом закиди Стадницького безпідставні.

Смотрицька грамота дає багато цікавих відомостей щодо історії Поділля.

Перше всього ця грамота дала польсько-католицьким історикам підстави тому твердженню, що ніби то князь Олександр, а також Юрій були католиками, бо вони дали землю і млин доминиканам (листом казательного рангу).

Окольський навіть говорить, що й князі ті поховані в Смотрицькому доминиканському кляшторі.

Але більш правдоподібна історична звістка на те, що Юрій и Олександр Коріятовичі поховані в Кам'янецькій замковій церкві, як було вже сказано.

В самій грамоті є докази того, що видав її православний чоловік: хронологічна дата зазначена по православному календарю: 17 марта, в день Св. Олексія чоловіка Божія, такого святого в католицькому календарі нема.

Самий факт затвердження за доминиканами землі та млина нічого не говорить про католицтво князів: грамота говорить тільки, що земля затверджується, вона могла бути наданою кимось іншим, або, навіть набута доминиканами за гроші.

Крім віросповідного питання про князів, Смотрицька грамота дає цікаві звістки про бояр и землян, що мають "твердити городъ", про дань Татарам, яку подоляне ще давали Татарам.

В цій грамоті звертає увагу вираз "а вь поли кде собе проорють нивы" це показує, що хліборобство на Поділлю було ще мало розвинуте і землі стояли облогами і можна було скільки завгодно забирати, приорювати землі (Ходоркового села, коло міста Смотрича тепер нема).

Про смерть Олександра Коріятовича р(усько)-литовська літопись каже, що цього "князя Олександра Татарове оубили". Певне він погиб в боротьбі з Татарами, які ще тоді перебували в причорноморських степах і, може, не покидали своїх претензій на володіння Поділлям.

Смерть Олександра Коріятовича сталася коло 1380 р.[xx] Про звістку польського історика Окольського про місце похорону кн(язя) Олександра Коріятовича ми вже говорили.

[1.3. Костянтин Коріятович]ХХІ\

   

Про третього (п'ятого. упорядн.) сина Коріята Подільського князя Константина Коріятовича маємо мало історичних звісток. Особливо про його діяльність на Поділлю. Русько-литовські літописі розказують, що польський король Казімир пропонував кн(язю) Константину видати заміж за нього свою дочку и именовати його своїм наслідником, з тою умовою, щоби він перемінив православну віру на католицьку, і що Константин приїхав до короля і відмовився приняти королівську пропозіцію, бо не хотів міняти своєї віри. Хоч це не підтверджується іншими історичними відомостями, і вище зазначені звістки може занесені до літопису, як народні перекази, але це показує, що в часі, близькі[м] після заняття Подолії Коріятовича[ми] себ-то в часі зложення русько-литовської літописи, Подільських князів вважали, як щирих прихильників православної віри. [i]  Пізніша редакція не зовсім певна; тут є деякі зміни на користь міста. Так, зпочатку замість текста 1-ої редакції: ze my przyszwaly k szobie mieczani do Camienieczkiego miasta, в 2-ій редакції якась нісенітниця: ze my przyvalili k sobie miasto Satki do Kamienca Miasta; в 1-ій ред(акції) dalismy Vol na 20 lata, в 2-й: на 24 lata; в 1-й ред(акції): dalismy lanow 200, а в 2-й 204; в 1-й ред(акції): dalismy wimierzicz, в 2 й ред(акції) nie mierzac; в 1-й ред(акції) do xiezich niw, в 2-й р(едакції) do kniezech win; в 1-й ред(акції) miessiacz lutego, в 2-й ред(акції) miesi ca nowembra. [ii]  Молчановський, 207-209. вільного в'їзда. В 1539 р. власник села Боришковець Андрей Бонк веде судові тяжби з містом за ліс Откоров або Окоров (Сецинскій, Каменецкій уездь, 110). І тепер існує ліс Віткорів на схід від Кам'янця між селами Оленівкою, Кульчієвцями і Боришківцями (сучасні села з однойменними назвами Кам'янець-Подільського р-ну Хмельницької обл. упорядн.). По давним розграніченням цей ліс Віткорів належав до грунтів села Боришковець (див план... в музею).

5  xiezich, kniQzich -княжих, або, може ксенжих, священицьких, попових нив. [iv]  "Опись Подільських замків 1494 року" видано проф(есором) Грушевським (в) "Записках Наукового товариства ім. Шевченка" у Львові Т. VII, 1895 р. кн. 3-я. [v]  Сводная Галицко русская летопись съ 1600 по 1700 годъ, составиль А. С. Петрушевич, Львов, 1874,. ст. 618; Літер(атурний) сборникь изд(ан) Галицко рускою мат(рицею) 1872 и 1873. [vi]  Архивь Ю(го) З(ападной) Росіи, ч. І, т. VII, ст.103. [vii]  Под(ольскіе) Губ(ернскіе) Вед(омости), 1838 р., №9; цит. у Сімашкевича Р(имо)-катол. в Подоліи, 17. [viii]  Синицький в його праці "Каменецкій Свято Троицкій первоклассный монастирь" Каменец Под(ольский), 1868, ст. 3. [ix]  П(олное) С(обрание) Р(усских) Л(ето)п(исей), XVII, 82, 100, 171-390. [x]  К. Stadnicki, Synowie Gedymina, nowe wyd., 153; Шараневич, Історія Гал-Волод. Руси, 228; Молчановський, 204. [xi]  Бессарабія іст(орическое) описаніе, Спб. 1892, прим. 141. Ксенопол. [xii]  N. Jorda Geschichte des rumanischen Volkes, Gotha, 1905, I, 284; II, 22, 534; F. Zapletal, Horjanska rotunda, Glomcne, 4/22, ст. 59. [xiii]  M. Stryjkowski, Kronika polska, litewska, ruska Zbior dziejopisow polskich, II, W-wa...(тут частина тексту втрачена, можливо 1746 р. упорядн.) [xiv]  Prof. Panaitesku, Jourij (Jours) Koriatovic prince Lithuanien et la Moldavie. Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського, І., Київ 1928, ст. 462-465. [xv]  Симон Окольський, Russia florida rosis et liliis, Leopoli 1646, ст. 104, чи по вид(анню) 1759 р., ст. 273. [xvi]Молчановський, 204-205. [xvii] Monumenta medii aevi historica res. Gest. Pol. Illustr., wyd. Akad. Um. w Krakowie, V, 57. Wollf, Kniaziowie Litewsko Ruscy od konca czternastego wieku, Warsz(awa), 1895, st. 177; Stadnicki, Syn. Ged., 159, n. 57; Dzialynski, Zbior praw lit., прил., табл. ІІІ, обяснення до печатки "Alexandri von gotes genad. Herczo czu Podolien"; Цит(тата) у Молчановського, 214, 219. [xviii] Stadnicki, Synowie Gedymina, Lwow, [1881]. [xix]  Молчановский "Очеркь известій о Подольской земль до 1434 года", Кіев, [1887], ст. 219-222. [xx]  Wolff, kniaziowie Litewsko rusce, 177 (провірити.Ю. С.).

***

Про смерть кн(язя) Константина в літописі кажуть глухо: вмер у своїм князівстві, а де саме, невідомо[i]. В деяких списках літопису говориться, що Константин К(оріатович) від'їхав до Угорського короля и там вмер[ii].

Від кн(язя) Константина маємо грамоти:

Одна дана Краківським купцям на право вільної торгівлі з Поділлям, 1385 р.[iii].

Певне, грамота Константина Коріятовича є підтвердженням виданої раніше, в 1375 р. грамоти кн(язем) Александром Коріятовичем.

Друга грамота кн(язя) Константина Коріятовича видана разом з братом Федором року 1388 19/ІХ. слузі (служилому чоловікові Немирі), за його вірну службу, на володіння містом Бакотоюхху з селами Наддністрянщини.

Грамота ця написана русько-українською мовою й видана проф(есором) Філевичем у "Варшавських Університетских Известіях" 1893 р., ІІІ, 22-23. Самої грамоти не збереглося до наших часів.

Текст грамоти такий[iv] XXVI.

З названих в грамоті поселень Наддністрянщини можна бачити, що Немирі було дано великі простори землі: починаючи від Студениці і кінчаючи Бронницею нище МогилеваХХУІ1.

Про Бакоту ми вже говорили раніше. Інші села названі в грамоті 1388 р. такі: Студені щяххх над Дністром, вище Бакоти на 5 км.

ПриворотьяХХІХ це с. Привороття, в 12 км на північ від Бакоти.

Подтеремціххх це певне, теперішнє село Теремці, в 3 км від Бакоти.

Борсуківці, або БорсукиХХХІ, село в 15 км від Старої УшиціХХХП на північний схід.

БучайХХХІ11, село на лівому боці річки Ушиці***17, в 20 км від Старої Ушиці, на північ.

ЛядаваХХХ7 над Дністром, вище Могилева.

БронницяХХХ71 над Дністром, нище Могилева.

Села Ходорковці, Онисимовці й Молдава тепер не існують в цій Наддністрянщині.

Певне на тій площині, що займали названі в грамоті поселення, не було інших міст та сел, бо в грамоті сказано, що як з'являться які нові села, між тими дарованими селами, то ті нові села мають належати цьому же Немирі.

В цій грамоті також згадуються такі обов'язки Немирі й його людей, як і в інших грамотах, кн(язів) Коріятовичів: брати участь в виплаті данини Татарам, в "тверджені" міста, до якого вони будуть належати.

Немира, що йому дано Бакоту та інші поселення на Подністров'ю, згадується, як свідок в грамоті Федора Коріятовича 1392 р.: "пан Немира Бакотський". Пізніше він, під іменем "Петра Бакотського старости Подільського", виступає свідком в грамотах ЯгайлаХХХ711 1407 р. Ісаку на ТисоловціХХХ7111 и Ходьку на ЯрмолинціХХХІХ.

Бакотський маєток перейшов до Щуковських (коло 1443 1450 рр.)[v].

Більше відомостей про діяльність на Поділлі Конст(антина) К(оріатовича) нема.

Вмер Константин Коріятович коло 1391 р.?

[1.4. Федір Коріятович]хЧ

Четвертий (шостий упоряДн.) брат Федір Коріятович хоч, може й прибув на Поділля з іншими своїми братами, але перебував тут спершу недовго. По смерті батька свого Коріята Гедиміновича, Федір одержав батьківський уділ Новгород Литовський и там жив деякий час, а по смерти своїх двох братів Юрія і Олександра перебував на Поділлю, й, як ми бачили, в 1388 р. видав разом з братом Константином грамоту Немирі, а по смерти й третього брата зістався деякий час одним господарем Поділля.

Князь Федір Коріятович мав ще уділ на Угорській Україні в Брестській окрузі. В ті часи Волохи, предки теперешних Румин, покинули ту країну и перекинулись на обшири Молдавії розселились між Дністром і Прутом. Оставлену Волохами землю треба було заселити и навести там лад, для того, може, Угорський король запросив до себе Подільського князя Федора й дав йому уділ місто Мункачівхи з околицями.

Коли, власне, одержав Федір Коріятович цей угорський уділ невідомо. По деяким історичним відомостям кн(язь) Федір володів Мункачевом, ще до прихода кн(язів) Коріятовичів на Поділля, але, здається, в Мункачеві не жив.

Федір Коріятович володів Поділлям недовго після того, як став єдиним володарем тої країни.

Господарюючи на Поділлю Федір К(оріатович) роздавав чи затверджував землі за своїми служилими людьми, але його грамоти не дійшли в подлінніках до насхш. Подлинні [тексти] тих грамот до нас не дійшли, тілько відомо більш докладно одна з грамот 1392р., якою грамотою він дав свому служилому чоловікові Бедриху чотирі села в Червоногородській окрузі. Грамота була видана на пергаменті, на руськоукраїнській мові, але ні сама грамота, ні подлінний текст її до нас не дійшов, а тільки польський переклад, затверджений королем 1567 року[vi].

Текст той відновлюємо в перекладі з польської мови:

"Во им'я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь. Ми, князь Федір Коріятович, Божою милостю князь і господар Подільської землі, чинимо відомим кожному доброму, коли б тільки на той лист подивився або почує й його прочитає, що Ми, князь Федір, далисьмо слузі нашому вірному Бедришкові, за його вірну службу, села наші по назві Сатеричинці, Олеховці, Клименці і Супрунківці в дідицтво й відчину й дітям його, зі всім правом, з даниною, з винами й судами й присудами. А Бедришко має своїх людей судити і вини й присуди людей своїх брати, а до Бедришкових людей не треба втручатися жадному воєводі, тільки самому Бедришкові, бо то його люди; тільки коли всі земляне будуть давати данину Татарам, тоді серебро мають давати Бедришкові люди, і замок мають поправляти, до якого замку будуть прихилені. А Бедришко і його діти і його потомки мають нам і нашим дітям і нашим природним потомкам скрізь вірно служити і на війну на поганина (йти), як всі наші земляне. А коли б Бедришкові не подобалося в нас служити, тоді може своє заслуження заставити, продати, заміняти і віддати кому захоче з нашого відома, доложивши нам, своїм господарам, і з одпущенням поклонившись може пійти, куди захоче. А на підтвердження того всього і на свідоцтво приложили Ми печатку нашого князівства до цього листу. Свідки на то: пан Неміра Бакотський, п. Павел Ступиця, п. Михайло Прочо- вич та ін. І багато інших добрих людей, до цього на послух. А писав той лист Греор, писар, по Божім Народженню тисяча літ триста літ девятдесять літ і два літа, в перший день місяця іюля".

З тих чотирьох сел, які дав Федір Коріятович Бедришку, тільки одно, а именно Супруньківціхип, відомо тепер, недалеко від Кам'янця (в 20 вер(ствах) коло м. ШатавиХІІУ, а що то за села три инші невідомо.

Бедрих чи Бедришко пізніше одержав від литовського князя Віт)i;rn;iX V селища в Сморицькій волості Сволочигачі і Верхболванця[vii], що то за села теж невідомо.

Именем Бедришка названо одне село в північній частині Кам'янеччини Бедриківці, яке село й тепер існує, а сусіднє містечко Городок називалось колись Бедрихів Городок. Трохи пізніше в актах являється Миколай Бедрих, або Бедрихович, це може був син того Бедриха, що одержав від Федора Коріятовича Супруньківці та инші села[viii].

В історичних жерелах є згадки ще про инші грамоти та надання кн(язя) Федора Коріятовича, але звістки ті недокладні. Так, в люстрації королівських маєтків 1469 р. говориться, що Подфилипський представив при люстрації королівські грамоти, а також руські (ruthenicas litteras) на села Подфилип'є і Ковальчехи/І в Кам'янецькій окрузі. Той же Подфилипський держить село Глубочок з руською грамотою це донація того же Федора Коріятовича[ix]. Село Подфилип'єхи/п тепер існує при р(і)ч(ці) Збручі на Кам'янеччині. ГлубочокХІУШ це перше село Борщівського повіту, коло БорщоваХІУІХ 67 кілом(етрів) на Захід.

В тій же люстрації говориться, що Миколай з Тернави, канонік Львівський, представив грамоти Федора Коріятовича на села, якими він не володіє, а именно на села Мукшу, Пакошевичі, інакше Звон, Лидерки і Волові Лози33. Тепер є кілька сел з назвою Мукша коло Кам'янця й при Дністрові, а що то за села другі невідомо.

Федір Коріятович володів Поділлям до 1393 р., значить найдовше з чотирьох братів. Брат його Юрій вмер десь коло 1375 р., після того скоро вмер Олександр, коло 1380 р. Третій брат вмер коло 1391 р. Після того Федір К(оріатович) зостався єдиним господарем Подільської землі до осені 1393 ри

[i]  П(олное) С(обрание) Р(усских) Л(етописей), XVII, 82, 100, 497.В деяких списках літопису говориться, що Константин К(оріатович) від'їхав до Угорського короля и там вмер. I(bi)d(em) 170, 279, 390, 457. [ii]1(bi)d(em), 170, 279. [iii] Monumenta mediiaevi, V, 74. [iv]Варшавскіе Университетсіе известія, 1893, ІІІ, 22-23; Naruszewicz, Historya narodu Polskiego, Krakow, 1860, t. VI, ст. XIX. [v] Kaz(ymyr) Pulaski, Szkice i poszukiwania historyczne, Serya trzecia, Krakow 1906, ст. 125-126: Stare osady po ziemi Kamienieckiej i dziedziczce na nich rody podilskiej szlachty historyczniej. [vi]  Передрук у Молчановського, 219-220. Текст [її] виданий Ал. Яблоновським в (Zrodla dziejowe, V, Warsz(awa), 1877 r., st. 20). [vii]  Акты Зап(адной) Россіи, І, №22. [viii]  Сецинскій, Историческіе сведенія о приходах Каменецкаго уезда, Id, Ушицкій уездь, 91 (Труды Под(ольскаго) Ц(ерковнаго) Ист(орико)Арх(еологическаго) Общ(ества), ХІ, ст. 90-91). [ix]  Zrodla dziejowe, XVIII, ч.І, друга половина ст. 45.

***

Частина 2. Становище Поділля за часи князів Коріятовичів

[2.1.] Вірмени в Кам'янці за часів кн(язів) Коріятовичів.

До часів господарювання на Поділлю князів Коріятовичів треба віднести значне переселення сюди Вірмен, які пізніше утворили в подільських містах, а особливо в Кам'янці, торговельні громади, що вели торговлю з східними та західними землями. В Кам'янці, в XV XVIII ст. Вірмени складали одну (з) трьох окремих громад, що входили в склад мійського населення. Вони, як і Руські й Поляки, мали свій окремий уряд, свій суд, свої грунти поля і свої храми.

На Поділлю Вірмени явилися певне ще перед часами Коріятовичів, бо переселення їх до українських земель почалося ще в ХІ ст.

В часи заняття Коріятовичами Поділля, було вже третє значне переселення Вірмен до українських земель. В часи Татарські Вірмени певне вже були на Поділлю; з Татарами вони мали якусь спільність, бо до XV ст. вони писали свої церковно-богослужбові книжки татарськими письменами.

В Кам'янці Вірмени затвердилися ще за Коріятовичів, на що є вказівки з XV ст.: так, в привілеї виданому Вірменам в 1443 р. королівським намісником Яном з Чижова з подтвердженням їх торгових прав, згадується, що він підтверджує ті права, що дані були Вірменам "Подільськими князями і королем польським Ягайлом"[i].

В кінці XIV ст. Вірмени мали в Кам'янці свою вірменогригоріанську церкву, побудовану Синаном, сином Котлубая.

В 1394 р. цей Синан купив в місті Сурхоті, в Криму, богослужбову вірменську книжку, писану якимсь священиком Стефаном в 1349 р. и подарував Кам'янецькій вірменській церкві; як це записано по латині на тій книжці (запис напевне зроблено пізніше). Ця книжка була раніш в Кам'янецькому р(имо)-католицькому, бувшому вірменському, костьолі, а в 1891 р. взята разом з іншими старовинними рукописами і друкованими книжками до С(анкт) Петербургської, тепер Ленінградської Публичної бібліотеки[ii] LII.

В 1398 р. цей же фундатор Кам'янецької вірменогриг(оріанської) церкви Синан, дав тій церкві фундаційний документ, написаний по вірменськи, на пергаменті. Цей документ, розміром в чверть звичайного аркуша письчого паперу, був до 1890 р. в Кам'янці, в приватних руках.

Текст того документа був прочитаний проф(есором) Лазаревського інституту Еміном і переклад того тексту був надрукований пок(ійним) Кам'ян(ецьким) істориком д(окто)ром І. Ролле в одному з його оповідань про кам'янецьких Вірменів[iii]. Фотогр(афічний) знимок того документа є в Кам('янецькому) іст(орико)-арх(еологічному) музею. Документ цей так мовить (в укр(аїнському) перекладі):

"Я Сінан, син Котлубая, підтверджую оцей запис. Свідчу перед Богом і святим Григорієм Просвітителем і перед начальником тої єпархії, що має засноватися, а тепер, в присутности отця Іоанна, архіепископа всієї Руси і землі Волошської, який в цей час є духовний начальник нашої й помянучої країни. Я дав обітницю побудувати святиню в ім'я святого чудотворця Николая; тепер, за Божою поміччю, я закінчив її зо всім і посвячую її Богу, святому Григорію, ечміадзинському Просвітителю і начальнику епархії цієї провінції. Я роблю її незалежною від світської влади; ніхто не має права володіти цією Божою власністю, ні я, ні мій дім, ні мої сини, ні моя рідня, як близька так і далека. А як хто осмілиться присвоїти собі святиню, той най буде визнаний віроломним і порушником закону, во всіх судах той буде покараний так, як буде вирішено суддями як світськими так і духовними, най підпаде під осуд Бога, святих апостолів і патріархів. Виняток тільки один: як хто з моїх синів, або з мої рідні буде священиком і послідовцем навчання св. Григорія Просвітителя і буде визнавати над собою владу ечміадзінського патріарха, то йому тільки церква повинна виділяти частину своїх прибутків; иншого права він не повинен мати. Свідком того, що я вище сказав є Бог и люди, що присутні при написанню цього.

Документ цей написано 847 року вірменської ери марта 25 дня, рукою діякона Филипа в присутности самого епископа" (поданий рік арм(янської) ери 847 відповідає 1398 р. нашої христ(иянської) ери).

Зберігся портрет Сінана, в Кам'янецькому був(шому) армянському костьолі; тут він був до вересня 1928 року; звідти його взяли до Кам'янецького Іст(орико)-арх(еологічного) музею, в грудні його вислано, по розпорядженню НКО, вислано, разом з іншими портретами Кам'ян(ецьких) армян XVIII ст., до Харківського музею укр.(аїнського) мистецтва.

Портрет невеликий, мальований олійними фарбами на дошці овальної форми; висота овалу дошки 0,42 м, ширина 0,35 (м). Дошка дуже з'їджена шашлями, портрет, певне, не сучасний життю Сінана, а певне пізніший.

Є думка деяких місцевих істориків, що існуюча тепер в Кам'янці прав(ославна) Ніколаєвська церква побудована ще в XIV ст. Вірменами, першими переселенцями до Кам'янця. Навіть кажуть, що це іменно та церква, яку побудував Сінан, син Котлубая і дав фундаційний запис[iv].

Але про це нема якихось певних історичних звісток. Відомо тільки, що в XVII ст. цей будинок був Арм(яно)григ(оріянською) Благовіщенською каплицею, й коло нього містилася релігійна громада вірменських монахинь девоток, потім в тому будинку, на початку ХІХ ст. Кам'янецькі греко-уніяти утворили уніят(ську) Николаєвську церкву, яка в 1840 р. перетворена в православну, і такою вона зосталася й досі.

Ця церковця дуже маленька, в вигляді каплиці зі склепінням в середині. В 1890 р. до цього будинку прибудовано притвор и перебудовано дах, так, що церква втратила свою первісну архаїчність.

Тут подається вид тої церковці ще до перебудови її. Вид цей є знимок з малюнку худ(ожника) Яна Грейма, зроблений в 80-х роках ХІХ ст.37 [v]

В Ник(олаєвьскій) церві є кам'яна плита з рельєфним изображенієм похованого тут ечміадзінського вірменського патріарха Мельхіседека, що вмер в Кам'янці 18 березня 1627 р., але той рельєф попсований в кінці ХІХ ст.: частина його відсічена для того, щоби там помістити велику ікону.

[2.2. Подільське князівство у політиці Коріятовичів].

З тих відомостей, що подано вище про Подільських князів Коріятовичів, з їх грамот та інших документів того часу, можна по части бачити, яке становище було на Поділлю в ті часи і який був устрій в цій країні.

Хоч заняття Поділля русько-литовськими князями Коріятовичами ставиться, по літописам, в зв'язок з розгромом татарських ханів "отчичів і дідичів" Подільської землі, але саме заняття Поділля не було завоюванням силою зброї, і не супроводилось переворотом в земському устрою.

Як каже літопис, Коріятовичі з'явилися на Поділля "со князя великого Ольгерда произволеніем" и с поміччю Литовської землі "війшли у приязь" з отаманами, почали боронити Подільську землю від Татар, а баскакам вихода (данини) почали не давати.

Таким чином діяльність Литовських князів опиралася на підтримці населення, на спілці з представниками громад атаманами. Діяльність князів перш усього була звернута на організацію бойових сил землі. Ця організація буда необхідна, щоби охороняти землю від Татар, що не покидали своїх претензій на Поділля, яким вони володіли сотню літ. Коріятовичам приходилося: то відкупатися від Татар платнею "дані", що збиралася зо всього населення, то оборонятися зброєю.

З грамоти князів Коріятовичів можна бачити, що Поділля ще не зовсім звільнилося від претензій Татар, воно давало Татарам данину. Ця данина давалася не натурою, як було раніш, а сріблом, певне монетою якоюсь. Певне данина давалася не періодично, що видно з грамот Коріятовичів. "Коли осі земляне имуть давати дань у Татари, то серебро мають також тії люди дати" говориться в грамоті кн(язя) Олександра 1375 р. Те ж саме повторюється в грамоті кн(язя) Константина 1388 р. и в грамоті Федора 1392 р. Навіть пізніше, на початку XV ст., якусь данину давало Поділля Татарам (що це видно з грамоти 1401р.)39.

Відомо, що великі Литовські князі мусіли триматися такої політики до Татар: коли татарська Орда стала підупадати, вони старалися підтримувати своїх сторонників и претендентів на ханський престол і тим нейтралізувало претензії Орди на українські землі, колись підвласні Татарам, і як часом, то і платити татарським ханам данину, а коли можна було, то і воювали з Татарами40. Жертвою тих ворожих випадків був один з князів Коріятовичів Олександр: його, як каже літопись, Татари убили.

Коріятовичі, ставши подільськими князями, заводили лад на Подільській землі, занятій ними після Татарського тут панування, відновляли міста й твердили фортеці-замки.

Містам Коріятовичі давали право самоврядування по зразку польських і німецьких міст, приваблювали туди мешканців, підготовили зближення Поділля з Польщею, давали пільги краківським купцям, для торговлі з Кам'янцем і Поділлям. При Коріятовичах з'являються домініканки. Також при Коріятовичах, стали селитися в місті Вірмени, які поширювали торговлю зі Сходом та Заходом.

Ту організаційну працю Коріятовичі проводили під прапором українсько-литовським, бо хоч вони були номінально литовськими князями, але по духу, по культурі, були українськими князями.

Правда деякі історичні відомості показують, що Коріятовичі були прихильні до римо-католицизма, але то може тільки свідчити про їх толерантність, яку треба було мати українським організаторам на Поділлю.

Деякі історичні факти показують, що кн(язі) Коріятовичі були православними, і місцеві перекази вважали їх іменно борцями за віру, стійкими в своїй релігії, так що зрікались деяких благ світу, аби не зріктися віри православної.

[Коріятовичі самостійно розпоряджалися на Поділлю. Втручання великих князів Литовських в Подільські справи не помічаємо. Так було до того часу, поки великим Литовським князем не зробився Витовт]ип.

Літопис каже, що Коріятовичі побудували замки на Західньому Поділлю Смотричу, Бакоті й Кам'янці, а потім добавляє, що вони "всі подільські міста умурували, і всю землю Подільську оселили".

В літописному оповіданню про події, що сталися після Коріятовичів, та в грамоті Спитку згадуються, ще існуючі тоді замки Червоногороди7, Скала17, Брацлаї; V , СоколецьЕУП, Межибіж17111, Бужських і Вінниця. Певне ці замки були збудовані за Коріятовичів, (бо раніше, при Татарах, всі бувші на Поділлю фортеці було знищено, не було тут, як каже літопис, "ні одного города ні деревом рубленого, ні камінем будованого".

Підсиленням засобів земської оборони була також роздача маєтків, з обов'язком військової служби по литовському праву: Бакота Немирі; Сучермінець, Супрунковець та ін. Бедришку; були надання і інших маєтків, та до нас не дійшли всі документовані відомості про це[vi].

Про склад і стан населення Поділля за часів Коріятовичів мало що можна сказати на підставі тодішніх грамот. Згадуються тут бояри службові люди при князях, земяне землевласники та нижча верства населення селяне, які іменуються люди, на яких покладаються такі обов'язки, спільні з боярами і земянами: твердити замки, до якого замку будуть прихилені і давати данину-"серебро" Татарам, коли всі земляни будуть давати те "серебро". "Люди" підлягали юрисдикції землевласника, судити їх має землевласник, і брати з них вини і присуди, а Воєводи не повинні в це втручатися. Коли буде судитися чоловік одного землевласника з чоловіком другого пана то судитися перед своїми панами, а коли самі пани не могли "доправитися", то суд переходить до князя, або воєводи.

Яка була організація управління на Поділлю за часів Коріятовичів?

На підставі відомих нам грамот кн(язів) Коріятовичів перше всього треба сказати, що ці князі були повними господарями тільки Західнього Поділля. Східне Поділля, пізніше Брацлавщина, за часи Коріятовичів, була певне малозаселена и може тут ще панували Татари, як не постійно то випадково, робили напади на цю частину Подільської землі. Не маємо ні їдної грамоти кн(язів) Коріятовичів, яка б торкала[сь] земель Східного Поділля.

Заселення цеї країни почалося трохи пізніше, після Коріятовичів, коли великий князь Литовський Витовт пробився на Південь й добрався навіть до Чорного моря.

Далі виникає таке питання: Коріятовичі, прибувши на Поділля, чи управляли вони цею землею всі разом, чи поділили її між собою? Для цього нема ясних вказівок в тогочасних документах, не можна сказати докладно про це, але базуючись на відомих нам грамотах Коріятовичів, також взявши на увагу пізніші поділи Поділля на округи та повіти, можна гадати, що брати Коріятовичі занявши Поділля так поділили цю країну межи собою: Юрій взяв Кам'янець-Подільський и його округу, Александр Смотрич з округою, Константин Бакоту, давню столицю Пониззя, а Федір Червоногородську округу. Може так було, але який князь з братів Коріятовичів видавав грамоти, то видавав за радою з другим братом і грамота видавалася від імени двох братів.

Брати у важливиж спавах певне радилися, бо видавали грамоти не від имени одного князя, а двох.

Яка була дальше градація в управлінню Подільською землею?

В головних Подільських містах були воєводи, як представники княжої влади. В грамотах князів Коріятовичів виступають свідки та воєводи. В грамоті 1374 р.: Кам'янецький воєвода Остафій, Червоногородський воєвода Гринько, Смотрицький Олеско. В [грамоті] 1375 р. Смотрицький воєвода Рогозка Прокоп.

Крім воєвод, що сиділи по головних містах, може центрах округ[у], був ще староста, один на всю землю староста Подільський, урядовець вищий. Такий староста згадується в грамоті 1375р. "Гринко пан староста Подольский".

Воєводові належала влада судова і адміністраційна, але ця форма обмежується відносно міста, або може, тільки відносно Кам'янця, що став в привелігірованому становищу, [як дізнаємось у ] грамоті 1374р.

Так, в цій грамоті вказується, що як для міщан було встановлено самостійний суд, то воєводі заборонялося втручатися в той суд. В разі тяжби боярина, княжого службовця, або землянина з міщанином, установлюється мішаний суд воєводи і войта представника міста.

Вину (судові штрафи) з княжих людей бере воєвода, а з міщан війт.

Обмежується влада воєвод і відносно тих поселень, що були надані служилим людям по особли[вим] грамотам. Так, в грамоті 1388р. дається Немирі право судити своїх людей, а в особих випадках звертатися до суду княжого "албо княжого воєводи"; але "никоторий" воєвода не повинен "уступатися у Немирини люде, аныкого на ею люди слати".

Подібне знаходимо й в грамоті 1392 р.: "До Бедришкових людей не треба втручатися жодному воєводі, тільки самому Бедришкові, бо то його люди".

Землі тоді було багато вільної, і селяне могли вільно займати ті землі скілько можна зорати. "А вь полі кде собі прооруть нивы, то ихь иметь прислушати" говориться в грамоті 1375 р. На просторих землях, де не було поселень, і ті поселення підлягали тим землевласникам, яким належали сосідні села "которые села изнова посадит межи своїми селы и сь нашимь докладом, то также его вечно имееть быти непорушно", говориться в грамоті.

Організаційна діяльність кн(язів) Коріятовичів на Поділлю, мала значення й для правобережжя Дністровського Бессарабії, де було українсько-руське населення здавна, може ще з часів перебування тут Тиверців, а потім, з часів Галицького князівства. Тут, на правому березі Дністра, в другій половині XIV ст., а також на початку XV ст. з'являються руські міста[vii] [viii].

Але діяльність князів Коріятовичів на Поділлю, мала деякі небажані наслідки, вона положила початок феодального устрою в країні и класового поділу населення на пануючих і підлеглих. Литовські князі принесли з собою тодішні погляди Литовської держави на власність земельну, як власність князя, який має право роздавати землі своїм служилим людям чи дружинникам. І Коріятовичі роздають своїм "слугам" великі обшири землі, часом дуже великі, як напр(иклад) дотація Константина і Федора Коріятовичів "слузі" Немирі Бакотської округи на Подністровщині, починаючи від Студениці і кінчаючи Бронницею43. Такі землі дають, зо всіма доходами, прибутками, містами, угодами, ставами и т. ін. Але роздача земель княжим службовцям та дру- жинникам, робилась, певне з порушеннями, або обмеженнями прав первісних володарів, правдоподібно громад, що володіли землею.

А з часом, ті великі землевласники, що одержували від князів землі, потім, вже від себе, дають землі, або села своїм підручним людям.

Таким чином з'являється приватна земельна власність, з постепенною градацією власників, великих й малих, підлеглих своїм принціпалам.

Тоді же починається такий соціяльний устрій: разом з землею, як приватною власністю, зв'язуються ті хлібороби, що сиділи на землі й її обробляли, являються т(ак) зв(ані) потім кметі.

Потім такий соціяльний устрій, під польською владою, збільшив класовий розділ на привілегірованих й підданих, на всемогутну шляхту и безправних хлопів.

Коріятовичі самостійно розпоряджалися на Поділлю. Втручання великих князів Литовських в подільські справи не помічаємо. Так було до того часу, аж поки великим князем Литовським став Витовт.

[2.3.] Витовт заволодів Поділлям і Федір Коріятович залишив цю країну 1393 р.

В ті часи, коли на Поділлю князювали останні два брати Коріятовичі Константин та Федір, в Польщі й Литві сталися події великої ваги.

1386 [року] утворилось об'єднання цих двох держав через шлюб литовського князя Ягайла з польською королевою Ядвігою.

Але це єднання, ця перша унія Литви й Польщі, повело за собою не об'єднання литовсько-руських і польських елементів, а довгу вікову боротьбу між цими елементами, й цю боротьбу зазнало на своїй шкурі перше всього Поділля і вже деякий час, може півстоліття, переходило [воно] в руки то прихильників Польщі, то Литви. Цю землю перекидали з рук в руки, як жонглер перекидає кулі.

Ця унія 1386 р., власне вела до знищення Литовського князівства, що на Литві скоро з'явилося незадоволення цим єднанням. В голові тої течії став двоюрідний брат Ягайла, талановитий і енергічний Витовт, син убитого Ягайлом КейсTyTaLXI1. Почалась боротьба, яка закінчилася в 1393 р. умовою1™1, по якій Витовт одержав свою батьківщину в Литві (Троки1ХІ', Городна4', Берестя 4' )та інші землі вел(икого) кн(язівства) Литовського, а потім одержав титул великого князя Литовського.

Витовт, ставши вел(иким) князем, мав на думці приборкання удільних князів. Потребував він від Подільського князя більшої "послушності", ніж то було раніше. Федір Коріятович цього не виконав і Витовт пішов походом на Поділля14'11.

Літопись не говорить докладно про причини тої події. "Подольская земля, тільки говорить літопись, не хотела послушна быти великому князю Витовту и Литовскій землі, какь предь тымь послушна была и великий князь пошоль со всими силами литовськими на Подолию"[ix].

Витовт вирушив на Подільського князя Федора Коріятовича весною 1393 року, але, по дорозі мав розправу з іншими князями, і між ними, з Київським князем Володимиром Ольгердовичом, і похід на Поділля відложив на осінь.

Федір Коріятович тим часом обсадив подільські міста Волохами (Молдавський князь Роман був його спільником) та угорським військом, що прислав йому угорський король Жигимонт, а сам подався на Угорщину, може, за новою силою. В Угорщині він мав давні зв'язки і навіть одержав там місто Мункачів з околицями, як вже про [це] говорилося. В Кам'янці кн(язь) Федір зоставив свого воєводу Нестака.

Витовт осінню 1393 р. рушив на Поділля, з Північного Сходу, і перше всього підійшов до Брацлава, взяв його, потім взяв Соколець, значний тоді город на Бузі (тепер село Соколець на Брацлавщині), а після пішов на столицю Поділля Кам'янець. Підійшов він до Кам'янця ніччю, а на другий день взяв його і захопив воєводу Нестака.

Далі Витовт здобув інші подільські міста: Смотрич, Скалу і Червоногород[x]. Це було в осени 1393 року.

Стіни тодішніх Подільських замків, напівдерев'яні, напівкам'яні, які служили для околичного населення достаточним заходом від татарських нападів, не могли дати серйозну одсіч бойовій умілості, а може бути й артіллерії Витовтового війська[xi]. І через те завоювання Поділля пройшло скоро, на протязі недовгого часу.

Польський історик Стрийковський говорить, що Витовту удалося взяти Кам'янецький замок тілько через сварку між подолянами й волоською залогою[xii].

Стрийковський каже, що коли він проїзжав через Поділля р(оку) 1575, то йому показували в околицях подільських замків "могили, урочиська, и шанці Витовтові"[xiii].

Цей же Витовт, в часи свого походу на Поділля, взяв в неволю і Федора К(оріатовича), і відіслав його до Вільнап, але ця звіста непевна, і вона не підтверджується літописними та іншими відомостями. Правда, в однім, пізнішім документі 1403 р., говориться, щоФедор Коріятович простив королю Ягайлові-Владиславові та його підданим образу, яку нанесли йому через задержання чи арест, але ця подія не вияснена в історії48 [xiv].

Здобувши Поділля Витовт призначив по визначних містах своїх старостів і завів свою управу. "А добуто Поділля литовськими силами, і ніхто Витовтові в цім разі не помогав", додає т. зв. Р(усько)-л(итовська) літопись, після оповідання про похід Витовта на Поділля, і тим, якби натякає на безпідставність польських претензій на Подільську землю, які, претензії, скоро проявились, а потім визвали, навіть війну між Литвою і Польщею.

Пам'яткою господарювання Витовта на Поділлю того часу, служить грамота, що була видана ним службовцю Василю Карачовському 5 травня 1393р. в Луцьку, на право осадити на "сировому коріні" Княжу Луку, на місці теперішнього 111аргорода 44 і с. І І.'іебаїїівкіi XX.

Грамота така:

"Милостію Божею Мы великий князь Витовдь ведомо чинимь каждему доброму, кто коли на сей листь позрить, аже есмо допустили садити село Княжоую Лоукоу на сыромь кореню оу Подольской земли, оу Каменецкомь і юв’кт’к межи phkaMu Мурашками до берега Мурашки Сенковской з .гксомь што зовоуть Стріов Рогь и Коуликовыми Лксками, аже потоля гдк оупадаеть Морашка Сенковская оу Морахвоу Великоую Василеву Корачевскому слоузк нашему, а дали есмо ему зо всими лксы и з доубровами и с полями и скножатями и з лоугами и зо всими пожытки ему и дєтямь его и вскмь его потомкамь на вкки вкчные. То есмо оучинили с паны радами нашыми за его вкрныи послуги и на лкпшоую вкдомость печать нашу казали есмо привесить. Писань листь оу Полотскоу (повинно бути Луцску) лкта оть рождества Х[ристо]ва тисячного трисотного осмьдесятого (повинно бути девятьдесятого) третего мца Мая пятого дня".

Оригінал цієї грамоти, писаної на пергаміні, був колись в архіві Шаргородського маєтку, і власник того маєтку кн(язь) Генрих Любомирський віддав той документ до закладу Оссолінських у Львові[xv].

Але іст(орик) М. Грушевський каже, що ця грамота "будила великі сумніви, а по виданню її факсиміле, не лишається аніякого сумніву о її фальшивості. Крім всього іншого й палеографічні прикмети вазують на се рішучо"[xvi].

Може до цього часу володіння Витовта Поділлям, відноситься надання земянину Богдану Микулинському земель на Літинщині? В акті Свидригайла ОльгердовичаХІ, запи- саному в Лятичівській актовій книзі початку XVIII ст., згадується, що Татари, напавши на Брацлавський замок, захватили всі "твердости" земянина Богдана Микулинського надані йому кн(язем) Витовтом "на именя его отчызные села \ Іьїкулі її її і.і iXX , І хукові.44 , I l()i;()('('.'iiiii.ioXX\ PQrLXXV и Почапынци1ХХУ1, у повити Браславськомь лежачые"[xvii].

Коли саме видано Витовтом документ на ці села, невідомо, але з того запису Свидригайла видно, що в 1431 р. володів Микулинцями внук Богдана Карп Іванович \икулинський, з цього можна вважати, що надання це було дуже ранне, певне за часів першого володіння Витовтом Поділлям. Перераховані вище села існують і тепер з такими назвами, як і раніш, при чому Рог називається тепер Ріжок \икулинський; всі вони на Заході від Вінниці по р(і)ч(кам) Згарі та Ровку.

Богдан \икулинський погиб в бою з Татарами. Жінка його и Син Іван попали в неволю татарську и вони були викуплені кн(язем) Свидригайлом й їм було відновлено їх маєткові права[xviii].

\икулинські, цей старовинний українсько-руський рід, володів \икулинцями та іншими околичними селами може 3 століття.

[2.4.] Діяльність Федора Коріятовича на Угор(ській) Укр(аїні).

Федір Коріятович після здобуття Витовтом Поділля, перебував на Угорській Україні™1. З Угорщиною у нього були давні зв'язки, як вже було сказано, але які власне, були відносини Федора Коріятовича до Угорщини, не зовсім ви- явлено в історії. Відомо тільки, що від угорського короля він одержав ("в державу") місто Мункачів з околицями, в Бережській столиці (столиця поділ Угорської держави), і тут зоставався до своєї смерти, себ-то до 1414 року. Він був в 1404 1408 рр. Бережським "наджупаном" чи намісником Бережської столиці, але не залишав свого титула Подільського князя[xix]. В цій Закарпатській Україні він став помітною історичною особою.

В пізнійших історичних пам'ятках Угорської України Федорові Коріятовичу припишуть заснування деяких українсько-національних інституцій, і навіть, в деякій мірі, закріплення української колонізації за Карпатами. Так, цьому князеві приписують заснування в Мункачеві замку й православного монастиря св. Николая на Черничій горі. Монастир цей пізніше став кафедрою угро-українських епіскопів, зпочатку православних, а після уніатських, і на протязі кількох століть був центром церковного, і, взагалі, духовного життя угро-українського народу. Заховалось досі (в архіві Пресбургської капитули) грамота Федора Коріятовича, дана ім Мункачівському монастиреві 1360 р., як фундушевий запис де він надає тому монастирю села Іхюовіще ххх , Лі п;куххх і ()|)озі;ігАХХ та різні прибутки з деяких грунтів та поселень (але деякі історики визнали цю грамоту фальшивою).

Коли в XVII ст. в Мункачівському монастирі була побудована Мультянським (Молдавським) воєводою Константаном кам'яна церква, на місці старовинної дерев'яної, то на стіні тої церкви, на таблиці, було вибито такий напис руськими літерами:

"Теодор Коріятович князем бил, За отпущеніе гріхов монастир зробил, Деревяна церковь от веку зоставала,

А теразнейшаго року 1661 каменная стала През Константина воєводу Мультянського

З Неделею[xx] на имя госпожею іего.

Владикою на той час Іоанникій зоставал Зо Мстичова[xxi] о том ся пильно старал І той камень дробити дал Року 1661 мая 13[xxii].

В Мункачівському монастирі зберігається великий портрет Федора Коріятовича, мальований олійними фарбами на полотні розміром 2,17 х 1,31 см1ХХХІ; портрет, правдоподобно, початку ХVIII ст. Постать князя у весь зріст; в правій руці держить він хартію з написом: "Nos Teodorus Koriatovich Dux de Munkach dat. in Munkach octavo die mensis Martii anno D. MCCCLX Bobovische Lauka Orozvig..." Внизу, зліва, в овалі, напис: "Theodorus Koriatovich, Princeps ruthenus, arcis Munkats dominus, monasterii ordinis sancti Basilu Magni in monte Csernek ad Munkats fundator". Портрет в кількох місцях пробитий штиками в часи всесвітньої війни 1914 1917 рр.

Тут ми подаємо знімок з того портрета, накреслений по фотографії, безпосередньо з портрета артистом-маляром Василем І\;ісіяном ххх .

Грамота і фундуш Ф(едора) Коріятовича Мункачевському монастирю має значну друковану літературу. Є друки, які доказують, що та грамота є правдива. Але деякі історики кажуть, що грамота фальшива.

Найдокладніше розібрав це питання дослідник історії Закарпатської України А. Петров з И. Холодняком. Вони доводять, що грамота фальшована певне в XVII ст., коли треба було підтримати володіння монастирем різними грунтами. Але Петров, розібравши питання про грамоту 1360 р., каже: "відкидаючи автентичність грамоти 1360 р., ми не думаємо також відкидати правдивість місцевого переказу про засновання Мункачівського монастиря Федором Коріятовичем. Можливо, що монастир дійсно ним засновано, але, розуміється, не в 1360 р., а між 1393-1414 роками. Можливо, і навіть більш правдоподібно, що монастир існував вже до кн(язя) Федора, Федір же взяв на себе опіку над монастирем, поліпшив його матеріальне становище, і в народній пам'яті перетворився в фундатора його[xxiii].

Такої же думки про фундуш Мунк(ачівського) м(онасти)-ря держиться і проф(есор) Перфецький в новішій своїй розвідці: "Knize Fedor Koriatovic Mukacevsky"[xxiv].

Виразним відгуком тих місцевих переказів може бути такий літописний запис половини XV ст. про Федора Коріятовича захований в Мункачівському монастирю: "Князь Федор Коріятович, воєвода Новгородській первіе послед воєвода на Подоліи и губернаторь, оставише отеческое Подолію про стрия своего Ольгерда пришед, на Угро-Россіи в лето 1339[xxv] кь царю Угорському Каролю І, иже прія его радостно и дадя ему всю династію Мункачовску сь всьми окрестными ко столици Берегской селами, градами оть Уга дате до Густа у Марамороши. Той оть года 1339 положи ньінє сущаго города Мункачевского".

В запису говориться про заснований Федором Коріятовичем монастир так: "в толикое запустеніе место сіе пріиде, що ни писаніе жадно обретеся, но преданіе людское все научаще до лета 1458, оть котораго хронологія сія начина-

Про діяльність Федора Коріятовича залишилися перекази й в інших місцях південного Прикарпаття і йому приписують побудовання там деяких церков.

Йому приписують побудовання круглого храма в Город;п і;і\ххх коло Ужгорода1ххх1у на Закарпатті. Архітектурні форми того храма вказують, що той храм побудовано в кінці XIV або на початку XV ст. і дослідники місцевої старовини на підставі переказів роблять здогадку, що той круглий храмротонда побудовано українським колонізатором Федором Коріятовичем[xxvi].

Федір Коріятович прибув на Угорську Україну не сам. Крім сім'ї, з ним прийшов брат (певне не ріднийххху Василь, який в документах іменується Подільським князем (princeрs dominus Vassеlius dux Podoliae).

В Федоровій дружині були Станіслав, Іван, Юрій і Богдан службовці (famiHares principis domini Theodori ducis Podoliae). Між службовцями Федорової вдови були Губа, Ендрей і Іелелей (Гелелей)?

Народні перекази твердять, що Федір К(оріатови)-ч привів з собою на Угорську Україну багато українського народа з Поділля, по деяким звісткам до 400 000 людей, і вони заселили Мункачів, Бережську и Марамошську столиці.

Але це не значить, що він був перший колонізатор Угорської України. Галицький дослідник історії закарпатської України Юліан Целевич (f1892p.) доказуючи автохтонность закарпатських українців, висловив погляд, який на основі новіших дослідів не підлягає ніякому сумніву, що Федора Коріятовича "деякі блудно за першого осадника руського мають"[xxvii].

Во всяким разі угро-український край мав в XIV ст. близький зв'язок з Поділлям і може вважатися в деякій мірі Подільською колонією.

Вмер Федір Коріятович в 1414 р. Після смерти Федора Коріятовича зосталася вдова його Вальга, а по иншим звісткам її ім'я було Кіріяна, чи Домініка, (здається це все одно: перше ім'я по грецьки, а друге по латинськи), а також дві його дочки Анна та Марія. Вдова мала тільки Мункачів (ducissa de Munkacs) и, значить, за нею рахувалася Мункачівська Домінія.

   

В 1417р. в іст(оричних) документах згадується, що її належали села Мункакчівської Доміни Макаріва, крім того вдові Федора и його дочкам належали маєтки в Марамороші. [i]  Przezdziecki, Podole, Wolyn, Ukraina, Wilno 1841, I, 147. [ii]  Див. Отчеть Им(ераторскої) Публичної бібліотеки за 1891 р., С-Пб, 1894, ст. 11-16. [iii]  Dr. Antoni J., Historyczne opowiadania, I, st. 12, 81-82. В статті: Pod Krzyzem. Текст Сіцинский, Городь Каменець Под(ольскій) историческое описаніе, Киевь, 1895, ст. 178-179. [iv]  Доронович, "Армяне в Подоліи и первая ихь церковь в городь Каменце, нынь г(о)родская православная во имя святителя Миколая" Труды Под(ольскаго) Ист(орико) Статист(ическаго) Комитета, вып. 2, К(аменец)-П(одольский), 1878-1879, ст.161. [v]  Гравюра [... прізвище не читається. упоряДн.] з цього малюнку поміщена в кн(ижці) "Подолія", Спб., 189[?] и [в книзі] "Городь КаменецьПодольскій ист(орическое) описаніе" Е. Сецинскаго, Кіевь, 189[5], ст. [115?]. [vi]  Бессарабія историческое описаніе, Спб., 1892, ст. 48. [vii]  Бессарабія историческое описаніе, Спб,1892, ст. 48. [viii]  Певне крім зазначених вище надань деяким слугам, були ще й інші, про які нема грамот. Напр(иклад) можна думати про ... [тут текст пошкоджено упорядн.] [ix]  П(олное) Собр(ание) Р(усских) Лет(описей), 4'II, 82-83. [x]  П(олное) Собр(ание) Р(усских) Лет(описей), XVII, 83,171; Грушевський, ІУ-й, 170. [xi]  В битві при Ворсклі Витовт "возложил большіе надежды на свою артилерію" (Молчановский, 233-234). [xii]  Strijkowski, Kronika, wyd. 1846 r., Warzszawa, II, 104; Молчановский, 235; Грушевський, ІУ-й, 171. [xiii]  Strijkowski, Kronika, wyd. 1846 r., Warzszawa, II, 104. Цей історик вніс багато плутаниці в біографію Федора Коріятовича. Іо ньому, було два Федора Коріятовича: один був князем на Іоділлі за часів Ольгерда, піднявся проти його в 1339 р., втік на Угорщину, і вмер. А в кінці XlV ст. на Іоділлі був другий князь Федір Коріятович, що не хтів коритися Витовтові. [xiv]  Молчановський робить здогадку, що, може, такий арест був в часи князювання на Іоділлю Свидригайла, що може тоді, кн(язь) Федір Коріятович добивався свого Іодільського уділа и попав в руки поляків, бо за ті часи є звістка про сутичку Свидригайла з Волохами, котрі були в якихось, ще не вияснених зв'язках з Іодільськими Коріятовичами (Молчановський, 235). [xv]  Текст грамоти надруковано в таких виданнях: Przezdziecki, Podole, Wolyn, Ukraina, Wilno 1841, I, ст. 51-52; Grabowki i Przezdziecki, Zrodla do dziejow Polskich, I, Wilno, 1843, ст. 144 (грамота видана в польській транслітерації); Акты Западной Россіи, І, Спб. №6, факсиміле в ІІ вип.. [Археологічних записок?] П(е)т(ер)б(ургського) Археол(огічного) институту, 1903, №17. Але в цих текстах помилково сказано: "у Полоцьку" замість: "у Луцьку" і дата документу зазначена "1383 р." замість "1393 р." Виправлена дата в "Codex epist(olaris) Vitoldi", ст. 34; див. Архивь Ю(го)-З(ападной) Россіи, ч. VIII, т. І: Акти Барського староства, Кіевь, г. 1893, Передмова М. Грушевського, ст. 23 і 33. [xvi]  М. Грушевський, Історія, ІУ-й, 172; Молчановський, 318. [xvii]  Антонович и Козловський, Грамоты великихь князей Литовскихь, Кіевь 1868, №4; \олчановскій, 321. [xviii]  Тр.[?], ІХ, 582. [xix]В документах початку XV ст. він іменується: "Princeps Thedorius duc Podoliae et comes comitatus de Beregh, dominus de Munkas", Петров, 23- [xx]  Український переклад латинського імені Домініка. [xxi]  Мстичов маєток, де перебував Владика Іоанникій і звідти керував побудуванням церкви. [xxii]  Напис цей видано латинськими літерами в книжці протоігумена Мункач(івського) ієрея Іоанникія Базиловича, під назвою: "Brevis notitia fundationis Theodori Koriathovits alim ducis de Munkacs, pars prima, Cassoviae", 1799, ст. 100-101, М. Грушевський, Ілюстрована історія України, \иїв Львів 1911, ст. 479. [xxiii]  Матеріали для исторіи Угорской Руси. ТІІІ. О подлинности грамоти князя Федора Коріятовича 1360 р. Критическіе замечанія А. Петрова и палеографическій етюд И. Холодняка, Спб., 1906. [xxiv]  Sbornik filosofickej fakulty Universitety Komenskego v Bratislave, Rocnik I (1922), c. 6, ст. 126-132. Його же, Обзорь угрорусской исторіографіи -известія отд(еления) Русскаго Европ(ейской) и Слов(янской)Им(ператорской) Академіи Наук, том ХІХ, кн. І, Спб. 1914, ст. 300-301; Др. Ю. Целевич, Барвінський, ст. 28. [xxv]  Хронологія тут мильна. [xxvi] Florian Zapletal, Horjanska rotunda. V Olomouci 1923, ст. 57-64. [xxvii] Др. Юліан Целевич, його наукова діяльність на полі української історії і етнографії в світлі давнійших та новіщих дослідів. Написав д-р Б. Барвінський, Львів 1927 (Збірник іст(орико)-філ(ологічної) Секції Наук(ового) Тов(ариства) ім. Шевченка, т. XV.

***

Частина 3. Боротьба за Поділля між Польщею таЛитвою після Коріятовичів

[3.1.] Витовт передає Західне Поділля Ягайлові 1394 р.

Після того, як останній з Коріятовичів залишив Поділля, цю країну захватив Витовт і історія Подільської землі пішла шкереберть: Поділля попадає в першу лінію тої боротьби між Литвою й Польщею, Українцями и Поляками, який проходить чарвона нитка через всю історію двох сосідних народів і держав. Поділля, як погранична країна між тими державами, переходить під владу то одного господаря, то другого, то третього, то знов повертається до попередніх володарів, при чому, підпадає під вплив та режим то польських, то литовсько-українських сфер.

Події та дієві персони переплутуються так, що часом з'ясувати все те, що діялося, не можливо, бо в ті часи боротьби та інтриг королів, князів та різних панів, події прикривалися й в історичних актах и в записах мемуаристів.

Ми тут постараємося відмітити головні історичні зовнішні події і зібрати те, що торкається Поділля.

Витовт здобувши Поділля й вигнавши Федора Коріятовича володів деякий час цією країною, але це викликало тривогу серед краківських поляків, які мали око на цю родючу землю. Недовго перед тим Поляки зайняли Галичину (1349 р.) і стали заявляти претензії й на Поділля.

Через те Витовт, маючи на увазі загрожуючу боротьбу з Татарами, не хотів йти дуже гостро проти Поляків и віддав Поділля Ягайлові.

Про це русько-литовський літопис оповідає в такій епичній формі: "Великий князь литовський Витовт здобув Поділля литовськими силами і ніхто йому ні з котрого боку не помагав. Тоді король Ягайло почав просити Витовта, рекучи: Милий брате! дав тобі Бог добути Подільську землю, учини мені тую честь дай мені Подільську землю". Як каже Кромер, Витовт мусів піти на компроміс и признати, що він одержав Поділля від Ягайла, як ленне надання[i].

І Витовт поділився з Ягайлом: дав йому половину Подільскої землі, а саме відпродав йому за 20 тисяч кіп грошей Західню частину Поділля з містами Кам'янцем, Бакотою, Смотричем, Скалою й Червоногородом, а Східня частина Поділля з містами Брацлавом, Сокольцем, Винницею зосталась за Витовтом и в тих містах він поставив своїх старостів[ii].

Є відомости пізніші (Стрийковського), що Витовт дав Східне Поділля (Брацлав, Вінницю, Соколець і Кременець LXXXVI) князю Корибуту-Дмитру ().'іі.г('|)Д()і;іічу ххх''' ; ця звістка опирається на ототожнення Корибутового сина Федора з Федьком І ієсі;іізі.кіім хххх , що був діячом на Східному Поділлю в 30 х роках XV ст. і називав ті волости своєю батьківщіною. Але те ототожнення дуже непевне, а значить, і звістка про передачу Східного Поділля Корибуту мильна, але, можливо, що ця країна належала батьку Федька Іесвизького[iii].

)це початок розділу Подільської землі на дві частини на Західну, що стала називатися потім Под(ільским) воєводством і Східну, що називалася Брацлавським воєводством. Але так поділ був й раніш поділ на Пониззя и Побожжя.

[3.2.] Ягайло передає Зах(ідне) Поділля Спитку 1395 р.

Ягайло, щоби задовольнити Поляків, в червні 1395 р., передав свої права на Західне Поділля польському вельможі, найближчому свойому приятелю и помішнику в справі литовсько-польск(ої) унії Спиткові з Мельштина, воєводі Краківському, і видав йому грамоту від 13/VL. 1395 р.[iv]

В цій грамоті Ягайло, як польський король і верховний господар Литви, маючи на увазі великі заслуги Спитка, а також, забезпечуючи вірну його службу і надалі, дає йому й дітям його й наслідникам у вічне і безперечне володіння Західне Поділля зі замками Кам'янцем, Смотричем, Бакотою, Скалою и Червоногродом, зі всіми містами, громадами, укріпленнями, передмістями, повітами, селами, маєтками, власностями, переписями, прибутками постійними й випадковими, приплодами, полями, степами культурними й некультурними, на повнім праві княжім, яким користуються инші князі Литви й Русі.

А Східне Поділля округи Межибожа, Божського і Винниці зі усіма їх при належностями й правами задержуємо для себе (тобто Ягайла упорядн.) й для своїх наступників.

Деякі Галицькі округи, приєднані до Галичини, а разом до Польщі Тереби )i;.'i;iXXXX и Стінка (останнє місто невідомо що то) зостаються й надалі при Галичині.

Такий зміст грамоти Ягайла. Русько-литовська літопись говорить, що Ягайло заставив Західне Поділля Спиткові в 20 тисячах, виходить якась суперечність з грамотою. Певне, літописець, не маючи в руках грамоти Ягайла, додав від себе, що Західне Поділля було дано Спиткові на таких основах, як воно раніше було віддано Витовтом Ягайлу, і може через те, що після смерти Спитка та земля була викуплена у вдови Спитка.

З тої ж грамоти Ягайла Спиткові ще являється одна суперечність чи неясність в тому питанню. Хто розпоряжався Східним Поділлям, після того, як все Поділля перейшло до Витовта: по літописному оповіданню, про передачу Західного Поділля Ягайлу, виходило, що Східне Поділля зосталося за Витовтом, а по грамоті Ягайла Спиткові виходить, що Східна частина Подільської землі зосталася за Ягайлом.

Історик Грушевський погожує це так: Витовт тоді ще не був великим князем, а був звичайним, так би сказати, рядовим князем Литовської держави і на такім праві Східне Поділля було в фактичнім володінню Витовта. "Слова грамоти, де Ягайло полишає Східне Поділля собі, каже проф(есор) Грушевський, не виключають такого володіння Витовта, бо він тоді формально лише заступав Ягайла в управі в(еликого) кн(язівства) Литовського, отже Східне Поділля міг Ягайло назвати своєю провінцією, хоч би воно фактично було в розпорядженню Витовта, як і інші провінції Великого князівства[v].

По змислу вищезгаданої грамоти Ягайла 1395 р. виходить, що Спитко дістав Західне Поділля, як Литовський лен, и став з сього лену литовським васалом[vi].

Польський історик Длугош, оповідаючи про передачу Поділля Спиткові, каже, що це викликало незадоволення при Краківському3 дворі. Це, мабуть, було через те, що По- ляки після унії Литви і Польщі дивилися на Литву, що вона "інкорпорована" до Польщі як тоді казали, що Литовська держава вже не існує, і всіма мірами хотіли знищити різні князівства на Литві, і отже, коли Поділля було дано Спиткові, хоч і заслуженому Полякові, але, все таки це було як би відновлення князівств і як би признання Литви, на попереднім становищу окремої держави, з різними князівствами.

З того часу, як Зах(ідне) Поділля попало під владу Спитка, сюди почав значніше проникати польський елемент. Але Спитко володів Західним Поділлям недовго всього 4 года. Про діяльність його тут мало відомо. З розпорядження Спитка по внутрішнім справам на Поділлю відомо тілько таке. З люстрації XVII ст. (1615 р.) [відомо], що Спитко піклуючись про збільшення прибутків Кам'янецької мійської громади, дав місту право одержувати третю мірку від намола в млині на річці Смотричу, з тою умовою, щоб цей прибуток йшов на укріплення міста та инші потреби його. Про це Спитко видав грамоту, підтверджену після королями Владиславом и Жигимонтом ІІІ[vii].

Спитко, як Подільский князь, продовжував діло князів Коріятовичів захищав країну від Татар. В тих цілях він 1397 р. зносився з молдавським воєводою Стефаном и, навіть, здається, їздив до столиці Молдавії; відомо, що Стефан видав 3 січня 1397 р. "опасну" грамоту Спитку[viii]; в цій грамоті, між іншим, воєвода ручається и за "людей світлого князя Ходора, які в нашій землі зостаються". Певне тут розуміється, як догадується Молчановський, воїни вигнаного з Поділля князя Федора Коріятовича, який держав на службі наємні отряди Волохів[ix].

Спитко й погиб в боротьбі з Татарами: як васал Литовський, він прийняв участь у поході Витовта на Татар, маючи з собою значне військо з Подолян, як каже польський історик Длугош[x] і в непростому для Литовців бою на Ворсклі пропав без сліду[xi].

Длугош розказує про смерть Спитка з ріжними подробицями. По його оповіданню, Спитко передбачав недобрий кінець боя і на військовій нараді радив Витовтові пристати на ті умови, які пропонував був Татарський воєначальник. При цьому, дуже чванливий Поляк Павел Щуковський, подільський землевласник, ядовито сказав, що Спиткові жаль свої гарної жінки та своїх великих маєтків, а через це боїться бою, але инші сміло будуть дивитися в очі смерти. На це Спитко так одповів: ні, я не боюся смерти і мені не жаль моєї жінки и моїх маєтків, як буде Божа воля, я сподіваюсь чесно положити свою голову в бою, а ти, трус, будеш спасатися утікачкою. Так воно й сталося. Спитко погиб в бою разом з багатьма храбрими рицарями, а Щуковський ганебно втік з поля бою, як йому напророчив Спитко.

Повороту Спитка ждали якийсь час. Західне Поділля перешло до жінки Спитка Єлизавети, але лишати в її руках Поділля, яке було в небезпечному сусідстві з Татарами, Ягайло не вважав можливим і викупив Поділля у вдови Спитка за 20 000, пообіцявши віддати знов Поділля Спиткові, якби він вернувся.

В гродських Краківських книгах під 9 травня 1403 р. є запись, що вдова Спитка Єлизавета одержала від Рафаїла старости 2000 коп. за Подільську землю[xii]. Певне це була тільки частина плати, про яку була згода.

[3.3.] Західне Поділля одержав Свидригайло 1400 р.

Відібравши в Спиткової Поділля, Ягайло р(оку) 1400 дав цю країну свому меншому братові Свитригайлу, який був супротивником Витовта, бо його Витовт колись вигнав з Вітебська і він якийсь час блукав по чужих краях. Ягайло таким наданням Свитригайлу Поділля хотів збутися претензій Витовта на цю землю.

Ягайлова грамота про надання Поділля Свитригайлові поки що невідома в історіографії; тільки з реєстри Свитригайлової присяжної грамоти, можна довідатись, що Поділля він дістав як лен в дідичне володіння, але з умовою, якби Спитко вернувся, то мусив би Свитригайло назад віддати ту землю[xiii].

Одначе новий володар Подільський в документах, почавши від серпня 1400 [року] називав себе: Божою милостию князь Подольский "Dei gratia Dux Podoliae" dominus et Keres Podoliae". Поляки зобов'язали Свитригайла давати Подільські замки в управу тільки Полякам.

Новий Подільський князь Свитригайло, або Болеслав (його христ(иянське) ім'я) володів Поділлям не більш 2 літ. Пам'ятками його володіння Поділлям служать грамоти його. 17 серпня 1400р. він видав в Кам'янці кам'янецьким р(имо)католицьким монахам ордену св. Франциска документ на володіння частиною землі [...|XC на території Кам'янця коло річки Смотрича, якою землею ції франціскане володіли й раніш, з ласки попереднього князя.

Цей документ цілком невідомий, але в судовій справі францисканців кінця XVIII ст. про їх землі приводиться скорочений латинський текст цього надання[xiv].

При люстрації кам'янецького староства 1615 р. кам'янецькі франціскане представили люстраторам, грамоти Свитригайла та Ягайла, з яких грамот було видно, що франціскане володіли садом (ogrod), котрий "лежав внизу від замкового мосту йдучи, по лівім боці (р. Смотрич упоряДн.) аж до кінця до Ляцької (Польської упоряДн.) брами"[xv]. Надання францисканам були підтверджені послідуючими королями.

На планах Кам'янця перш(ої) пол(овини) ХІХ ст. цей участок землі з боку Польських Фольварків іменується: Францисканська юридика. Надання францисканам було підтверджено королем Ягайлом 1402 р. 6/VIII. Це та інші надання францисканам були підтверджені послідуючими королями.

Також [францискани| мали право на десятину з села Голоскова (в Яблоновського: Hlaskowce, (але це помилково) и від Фольварку замкового, також десятину з млина при Лядській брамі и з 7 мешканців, маючих садиби на Підгороддю, але що саме було надано грамотою Свидригайла, а що Ягайлом та послідуючими королями невідомо.

Другий документ видав Свитригайло в Кам'янці 30 березня 1401 р. кам'янецьким домініканам на володінням селом Субровцами при р(і)ч(ці) Смотричу, низче Кам'янця[xvi], і звільняється цей маєток від обов'язків на Кам'янецький замок, крім виплати "подданщизни та татарської данини" (значить ще й тоді платили якусь данину Татарам). Субровці тепер с(ело) Зюбровка маленьке сільце над Збручем, з населенням не більше 250 душХСІ1.

Про земельні надання Свитригайла на Подністрянщині є пізніші вказівки, але ці надання певне відносяться до 40-х років XV ст., коли Свидригайло, після смерти Витовта, боровся з Поляками за Поділля. При ревізії земельних документів 1564р. Козловські пред'явили грамоту Свитригайла, з якої виявилося, що їх предкам було дано на вічні часи Козлов, село над р. Дністром. По словам тих Козловських тут колись було село, але потім воно було знищено Татарами, а Волохи не позволяли відновити осаду. Через що власники мали тут тільки сіножати та пасіки[xvii]. Тепер існує село Козловхсш і над Дністром при устю Коробця Яришівського району.

Про перебування на Поділлю Свитригайла маємо ще такі відомости. Він володів, крім Поділля, деякими землями на Покутті, на границі з Молдавією, і в 1400 р. йому прийшлось захищати свої землі від молдавського воєводи РомаHaXCIV, який робив набіги на Подільську країну. Свитригайло захватив Романа в полон й тим забезпечив свої володіння з Півдня[xviii].

Свитригайло був католиком, і ми бачимо, що він упосаджує в Кам'янці францісканів та домініканців. Але цей князь був дуже прихильний до литовсько-руських інтересів і ненавидів унію Литви з Польщею. Дуже честолюбивий і непосидючий, він не погодився з ролею Подільського князя й задумав добиватися великокнязівського престола, для чого в 1402 р. , зоставивши в подільських містах свої гарнізони, відбув в землю Пруського ордену шукати там помочи в своїх задуманих, домаганнях великокнязівського стола й уложив умову з пруськими рицарями.

Великий князь Литовський Витовт і Польський король Ягайло дуже забезпокоїлися ворожими намірами Свитригайла.

[3.4.] Поділля переходить до Ягайла, 1402 р.

Ягайло вирішив відняти Поділля від Свидригайла, й вимагав від подільських старост, наставлених Свитригайлом, аби вони передали йому, Ягайлові, замки, але ці старости, як оповідає Длугош, відмовились виконати цей призив Ягайла, одмовились не тільки Русини, але й Поляки.

Але потім, ці старости, і взагалі прихильники Свитригайла побачили, що шанси його занадто слабі, й вислали до Ягайла депутацію з заявою своєї покори.

23 червня 1402 р. Подільський староста, поставлений Свитригайлом, Грицько Кердеєвич дав зобов'язання королеві Ягайлові передати Кам'янець та інші подільські замки Ягайловому відпоручникові Дереславові Конопці[xix].

Після цього Ягайло прибув на Поділля; в серпні 1402 р. він був у Кам'янці, а потім в Червоногороді, де видав кілька привілеїв для Поділля[xx].

Історик Длугош розказує, про прибуття Ягайла до Кам'янця так: "Мешканці Кам'янця охоче відчинили браму міста, але замок не здавався і прийшлось приступити до його бомбардування. Тоді начальник замка здав фортецю".

Перед здачею замка Ягайлові, останній зобов'язався не віддавати подільських замків і Подільської землі ні якомусь князеві, а володіти ним самому через польських шляхтичів. Як це було так, як оповідає Длугош, то вище зазначена історія з заняттям Кам'янця не більше, як комедія, яку розіграли Поляки и начальник Кам'янця, певне Грицько Кердеєвич, який раніще, може потай від Кам'янецької суспільности, обов'язався передати подільські замки Ягайловому відпоручникові.

Як би там не було, але Поділля з Кам'янцем знов перейшло до Ягайла. А як Спитко не вернувся, як надіялися, то вдові його була виплачена певна сума грошей[xxi], і Поділля перейшло в безпосередню управу Королівських старостів, може не ціле, а принаймні Західне, як подає Грушевський.

Поділля було під владою Ягайла коло 9 літ, до 1411 року. Це був час значного наступу полонізма на Поділля. В Кам'янці були польські старости; таким першим старостою був Петр Шафранец, одержавши від короля великі маєтності на Поділлю. Потім були тут старостами: Петр Карначан, Андрей Тенчинський, Петр Володкович Харбінський, Альберт з Вшерадова.

Правда польські урядовці стояли тут не твердою ногою, влада їх була більш номинальною, яка тільки нагадувала подолянам, що вони мають верховного володаря польського короля. Часті зміни польських старост показують, що становище їх в Кам'янці і взагалі на Поділлю було хистке. Фактична влада Польщі простиралась на невелику просторінь, котра тянула до Кам'янця. Це видно з тих земельних надань, які посипались польській шляхті з боку польської корони[xxii].

В ту добу першої гуртової польської колонізації Поділля (1402-1411 рр.) відомі такі королівські надання (розказуємо в хронологічному порядку):

1402  р. 6 серпня, Ягайло в Кам'янці підтверджує Кам'янецькому кляштору конвентові францисканців володіння часткою землі, внизу, коло р. Смотричу, якою землею франціскани володіли здавна, и на яку одержали привілей раніше від кн(язя) Свидригайла[xxiii].

Того же року 1402, 9 серпня в Червоногороді Ягайло дає на вічні часи Люблінському горожанинові Георгію войтов- ство в м. Кам'янці, з правом одержувати третю частину судових штрафів, а також село Кормі.'іі.чеХіЛ', в Кам'янецькій окрузі (над р(і)ч(кою) ЖванчіїїЖ '', в 22 км від Кам'янця), зо всіма податками, при чому Георгій має служити з одною сулицею, чи копійщиком (cum una hasta). Надання це він не може кому продати, передати чи виміняти без спеціального корол(івського) дозволу[xxiv].

Хоч Кормільче було дано кам'янецькому війту Георгію на вічні часи, але через 8 літ Ягайло дав це село разом з сосіднім селом Ходиківцями (тепер Лянцкорунь)XCVII Грицьку Кердеєвичу[xxv], що був Подільським старостою поставленим Свидригайлом, а потім став прибічником Ягайловим. Село Кормильче в давні часи було зв'язано з містом Кам'янцем: в 1525 р. корольXCVIII дав село Кормільче місту Кам'янцю і до того часу, це був міський маєток і кормілецькі селяне робили панщину місту, але ця панщина, при відсутності справжніх панів, була тяжкою і в 1809 р. в [...] скарг селян вони були звільнені від панщини і переведені на чинш, а в 1865р. Кормільче було викуплено владою у міста (за 20000р.) і земля вся роздана була селянам[xxvi]. Тепер в Кормильчі (Лянцкорунського р(айону) до 1600 насел(ення) з 413 господарствами.

1403 

   

р. 14 жовтня в Медиці дано Ягайлом Петру Качореку село Устя при вливі р(і)ч(ки) Смотрича до Дністра, з такими умовами, що по причині недостачі людей на Поділлю Качорек має жити персонально на Поділлю. Являтися у походи з одним копійщиком и двома стрільцями (cum una lancea et duolus Sagittariis), а в разі небезпеки країни виступати зо всіма своїми людьми, и що всі його люди мають платити всі ті подати, які давали при попередніх володарях Подільських князях[xxvii].

1403  р. 16 жовтня Ягайло [надає] Івану Пудлу села ОльховецьХСІХ і Михайлівці в Кам'янецькій окрузі, з такими умовами, як і надання Качореку Устя, при чому у походи Пудло повинен являтися з двома копіями и чотирма стрільцями. Це надання Пудлу підтверджено кор(олем) Жигмонтом III шлях(тичу) Яну Корнацькому 22/ІІ. 1603 [р][xxviii]. Тепер містечко Вільховець Новоушицького району, в 16 км. від райцентру, в 7 км. від КалюсаC над Дністром, має до 3000 нас(елення), на Кам'янеччині Михайлівці0 при верхів'ях р. ЖванСІ1 , Каратуап Ялтушківського р(айону) на Могилівщині; хоч тепер ці два поселення рахуються в різних округах, але вони одно від другого віддалені на 22 км.

1404 

   

р. 3 березня, в Кракові Ягайло дав Краківському підстолію, що був першим польським Подільським старостою, Петру Шафранцу Сатанів з селами, що до нього відносилися, а саме: Яблонов, Стрийова, Постоловці й Барчовка. А також Зінківці (тепер Зіні.кії;1'') з селами, що до нього відносилися, а саме: Гринячка, Барсуків, Мезяків, Скваржинці, Нижній Мукарів и Богатого Януша дворище в Смотрицькій окрузі, а також село Чес в Лятичівській окрузізо всіма прибутками й вжитками, на таких умовах: власник сам або рівний йому заступник має жити в наданих місцевостях, повинен ставити, коли треба буде, 6 сулиць чи копійщиків і 12 стрільців (cum sex lanceis et duodecim Salistrariis), а коли треба боронити край, являтися самому з усіма підданими своїми людьми, піддані його мають виконувати всі служби і давати такі податки, які давали за давніх володарів Поділля[xxix].

Це надання Ягайла першому польському Подільському старості займало великі простори и землі дві волости: Сатанівську и Зінківську, де були в XV XVIII ст. значні замки. Ці маєтки викупив у Шафранця за 1000 кіп широких (пражських) грошей Витов т( може в цілях вирвати ті землі з рук польських).

По смерті Витовта Ягайло 1431 р. 8 серпня знов передав до польських рук ті маєтки дав їх Петру Одровонжу, за його заслуги у війні проти Свидригайла[xxx].

Це надання було підтверджено потім кор(олем) Владиславом III в 1436 р. и 1440 р. особливою грамотою[xxxi].

Комплект цих міст і сел, повторуються в цих королевских грамотах з деякими відмінами і в самому складі сел, і в їх назвах. Скажемо, що то за поселення.

До Сатанова ( місто над Збручем, в 60 км. від Кам'янця на Північ) причислено Яблонів, Стрийова, Постоловці и Барчовка.

Два останні села з зміненою трохи назвою містяться недалеко коло Сатанова на Радян(ському) Поділлю: Постоловці це с. Постолівка над Збручем1'', вище Сатанова на 15 км., коло м. Тарноруди; Барчовка це с. Борщівкасуп на Південний Схід від Сатанова на 12 км /Іблонії;1'' тепер в Галичині, в Гусятинському повіті, недалеко від Копичинець и СтрийовкаСІХ теж в Галичині, коло Збаражасх.

До Зіньківа (місто над р(і)ч(кою) Ушицею, в 60км від Камянця), причислено в грамоті 1404р. Гримячка, Борсуків, Мезяків, Скваржниці, Нижній Мукарів і Багатого /нуса дворище.

Гримячка тепер с. ГримячкаСХІ в 4 км від Зінькова на Північ. Борсуків це могло би бути село Борсуківці, але це село далеко від Зінькова (на 40 км на Південь); в грамоті 1431 р. замість Борсукова стоїть Buzikowce, а в грамоті 1440р. Bessukowicze, в грамоті 1436р. Buzikowcze. Це певне с. БожиківціСХІ1 (на 20 км від Зінькова на Схід)[xxxii].

Мезяків в грамоті 1404р. зараховано до Смотрицької округи, але в грамоті 1431р. Мезяків показано в Вінницькій окрузі (in Winicensi districtus), значить це тепер містечко Мізяківсхш на Вінниччині при зливі р(і)ч(ки) Згари з Бугом, поселення віддалено далеко від центрального міста цієї волости.

Скваржинці тепер нема села з такою назвою в околицях близьких чи далеких м. Зінькова. М. Грушевський каже, що [на] місцеположення цього села вказує ліс (Skwarn), коло села Сіняківці в грамоті Витовта 1414-1422р.[xxxiii]

На підставі текста грамот 1404 р.(Skwarzicze et alias Nisny Mukarow) и 1440р. (Sguarnicze et alias Nyszni Mukarow), можна думати, що Скваржинці інакше називалися Нижній Мукарів. Останне село це є Мукарів Польний, що лежить над р(і)ч(кою) Студеницею, нижче другого Мукарова Татарського (тепер с.Татариски), і називається іноді Нижним Му- каревом. На Схід від цього Польного чи Нижнього МукароeaCXIV, в 5 км міститься с. Сіняківцісх' и тут десь був ліс Скварн.

Що то за дворище Богатого Януса невідомо.

Про Мізяків. Між селами, даними в 1404 р. Шафранцю є ще Чес, або Чешки (в грамоті 1440 р. Czesschi) Лятичівської округи це тепер с. Чехи Старосинявського району'44 також поселення значно віддалене від центральних міст наданих Шафранцу Сатанова и Зінькова.

Сатанівська и Зінківська волості належали до Одровонжів звиш сотні літ, потім перейшли до нащадків того роду Сенявських, до половини X'III ст.

В головних центрах тих волостів Сатанові й Зінькові були побудовані оборонні замки, що відогравали значну ролю в боротьбі з Татарами, що нападали та нищили Поділля на протязі X' X'II ст.[xxxiv].

1405  р. Ягайло дав Іоану Рутальту и Лаврентію Шульці села Боришківцісх'п, Княжесх'ш и КульчієвціСХІХ, з умовою служити Кам'янецькому замку.

В судовій справі про землі власники Боришковець писалися на це надання Ягайла 1405 р., яке надання підтверджено було королем Яном Альбрехтомсхх, Александром'44 и Жигимонтом[xxxv] CXXI1.

Ці три села иснують и тепер в 10-15 км від Кам'янця на Схід, при чому село Княже іменується офіційно Княжпіль, але народ називає його Княже.

1406  р. в Каліші Ягайло дав Томку з Коморників, за його вірну службу с. Сокілсххш над Дністром[xxxvi]. Існує й тепер в 20км. від Кам'янця. Умови надання були такі, як і при інших тогочасних наданнях Ягайла: жити персонально на Поділлю, в походи посилати 1 копійщика и 2 стрільців, а треба захищати країну, то являтися зо всіма своїми людьми, а також виповняти всі служби и давати податки, так, як це було раніш.

1407  р. 1/ІІІ в Кракові дано королівському слузі Хотьку за його вірну службу село Ярмолинці на р(і)ч(ці) Верхушиці в Смотрицькій волості з околицями, з різними вжитками (між іншим з лісом Гачища); з правом брати мито з тих, що будуть проїзжати через той маєток, по 1 грошику від возів, що їдуть на торг, а від купецьких возів по 2 грошики, з обов'язком служити "копієм і двома стрільцями". Грамота ця писана на пергаменті руською мовою, підтверджена була королем Жигимонтом Августом 1558 р.[xxxvii]

Цього Хотька польські геральдики називають Кроачом, виводили його з пануючого роду Кроації чи Хорватії, але це певне був "туболець" українського походження, бо потом Хотьки були православні й мали українські імени, як мужчини так і женщини, але потім, коли оці місцеві люди зробилися панами, то стали стидатися свого туземного походження, а прислужні геральдики, що часто виводили походження польських панів, чуть не від римських богів, по- старалися и руську шляхту виводити, не з чорної туземної кости, а з білої, іноземної[xxxviii].

Одержана Хотьком від Ягайла земля була значним куснем. Потім тут засновано було до 10 сел (обшир до 20 000 дес.). Потомки Хотька згодом, в XV ст. поділилися на два роди, що від головних маєтків носили прізвища Ярмолинських і Сутківських. Останній рід мав своєю резиденцією с. С'уткіі;и.ііхх'\ в 10 км від Ярмолинець.

Як і в Ярмолинцях так і в Сутківцях були замки, рештки яких і тепер ще можна бачити в тих поселеннях[xxxix].().

Ярмолинські та 'утківські володіли цими маєтками майже літ 300. Це були місцеві діячі середньго достатку, але часом ріднилися з магнатськими родами Поділля і Волині.

1407р. 1/ІІІ., одночасно з наданням Ярмолинець було дано Ягайлом в Кракові "слузі" Ісаку село Тесоловці над р. 'мотричем, зі всіма вжитками, з ріками, водами, лісами, дубровами, пасіками, селами, сіножатями. Тепер це село Киселівкасхх' коло Армян, (в 15 км. від Кам'янця на Північ).

В грамоті, якою село було дано пану, говориться про такі умови надання: служити "з древом и двома стрільцями", а коли буде треба для оборони краю, то повинен ставитися зо всіма людьми, а також через брак людей на Поділлю, повинен жити в тій свої дідині, і давати данину зо всіма людьми, так, як дають всі земляне.

Грамота була видана на руській мові. Коло 1539 р. була подана до Кам'янецького земського суду й там в польській транскрипції вписана в судову постанову (privilegum rutenico ydyomathe skriptum et coram judicio lectum et in fran- sumptum polonicum redactum). По випису з акт(ової) Книги (К(київського) Ц(ентрального) Арх(іву)) видав грамоту Каз(имир) Пулавський. Видавець робить здогад, що Ісак, якому дано Тесоловці, це був Армянин і він заснував сосідні з Тесоловцями села Армяне Великі [і] Малі, що лежать нижче Кисілівки над Смотричем. Ісак Армянин заснував також село Ісаківіі.іі ХХХ , що лежать верх устя Збруча[xl].

1407р. 12/Х. Ягайло дав Богуславу інакше Яранту із Стихова села Купин і Чорноводу в Кам'янецькому повіті. Тексту іього привілею нема, але в 1597 р. Петр Пясеіький представив до Кам'янецького земельного суду пергаментову грамоту Владислава Ягайла, короля Польського на ті маєтки Купин і Черноводи, що й записано в актову книгу того суду[xli]. КупинСХХУІ1, тепер містечко над р. Смотричем, в 50 км. від Кам'янця, має поселян коло 3000, центральній рубіж півночі Кам'янеччини. Черновода тепер село Чорііоі;одіііХХХ Городокського р(айону) на Півдні ПроскурівщиниСХХІХ. Але ці два поселення, дані разом Богуславу з Стихова, близько одне від другого, на 6 кмсххх.

1408 

   

р. 21/ІІІ Станіслав з Ходча, воєвода руський і головний староста Подільський і Галицький, записує в Кам'янці іменем короля шл(яхтичу) Зінку Корачу пустош Княжу Луку з (Sarerpta Knyaza) для відновлення села на новому корені, зо всіма віритками, з лісом Стріов Ріг, з Коликовими лісками, з уроч(ищем) Греліна (cum sarepta Grelina). На цьому маєтку записано було 20 кіп монети і рахуби, що вживалися в Кам'янці. Цей привілей, на латинській мові, був підтверджений королем Сигізмундом І в 1510 р. шл(яхтичу) Лазарю Корачевському[xlii]. Станіслав з Ходча був ст(а)р(остою) Под(ільським) і Гал(ицьким) 1467 1472 рр.СХХХІ.

1410 р. Ягайло дав Фредрові з Плешовець, за його мужність в бою з хрестоносцями, села ФридрівціСХХХІ1, Суржусхххга при потоку, [що] називали "На криницях" и Кадиївці™7 на р. Жванці зо всіма ужитками, з обов'язком являтися в походи з одним копійщиком и з двома стрільцями (cum una hasla et duobus balistrariis) при своїх коштах[xliii].

Ці три села містяться недалеко від Кам'янця в 8-10 км, на Північний Захід. Фредрівці це було село засноване певне Фредром, раніш видачі Ягайлом привілею.

Того же 1410 р. 26 березня Ягайло дав Грицьку Кердеєвичу села Кормильче й Ходиківці в Кам'янецькому повіті з умовою персонально жити на Поділлю й служити в походах з двома копійщиками й шестьма стрільцями. Привілей цей був поданий в 1593 р. до Кам'янецького земського суду в справі між Кам'янецькими міщанами та Анною й Катериною Гіньківнами з Оринина. Привілей по випису з тої справи и виданий М. Грушевським[xliv].

Про Кормильче ми вже говорили, коли це село було дано тим же Ягайлом Кам'янецькому війту Георгію в 1402 р.

Село Ходиківці, під Жванцем, на початку XVIII ст. перейшло, як власність, до Лянцкоронських і вони перейменували те село в Лянцкорунь и виклопотали потім йому права містечка; віддалено воно від Кам'янця на 21 км.

Того же 1410 року, 30 березня в Медиці Ягайло видав грамоту Сенку Волосову брату на володіння дідину Лядаву зо всіма ужитками "на векь векомь" з умовою сидіти на тій дідині и служити одним коп'єм и двома стрільцями. Грамота на це була видана на руській мові, була підтверджена королями Сигізмундом ІІІ-м 15 травня 1589 [р.] та Станіславом Августом 5 липня 1780 [р.].

В грамоті останнього короля сказано, що привілей Ягайла писаний по руськи "ми дозволяєм виписати польськими буквами".

Грамоту 1780 р., по виписці з Коронної Метрики видав Владислав Побуг-Гурський в своєму геогр(афічно)-іст(оричному) описі Могилів(ського) пов(іту). Виписка грамоти Ягайла так, як вже надрукована в Гурського[xlv].

Село Лядава над Дністром було дано раніш, в 1388 р., князями Константином и Федором Коріятовичами Немирі разом з Бакотою і іншими маєтками ( про це вже була мова); через що Лядава вийшла із складу тих маєтків невідомо[xlvi].

Такі були земельні надання Ягайла за часи володіння Зах(ідним) Поділлям в 1402-1411 рр.

Скажемо про умови тих надань.

З перечня вищезазначених надань Ягайла видно, що він розпоряджався землями тільки Західного Поділля, головним чином Кам'янеччини, але був випадок, що король даючи польському магнату Шафранцу землі Західного Поділля гуртом прирахував і села, що були далеко на північному Сході (село Чехи на Летичівщині та село Мізяків на Вінниччині).

В кожній майже Ягайловій грамоті говориться про недостачу людей по Поділлю, через що обов'язуються ті особи, що одержують землі, жити персонально на Поділлю. Це треба розуміти не так, що на Зах(ідному) Поділлю було дуже мало населення, бо даються не пустопорожні землі, а села, де може й було небагато населення, але все ж це були села, не так, як в наданнях трохи пізнішого часу на землі дальні, на Сході Поділля, де давалися пустопорожні землі ("пустині", "пустоші"), де треба було засновувати поселення на "сировому корню".

Значить недостачу людей на Зах(ідному) Поділлю, defectus kominum, на що жалується король і в чому деяки історики бачать запустіння руських земель перед польською колонізацією, треба розуміти, як defectus nobelium, defectus polonorum як каже історик М. Грушевський109а.

Села чи землі давалися Ягайлом з умовою, що одержавши їх, повинні брати участь в походах, давати певну кількість озброєних людей, а в часи небезпеки країни являтися самому землевласнику зо всіма людьми. Це вимагали обставини тодішнього життя на окраїні тих земель.

Озброєння, як видно з грамот, було або сулицею коп'єм (hasta, lancea) и луками (стрільці saggitarii, balistrarii).

Грамоти видавалися то на латинській мові, то на руськоукраїнській; цю ріжницю можна пояснити так, що полякам видавалися грамоти на латинській мові[, а] місцевим людямслужбовцям видавалися на їхній мові, але таких було небагато.

Хотько одержав грамоту на Ярмолинці, Ісак одержав на с. Тесоловці, Сенко Волосов брат на Лядаву.

Про Хотька можна з певністю сказати, що це був місцевий службовець українського походження, від якого пішли дві галузі подільської шляхти Ярмолинські і Сутківські.

109a [M. Грушевський] Бар(ське) Ст(ароство), 60.

Відносно Ісака, що одержав грамоту на Тесоловці, в околицях Кам'янця, треба думати, що це був місцевий королівський службовець, українець, а не вірменин, як догадується К. Пуласький, на підставі імені того службовця. Бо чого би йому Ягайло видав грамоту на русько-українській мові. Догадка Пулавського, що Ісак заснував два сосідні з Тесоловцями села Армяне Великі и Малі основується тільки на тому, що пізніше ті села складали "домініяльну цілість". Той же історик каже, що від того Ісака пішов рід подільської шляхти Баговські (від села Баговиця, що лежить над р (і)ч(кою) того же имени, недалеко від устя тої річки).

Баговські в XV ст. мали кілька маєтків, одному з Баговських Григорію Витовт в 1420 р. записав 100 грив(ень) на селах Малиничі и Свиняче. Рід Баговських, як каже Пуласький, "невідомого нам походження". Але імена ріжних членів того роду показують на українське походження: Дамьян чи Домашко, Григор, Афія Офка, Віхна109Ь.

Сенко Волосів брат, якому було дано русько-українську грамоту на с. Лядаву теж певне був місцевого походження і може він був братом того Волоса, що одержав від Витовта в 1430 р. селище Волоська і, дворище на р. Калюсі Песеч и Кам'яну Кучу в Бакотській окрузі ( про це див нижче) . Про родовід Сенка відомо тільки, що в 1589 р. з'явився нащадок Сенка землянин Брацлавського повіту Марко СенкевичВолосович и виклопотав у короля Жигимонта ІІІ підтвердження грамоти Ягайла на Лятаву, але здається самого маєтку не одержав, бо воно було в руках Могилів[-]Язловецьких109с.

За виключенням оцих надань місцевим людям, всі инші надання короля Ягайла, як було зауважено, одержали поляки.

109b Pulaski, III, 128-129. 109с Pobog-Gorski, Powiat Mogylowski, ст. 173..

Це була перша значна гуртова колонізац(ія) Поділля поляками. [...] землевласниками. З того часу на Поділлю почався такий уклад суспільства, відносно землеволодіння и земле обробки, який тривав тут п'ятсот літ і тільки тепер революцією знесено цо вікову неправду.

Во всякому разі часи володіння Ягайлом Західнім Поділлям можна назвати часами польської колонізації; так називали ті часи польські історики.

Але, хоч Ягайло й інтенсивно роздавав землі на Зах(ідньому) Поділлю, але не дуже дбав про забезпечення цієї країни від нападів Татар. Правда Східне Поділля, Побожже, що тягнуло до Литви, також було в небезпеці воно же було під захистом Витовта, але в ті часи, після нещасного бою при Ворсклі, і Витовт не мав сили, щоби рішуче доводити одсіч Татарам, однак є існуючі звістки, що в ті часи певне Ягайло володів Західним Поділлям, Татари не раз ступали на Подільську землю110.

Продовжимо дану історію Поділля переходом цієї землі до верх(овної) влади.

Коли Поділля перейшло до Ягайла з 1402 року, Витовт не мирився з таким відізванням Поділля від великого князівства Литовського і став добиватися повернення тої землі, але деякий час він не мав сили, після нещасного бою при Ворсклі (1399 р.).

Поділля зоставалося в руках Ягайла деякий час. Ягайло, забеспокоєний намірами Витовта, відносно Поділля, відновив зносини з бувшим подільським князем Федором Коріятовичем, якого Витовт вигнав був з Поділля в 1393 р. Ягайло певне хотів висунути цього подільського князя Коріятовича, як претендента на Поділля, але ця справа в історії не вияснена. Є тільки звістки в історичних документах, що Федір Коріятович в своїй грамоті 1403 р. прощає полякам якусь "образу арестування" (offensum arrestationis) й після цього, в другій грамоті дає присягу на вірність польському королю. Але з цього нічого не вийшло. Во всякому разі нічого більше невідомо в цій справі про Федора Коріятовича[xlvii].

Так чи інакше, але Витовт, коли оправився після Ворскловського розгрому став більш рішуче добиватися, щоби Поділля було повернено до Литви та віддано йому.

[3.5.] Поділля повертається до Витовта 1411 р.

По Грюнвальдському бою (1410 р.), де з'єднані литовсько-польські сили розбили на голову німецьких рицарів, значення Витовта збільшилося й в 1411р. Ягайло мусів погодитися з домаганнями Витовта й передав йому Поділля і з того часу ця земля зоставалася під його владою до самої смерти його, себ-то до 1430р.

В його володінню було, як Західне Поділля з тими містами, якими володів колись Спитко Мельштинський, так і Східне Поділля з містами Межибожем, Божським і Вінницею[xlviii].

Поділлям управляли Витовтові старости. В Кам'янці сиділи Витовтові старости, яко княжі намісники.

Русько-литовський літопис перераховує таких старост: "на подільських городах Витовт посадив свого старосту Грановського, потім дав Поділля Петрові Монткирдовичу, а потім панові Гідигольду, а коли сему Гідигольду було дано Смоленськ, то на Поділлі Витовт посадив Довгирда, який "старостив" на тих Подільських городах до сметри князя Витовта[xlix].

В 1421 році через Кам'янець переїзжав бургунський рицар Гильберт де Лянуа, и гостив у Кам'янецького старости.

"Переїжджаючи з Львова через гірну Русь, каже він, в своїх записках добрався я на Поділля до Кам'янця, дуже гарного по свому положенню, котрий належить до того же князя (Витовта прим. Ю. С.); тут я найшов старосту Подільського по назві Гідигольда, який мене приняв з великою учтою дав мені гарні подарунки, давав мені свої страви и смачні обіди"[l].

За часи цього другого володіння Витовта Поділлям трохи припинився поступ полонізма на цю країну.

Витовт роздавав на Поділлю землі, або Русько-Українцям, або Литовцям з умовою заселяти землі і відбувати військові обов'язки. З тих особ, що одержали при Витовті землі, утворилася пізніше верства земян українських православних. Може з наміром вихопити з польських рук землі було викуплено Витовтом великі маєтки Петра Шафранця Сатанівську и Зіньківську волості, про що вже говорилося.

Розуміється, таке положення Витовта відносно земельних надань було дуже небажано Полякам, особливо тим, що прибули на Поділля в попередні часи. Є відомости, що Подільські Поляки не хотіли коритися Витовтові, коли до нього перейшло Поділля в 1411 р., і Ягайло мусів два рази в 1414 и 1418 рр. висилати грамоти до Подільської польської шляхти з закликом, щоб вона зложила присягу Витовту. В тих грамотах король пригадує шляхті обов'язки її відносно Польщі, а в грамоті 1418 р. каже, що приналежність Поділля до Литовського князівства є тимчасова і це має тривати тільки до смерти Витовта[li].

Земельні надання Витовта за часи цього другого володіння ним Поділлям не всі відомі в історіографії, або, як відомі, то не докладно, без хронологічних дат.

Витовтові надання на Поділлю відомі такі.

Коло 1414 р. Витовт дав свому службовцю Василю Карачевському в дідичне володіння село Семяків у верхів'ї долини Джурджової з лісом Скварном, з ставом, сіножатями, пасіками, дубровами и зо всіми пожитками.

Подлинної грамоти Витовта на це нема, а тільки в латинському тексті вона внесена в грамоту Сигізмунда Августа 1566 р. по проханню Романа Карачевського. В 1569 р. при провірці Подільських королівських маєтків Карачевські представили грамоту Витовта і комісія признала правдивість Витовтової грамоти[lii].

Тут дата грамоти Витовта зазначено Брацлав 1386 р., але це не можлива дата. Приблизно хронологічну дату грамоти можна встановити на тій підставі, що свідками при видачі грамоти зазначено: староста подільський [Генрих?]Гедигольд був на Поділлю в 1414 1422 рр., по таким вказівкам і час видачі грамоти можна зазначити між 1414 1422 рр.[liii]. Але М. Грушевський признає привілей Витовта на Семяків фальсифікатом[liv]. Симяків це тепер село Синяківці Міньковецького р(айону)сххх:у, коло р(і)ч(ки) Ушки, притоки Ушиці, за 12 км. від ДунаєвецьСХХХ¥І на Північний Схід.

1414р. 1 февр(аля). Витовт видав грамоту Бедриху на два села в Смотрицькій окрузі Сволочичачи и ВерхболванцяСХХХУІ1 з записом на них 60 коп подільських півгрошиків.

Подлинна грамота на пергаменті (10,5 х 16 см) зберегається в архиві гр(афів) Тарновських в Дзикові.

Грамота не має точної хронол(огічної) дати, а тільки февраля 1 індікта 7. Цей індікт падає на такі роки: 1399, 1414 и 1429. Різні видавці датували грамоту Бєдріхє неоднаково. Останній по часу видавець Розов, на підставі палеографічних прикмет, відносить грамоту до 1429р. Але більшість видавців відносять грамоту до 1414р. Це більш правдоподібно. Якому Витовт записав [...] 60 кіп. Це певне був той Бедрих, якому кн(язь) Фед(ір) Коріятович в 1392р. дав чотирі села на Поділлю, а з 1420 р. виступає в подільських документах його син Николай Бедрих чи Бедрихович, в 1420р. йому Витовт записав 40 гр. на пустош Плоска.

На підставі того, що в 1420-1424 рр.в подільських документах виступає Николай Бедрих чи Бедрихович, певне син того Бедриха, що одержав села в 1392р.

Текст грамоти такий: "Мы великий князь Витовть дали есмо сюю нашу грамоту Бедриху што держить от нась двh селищи, одно Сволочичачи, а другое Верхьболванца оу Смотрицкой волости, на тыи двh селищи записали есмо ему сею нашею грамотою шестьдесять копь подольскими полугрошинки, колижь быхомь хотели тыи двh селищи любо сами оузяти оу него или кому приволити быхомь викупити, и тогды имhемь дати ему за ты двh селищи шестьдесять копь тую подольскими полугрошинки по той личбh какь оу Подольи идеть. А писана оу Турейску в Володимерскомь. Февраля оу 1 день индикта оу 7"[lv].

Від Бедриха, що одержав села від вел(икого) Кн(язя) лит(овського) Витовта пішов рід Подільської шляхти Свірщів, що володіли в XV XVII ст. маєтками на Півночі Проскурівщини[lvi].

Відносно отих двох сел, що їх було дано Бедриху, не можна певно сказати, що то за села, тільки можна сказати, що вони були на Півночі теп(ерішньої) Проскурівщини. Верхболванець це село, що було певне у верхів'ї річки Болванця (так іменовали в XV ст. місцевості, напр. в грамотах 1404 р. Ярмолинці ("na riczi Werchusziczi" верх Ушиці"). Річка Болванець притікає зі Сходу до Заходу на ПівнічноЗаходному кутку Проскурівщини, коло сел. Видави, Брунівки(?), Сорпова, Курник, Заваліск, де ця річка утворює великі, майже суцільні стави. Річка з назвою Болванець була відома й в XVI ст. Існували в XVct. (1493 р.) села Болванець Нижній і Верхній[lvii].

Верхболванець село було десь там, де тепер приблизно село Видава або Мочуленці. Трудніше означити місце села Сволочигачі села з такою назвою тепер нема. Може це теп(ерішнє) Волочиски, що лежать недалеко від р. Болванця, по згуках трохи нагадують Сволочигачі.

1420 р. Записано Витовтом 100 грив(ень) Григорію Баговському на с. Малиничі и Свиняче в Кам'янецькому повіті[lviii].

Села з такими назвами можна би вказати на Проскурівщині: МалінічіСХХХІ11 село над р(і)ч(кою) Самець, коло Проскурова, в 16 км; СвинячеСХХХІХ може с. Свинна над р(і)ч(кою) Вовком, в 12км від Проскурова.

Але ці села зазначено в Кам'янецькому повіті це можна з'ясувати, це скоріш були поселення в Смотрицькому повіту: Баговські в XV ст. мали багато маєтків в своїх роках в Зах(ідному) Поділлі.

1420р. записано 40 грив(ень) Николаю Бедриху на пустиню Плоска в повіті Смотрицькому[lix]. Плоска це певне Проскурів, що перше називався Плоскирів, через те, що лежить над р(і)ч(кою) Плоскою. Цей маєток перейшов потому до Свирщів і разом з іншими наданнями Бедриху (Сволочигачі, Верхболванця та ін.) утворили великі латифундії Свирщів XVct.[lx]

1422р. записано 60 гр. шлях(тичу) Янушу на с.Нова РуgaCXL в пов(іті) Кам'янецькому це певне теп(ер) село Руда, що лежить недалеко містечка Жванця[lxi].

1424р. 2 вересня Витовт видав дві грамоти в м. Скалі Мик(олаю) Бедриховичу та Кузю на право обміну маєтками. Подлинні грамоти були написані на руській мові, але вони до нашого часу не дійшли, їх було внесено в підтверджуючі грамоти кор(оля) Жигимунта Августа 1533 и 1553рр. в польсько-литовській транскрипції і по виписках з Коронної Метрики видано М. Грушевським и К. Пулавським[lxii].

В грамоті Кузю говориться так (наводимо на українській транскрипції): "Ми великий князь Вітольд дали есьмо сію нашу грамоту Кузеві на то, што се зговорили межи собою з Миколаєм Бедриховичем, іж би то їм сели меняти Кузеві з Бедриховичем. Дати би Бедриховичу тіе села: Кудзевці і наше придання Чорний Остров а Микитинці, а у Бедриховича би ему взяти против тому таке три села: Ольховець і Сутрименці а третє село Мілеївці, што мает од нас в пятидесять гривен, і ми то їм призволили тими селами меняти се, а на потвердження сеї нашої грамоти печать нашу велели есмо привесити, што же їм держати то вічно а ніким непорушно. Писан в Скале в суботу месяца сентембра второго, індикта трецего в лето шесть тисячное девентсетнего тридцять третьего"[lxiii].

Такого же змісту и друга грамота Бедриховичу.

По цих двох грамотах виходить, що до М. Бедриховича перейшли села Кудзевці, Чорний Остров и МикитинціСхи, з яких два останні села це було надання Витовта, (тільки не відомо коли), а до Кузя перейшли села ОльховецьСхш, СутроменціСхип и МіліївціСхиу, з яких останнє село було дано Витовтом Бедриховичу з записом 50 гривень (але знов невідомо, коли це було надання).

Село Кудзевці (вар. Kudziewczi, Kudziewi, Kudziew) це, як припускає Грушевський, теперішнє село Кудіївці, або Кудівці на Мурафі, Станиславчикського р(айону) Могилівської окр(уги). Але це далеко від інших сел групи обміну! Це село повинно би бути десь поближче Чорного Острова та Микитинець. Скоріше це м. Кузьмин, що колись входило до складу маєтків в Свірщів, нащадків Бедриха[lxiv] CXLV.

Про Чорноостров нема що говорити, це містечко на Захід від Проскурова, було колись в складі маєтків Свірщів.

Микитинці тепер таким іменем називається сільце коло м. Михалполясхи/І над р(і)ч(кою) Вовчком, притоці р. Вовка, але й сосідне село Загинці або ЗаїнціСХІУП також називається "Старі Микитинці". Микитинці старе поселення, знаходиться в списку Подільських поселень 1493 р., було, колись великим поселенням, навіть показано на мапі Боплана,як місто. Коло Загинець є в лісі велике городище, з яким народ зв'язує ріжні легенди.

Ольховець це село Вільховці чи Ольхівці. Ольховець коло Гусятина.

Міліївці це може село Мілівці над Збручем, коло Кудринець та Чорнокозинець.

Сутроменці це певне те село Сутерминці, що було дано разом з іншими в 1392 р. Федором Коріятовичем Бедриху, але, що то за село, й де воно було невідомо.

1427 17/ІХ. Витовтом дано Еську Нешевичу дворище Ярополково пусте з записом 50 гривень подольськими півгрошиками.

Подлинник на пергаміні (13,8 х 20,8 см) зберігається в музею кн(язів) Чарторийських в Кракові, Dypl. №361, поступив сюди з архівом Пулавських. Писано полууставом, славяно-українською мовою.

Текст грамоти такий: "Ми великий князь Витовть дали есьмо Еську Нешевичу дворище Ярополково пустое осаживати ему ('()6h и распахивати соб а на то дворище записали есьмо ему сею нашою грамотою пять десять гривен подольскими полугрошки, а коли быхомь хотіли любо сами взяти в него то селище его осаженье и распашь или кому быхомъ приволили викупити тогды имаемь заплатити ему пятьдесять гривен полугрошки по той личбе какь оу подольской земли идеть, а писан в городь OcTpo3h в л кто после Христова народженья тисяча и четыреста и 27-є лкто сентября оу 31 день индикта оу 6"[lxv].

Де було то Ярополково селище невідомо. Грушевський гадає, що може воно було там, де тепер село Нішівці над р(і)ч(кою) Коробцем Яришівського р(айону) на Могилівщині. Бо в тій місцевості в XV ст. загніздився род Нешів чи Нішів Нішевичів. Там в 1440 р. Гнат Нешевич одержав від короля Владислава ІІІ Юрківці (недалеко Могилева), а батько його, або може він сам, шл(яхтич) Неш (пол. Niesz) одержав в 1448 р. пустиню Агдашів разом з річкою Серебрією и її устям. Агдашів це певне теперешне село Серебрія над Дністом при устю р(і)ч(ки) Серебрія, або Джуглая[lxvi].

Приблизно до 1427р. можна віднести надання Витовтом Кам'янецькій римо-католицькій епіскопській катедрі Карчмаровської волости, тепер Корчмарів на Могилівщинісхи/Ш, а може й инші маєтки. Грамота Витовта невідома, а тільки це відомо з пізнішої грамоти кор(оля) Яна Альбрехта, виданої в 1498 р. замість згорівших документів[lxvii].

В цій грамоті тут перераховуються біскупські спалені маєтки, якими катедра володіла здавна, по наданню королів. В склад тих маєтків входило багато поселень Зах(іднього) Поділля, як Радянського так і Галицького. Але точно невідомо що іменно дано було Витовтом, бо Витовтової грамоти на це нема.

[Можливо серед них:] XponoToeaCXLIX, Денківці, Ножаківці інакше ВойтнаСІ1 в Смотрицькій окрузі, КорчмарівціСІ11, І Іоновці1, Василоїщі1'', Гавдиківці11', Ка 11 ч 111 щі ' і Микулинціси/П в Ровській окрузі, ПшоннаСІУШ в Вінницькій, МанівціСІІХв Брацлавській округах.

Які носелення іменно було дано Витовтом біск(унській) катедрі не відомо. Деякі з тих носелень, що нерераховані в грамоті 1498 р. , тенер не існують, або тяжко вирішити, що то за носелення.

В Кам'янецькій окрузі згадуються ЧорнокозинціСІХ над Збручем, що були біскунським маєтком до кінця X'III ст.

Козовиці Теребовельського дек(анату). Це може село КозівкаСІХІ. МикулинціСІХІ1 те є коло Теребовлі. Воскресенці Рогатин. ЗаліссяСІХШ. Нівра Велика і Мала. Нівра ВеликаСІХІ' при правому боці Збруча, а Нівра Мала чи НіверкаСІХ' на лівому, коло с. ШустовецьСІХ'1. МихалківСІХ'11. Устя Бискуп'єСІХ'ш. ПушеСІХІХ. ЗіньківціСІХХ це коло Кам'янця.

[Ще в] Смотрицькій окрузі Czyrucz місто і село ЧерчеСІХХІ, яке було біскупським маєтком до 1793 р.

1427 р. було записано Витовтом Івашку Гинковичу на селі ТовстеСІХХІ1 в пов(іті) Червоногородському132.

1428р. записано 30 гр(ивень) Николаю Бозі з Бабинець на с. Сапогів133 СІХХШ.

1429 р. записано 30 кіп невідомо кому на с. ГугринСІХХІ' в пов(іті) Червоногородському134.

1430 р. 20 лютого Витовт записав своєму "слузі" Волосу 100 кіп півгрошиків руських на селищу ВолоскаС1хху и дворищах на р. Калюсі, на ПесечххУІ и Кам'яна КучаCLXXVII в пов. Бакотському[lxviii].

Песеч це теперешне с. Песець коло Нової УшиціС1ххуш. Кам'яна Куча це тепер с. Куча над р(і)ч(кою) Калюсом. Селище Волоска, невідомо, що то за місцевість.

Оце ми вказали земляні надання Витовта, про які маються більш менш докладні відомости. Але є ще також відомості про Витовтові земельні надання, що мають деякі дефекти: або не мають хронологічних дат, або дати неймовірні, або самі документи підозрілі, або невідомо, які саме маєтки дано Витовтом і т. ін. Або, нарешті, відомості про Вит(овтові) надання основуються на пізніших свідченнях.

Ми тут, для повноти, вкажемо і такі Витовтові надання.

Про Синяківці див. раніше 1414 1422рр.

В ті часи, коли Карачевські в 1569 р. доказували свої права на свої маєтки, то представили крім грамот Витовта на Княжу Луку и Синяківці, ще грамоту тоже Витовта на село Г.'іібіі;Сххх (що тепер існує за 12 км від Нової Ушиці на Північний Захід), і комісія визнала правдивість Витовтової грамоти. Но грамота на Глібів невідома в історіографії[lxix].

Є відомості, що Витовт дав землянам Буцням групу маєтків в середньому Поділлю, але грамоти ніякої на це нема. Про це надання довідуємося з грамоти подільського старости Теодорика (Федора Бучацького 2 ;пі|)|е.'і;і|с ххх 1450 р.)[lxx].

В часи боротьби за Поділля Сима і Берло, сини землевласника Васка Буцня, втікли до Валахії через якісь утиски й 1450 р. Бучацький визвав їх на Поділля, розглянув їх земельні документи надання кн(язя) Витовта и короля Владислава (якого не вказано, певне Владислава ІІІ), и повернув ті маєтки Буцням. Маєтки ці такі: Васківці, Іваниківці на р(і)ч(ці) ДерлоХХХІ вище устя, Грушовець над р(і)ч(кою) Мурахвою, Берладка над р(і)ч(кою) Мурашкою, урочище Лядава між річками Лядавою и Примощаницею, Буцнівці й Мордина коло лісу Згар.

Які це села й де вони були?

Васківці це, може, Івашківці, в 10км. від Шаргорода на

З;і.\іді ХХХ .

Іванківці місцеположення означено в грамоті 1450 р. при устю Дерло, тепер тут нема того села, а міститься місто І Іогі іліі;і ХХХ ,заснований в кінці XVIст. молдавським господарем Іеремією Могилою.

Грушовець це може тепер село Грушка недалеко від р(і)ч(ки) Мурафи на Схід від Могилева за 12 кміХХХХ.

Берладки на Іурашці тепер нема, а є село Берлядка, і накше І Іетріі;к;іі ХХХХ недалеко р(і)ч(ки) Немії, коло ж[з](залізничної) ст(анції) Котюжане, Копайгородського р;іііонуі ХХХХ .

Лядава урочище між річками Лядава и Іримощаницею тепер с. Буцні на Південь від м. Бара за 12 кміХХХХ .

Буцнівці и Мордин це по Іобожжю, оба села на стоках (истоках) р(і)ч(ки) Згара.

І >уі і.іііі;і і.ііХХХХ містечко й с. І Іорді іноіХХХХ Вовковинецького району. Які з цих сел чи урочищ надано Витовтом і які Владиславом не відомо[lxxi].

Є історичні вказівки на надання Витовтом земель на Побужжю. В 1505 р. Брацлавський землянин Федько Дашкевич просив короля Александра підтвердити його маєтки, що їх було дано діду його Герману князем Витовтом, але документи на ті маєтки пропали, коли татари напавши забрали жінку, дітей и майно, а решта документів погоріли в Брацлавському замку, коли той замок згорів.

Ті маєтки такі: Кліщовосхс, ШандиревоСХСІ, ТростянецьСХСІ1, Тивровсхсш, Волчковці, Нестерівці та селища ОриничіСХСІ', I\()('tiiiiiicxcv на р(і)ч(ці) К'остіщґ'31'', Збуново, Парубоче на р. Русавісхс'11, Ленев и Михайлово[lxxii] CXCVI11.

З названих поселень можна вказати їх тепер положення на Брацлавщині: Тивров над Бугом, нижче \ліщів на Тиврів р., Шендерев недалеко Буга и Тростянець и Михайлівка Вороновицького р(айону).

Волчковці це може с. Вовчок НемировськийСХСІХ.

Нестерівці це може теж с. Нестерівка коло Тульчинасс. Названі вище селища невідомо де були; може це були тільки пустопорожні селища, де потім явилися села з іншими назвами111.

Є відомості (Стрийковський), що Витовт дав Східне Поділля (Брацлав, Вінницю, Соколець і \ременець) князю \орибуту Дмитру Ольгердовичу; ця звістка опирається на ототожненню \орибутового сина Федора з Федьком Несвизьким, що був діячом на Східному Поділлю в 30-х роках XV ст. і називав ті волости своєю батьківщиною. Але те ототожнення дуже непевне, а значить, і звістка про передачу Східнього Поділля \орибуту мильна, але можливо, що ця країна належала батьку Федька Несвизького[lxxiii].

Перераховуючи надання Витовта на Поділлю вкажемо ще про надання в Галицькому Поділлю.

Це надане село ПечарнеССІ1 над Дністром вище м. Заліщикссш, Червоногородської округи; на цей маєток було записано 100 грив(ень), але кому і коли невідомо; відомо тільки, що в 1615 р. при провірці земельних документів власник цього села Петро Хржановський показував люстраційній комісії, stara summe od s. pameci Aleksandra Witulta ksiezecia grzywien sto Zapisana[lxxiv].

Про земельні надання Вітовта на Поділлю треба за час другого володіння цим краєм зауважити, що землі давалися не "на вічність", не на віки вічні, не в повну власність, як це було при Ягайлові надання, а на землі, які давалися Вітовтом, записувалася певна сума грошей і влада могла викупити той маєток, заплативши за нього ту суму грошей, яка була записана на ньому, це були т. з(вані) заставні держави, бо землі давалися "під заклад" певної суми грошей.

Таким чином землі рахувалися не приватною повною власністю, яка була в заставі, в довгострочній аренді. Часом та аренда давалася доживота, себ-то до кінця життя того, що одержав ту державу, часом на два покоління, на три и навіть чотири.

Таке надання земель більш відповідало земельному державному праву В(еликого) кн(язівства) ЛитовськогоCCIV, по якому праву вся взагалі земля належала державі й представнику її великому князю007.

З переліку вищезазаначених земельних надань Витовта можна помічати, як поширювалася русько-українська колонізація на Поділлю, особливо на Сході.

Розширюючи русько-українську колонізацію на Південнім Сході українських земель, на Поділлю Витовт вів безпе- рестанку боротьбу з Татарами, захищав українські землі від татарських нападів. Йому приходилося особливо вести боротьбу на Брацлавщині.

Між иншим в однім документі XVI в. так розказується про один поход против татар за часів Витовта: "вел. Кн. Витовт післав був Богдана Микулинського з військом своїм на Татаре, которого за Брацлавом Татарове убили і уторгнувшись в повіт Брацлавський, шкоди не малые учинили і замок Виницький добувши зпалили і Івана, Богданового сина, з жоною взяли"[lxxv].

На Поділлю взагалі Вітовт продовжував діло Коріятовичів, він же не тільки зміцнював замки, основані тими князями, але закладав нові, особливо на Сході Брацлавщищи і тим посував і підсилював русько-українську колонізацію на Брацлавщині в глибину степів, а на самому татарському пограниччю, недалеко від татарських улусів осадив підручних собі Татар, і це давало йому змогу поповняти свої війська постійними войовниками.

За Витольда згадуються в історичних документах подільські замки Лятичів, Хмільник1, Караул. Де був замок Караул пок(ійний) історик В. Антонович доказав, що Караул це теперешне містечко Рашківс™п над Дністром на Ольгопільщині. Він вказав городище коло Рашкова, яке має прикмети фортифікації ХУст., а власне: на горі, виступаючій над Дністром щовбом знаходиться городище в виді іскривленого чотирикутника обнесеного валом; на трьох кутов(ому) ронделі (бабинці). Місцевість коло того городища поле з ліском називається й досі "Караул".

Антонович подав й документ XVI ст., з якого видно, що тоді було "над річкою Дністром селище Калаур з приселком Рашковом". Замок Калаур згадується в списку городів і замків Вел(икого) Князівства Литовського, першій четверті XV ст., коло 1430 р. В 1442 р. Калаур разом з великою степовою смугою землі було дано польським королем Бучацькому[lxxvi].

Військово організаційну діяльність Витовт проявляє аж на Побережжу Чорного моря: тут він заснував замки Чорний городссіх, Качибейссх та ин.

Мандрівник, про якого ми вже згадували, першої чверті XVct. Гільберт де Лянуа оповідає, як на його очах подільскьий староста Гедигольд будував замок десь при усті Дністра, коло Белгорода, себ то АкерманассхІ. Як каже той подорожник, Гедигольд відправив з Поділля на місце будови замку 12 000 робітників и 400 фур з каменем та деревом, бо по близости не було тих матеріялів, за місяць замок був готовий. Це було в 1421 р. Що то за замок був невідомо, думають що то був Маяк[lxxvii].

Мандрівник XVI ст. Броньовський згадує, що на Бугу, між Савранкою і Кодимою були руїни мосту и "бані", котрі колись були збудовані князем Вітовтом[lxxviii].

Тепер на тім місці є село Витольдів Брідссхп.

   

Така була військова й колонізаційна діяльність Витовта. [i]  Cromer, De reb. Pol., lib. XV, р. 248; Молчан(овський), 239. [ii]  П(олное) С(обрание) Р(усских) Л(етописей), XVII, 83; 101; 172; 390; 455. [iii]  Груш(евський), IV-й, 168 и 175. [iv] Грамота Спиткові надрукована: Codex epistolaris Vitoldi, Krakow 1882 r., 115; Monum. Mediiaevi, t. VI; Archivum ksiazat Sanguszkow w Slawucie, t. I, Lwow 1887, r. 19. [v]  Грушевський, IV-й, 175. [vi]  Грушевський, IV-й, 475. Це подтвержують більшість істориків, як Барбашевь (Витовт, 147; Смолька, Szkice, 1, 61; В(олодимирський)-Будановь, Населеніе Юго-Зап(адной) Руси до XV в., ст. 80; Любавскій, Областное деленіе, 57). Проти нього виступили: Lewicki, Powstanie Swidrygelly, 8; Леонтович, Очерки, 377; Prochaska, Podole, 9. [vii]  Zrodla dziejowe, V, 16. [viii]  Прохаска, Codex epistolaris Vitoldi, № 136. [ix]  Молчановський, 250. [x] Dlugosz, Hist(oria) pol(ska), I, X, s. 156; Молч(ановський), 254. [xi]Літопись каже, що між погиблими в бою на Ворсклі Литовськими князями були Дмитро Корибут, два князі Коріятовичі Гліб, або [по] деяким спискам Лев, та брат його Семен (П(олное) С(обрание) Р(усских) Л(етописей), [XVII], 48, 97, 174, 281, 330, 457, 507). Інших відомостей про цих князів нема. [xii]  А. Helcel, Starad. Prawa Pol. pomn., II, 149 № 1002; Молч(ановський), 256. [xiii]  Данилович, Skarbiec, r. 1523 з нібито датою 1430 р.; Дзялинський, Zrodlo pisma do dziejow unii, c. 422(без дати); Груш(евський), IV-й, 476. [xiv]  Текст такий: "Nas Boleslaus alias Swidrygallo dei gratia dux Lithuaniae, dominus et heres terrae Podoliae inclinati precilus...), [де] підтверджується воля звістна з пізнішої обляти (регістрації) Львівського гроду. (Akta gr(odzkie) i Ziem(skie), X, r. 31). Але весь текст невідомий и не відомо точно, що саме було дано Свидригайлом Кам'янецьким францісканам. (Зшиток документів Кам'янецького городського францисканського кляштора, в архиві Кам('янецького І(сторико)-арх(еологічного) муз(ею), LVIII). Переклад на російську мову цього тексту див. у Симашкевича, Римкое католичество и его ієрархія вь Подоліи, ст. 458. [xv]  Zr(odla) dz(iejowe), V, ст.15. Частина грамоти надрукована у Симашкевича. Римкое католичество и его ієрархія вь Подоліи, К П., 1872, ст. 458-459. [xvi]  Chmiel, Zbior dokumentow znajduicych siQ w bibliotece hr. Przezdzieckich, Краків, 1890, ч. 6. Ця грамота на латинській мові була звістна й раніше, з книжки Пржездзецького: Podole, Wolyn, Ukraina, Wilno 1841, I, 193, з хибною датою 1405 р., і ся дата робила ріжні баламутства в науці, як каже Груш(евський), IV-й, 476. (Відомості про неї див.: M. Grabowski і A. Przezdziecki, Zrodla do dziejow polskich, I, Wilno 1849, ст. 155 (тут скорше, що [...] у збірці А. Пржездзєцкого, видано [...] Podole [...] про [округу] кам('янецьких) домінікан). Переклад цеї грамоти на російській мові див.: Симашкевич, Римкое католичество и его ієрархія вь Подоліи, Кам(енец)-П(одольскій), 1872, ст. 460. [xvii]  М. Грушевський, Бар(ське) Ста(роство), ст. 38. [xviii] Golbiowski, Dzieje Polski, I, 86 и пр. 151; Молчановський, 258. [xix]  Codex epistol(iaris) saeculi XV, n. II, ч. 26, (по Груш(евському) IV-й, 177), Golbiowski, Dz(ieje) Pol(ski), I, 89, np. 168 (по Молч(ановському), 262). [xx]  По Груш(евському), IV-й, 177; Voigt Codex dipl. Prussiae, V r., 124-125; Codex Vitoldi, r. 249; D ugosz, III, c. 354-355. [xxi]  9/V 1403 р. вдова Спитка видала росписку в одержанню 3000 кіп від Рафала, старости Подільського (Starodawne pomniki prawa polskiego, t.II; по Груш(евському), IV-й, 178). [xxii]  Молчановський, 263-266; Dr. Аntoni J, Zam(eczki) Pod(olskie), I, 69. [xxiii] Регістрація цього привілею "Akta gr(odzkie) i Ziem(skie), X, ст.3, № 34". Самий текст цілком не видно, а тільки скорочений, відомо з судов(вої) справи кінця ХVШ ст. Скорочений текст такий (випис(ати)). Переклад цього тексту див.: Симашкевичь "Римо-катол(ическая) иерархія, прив. № 3; Его же Под(ольский) арх(иерейский) дом, 7. [xxiv]1(bi)d(em), ст.16. [xxv]  I(bi)d(em), ст.16. [xxvi] Е. Сіцинскій, Каменецкій уездь, К(аменец)-П(одольский), 1895, ст. 354-356. [xxvii] Grabowski i Przezdziecki, Zrzodla do dziejow polskich, Wilno 1843, I, 153154. [xxviii]  М. Грушевський, Матеріали (до історії суспільно політичних й економічних відносин Західної України), І, ст. 14-25, № ХІІІ. Тут видана грамота Ягайла по виписі з Корон(ної) Варш(авської) метрики, кн. 138, № 26. [xxix] Ар(хів) Ю(го)-З(ападной) Р(оссіи),'Ш, II, ст. 327( тут поміщена грамота Ягайла); Грушевський, Історія, V-й, 80. [xxx]  Ар(хів) Ю(го)-З(ападной) Р(оссіи),'Ш, II, ст. 329 (грамота 1431 р.). [xxxi]  I(bi)d(em), 331 (грамота 1436 р.) и М. Грушевський, Матеріали (до історії суспільно-політичних й економічних відносин Західної України), І, ст. 36, (грамота 1440 р.). [xxxii] [Грушевський], Бар(ське) Стар(оство), 52. [xxxiii]  Ар(хів) Ю(го)-З(ападной) Р(оссіи),УІІІ, I, ст. 2; 5, пр. [?]. [xxxiv]  Про Сатанівський і Зіньківський замки див: Е. Сіцінський. Оборонні Замки Західного Поділля 4I' 4'II ст., Київ 1928, ст. 42-87 (З записок іст(орико)-Філол(огічного) відділу Укр(аїнської) Ак(адемії) Наук, т. 4'II, К(иїв), 1928). [xxxv] Сіцинскій, Историческіе сведенія о приходахь Камен(ецкаго) у(езда), К(аменц)-П(одольский), 1895, ст. 119; Діло о границяхь г. Каменца, було колись в Арх(іві) Кам('янецького) Управл(іння). [xxxvi] Zr(odla) do dz(ieow) Pol(skich), I, 157. Подлінна грамота була в збірці А. Пршездецького. [xxxvii] Арх(ів) Ю(го) З(ападной) Россіи 4.VIII, т. І, ст. 3-4, №11. Тут надруковані грамоти 1588 [р.], підтверджуючи грамоту Ягайла в польсько-латинській транскрипції. Дата надрукованого документа має пропуск (1007 р.), вона встановлена видавцем М. Грушевським на підставі історичних умов та по вказівкам Нісецького "Korona Polska" II, ed. 1738 r. Lwow. [xxxviii] Грушевський, Бар(ське) стар(оство), 210. [xxxix]  Е. Сіцінський, Обор(онні) замки Зах(іднього) Поділля XIV XVII ст., К., 1928, ст. 76-85. [xl]  Kaz(ymyr) Pulaski, Szkice i poszukiwania historyczne, Serya trzeci Krakow 1906, ст. 124-125. [xli]  Молчановський, 266; Pulaski, 122. [xlii]  Див. Бар(ське) Ст(ароство), ст. 34. [xliii]  Zr(odla) do dz(ieow) pol(skich), I, 159: грамота на латинській мові надрукована з оригіналу, що був у збірці А. Пршездзецкого [xliv]  М. Грушевський, Матеріяли, ст. 16-17; Pulaski, ІІІ, 123. [xlv]  Переклад в Под(ольских) Е(пархиальных) Вед(омостях), 1887, №36. [xlvi]  В іст(оричних) Под(ільських) документ(ах) виступає ще інша місцевість з наім(енуванням) Лядава, це таке село Буцні. Про це див. про надання Витовта. [xlvii]  Молчановський, 268. [xlviii]  Грушевський, IV-й, 178; Codex Vitoldi, r.402; Длугош, IV, 136. [xlix]  П(олное) С(обрание) Р(усских) Л(етописей), XVII, 84, 101, 172, 280, 329, 455. [l]  Materialy do dzieow polskich, 419; Ролле, Zam(ieczki) Pod(olskie), I, 70. [li]  Грушевський, IV, 190. [lii]  Арх(ів) Ю(го) З(ападной) Р(оссіи), VIII, І, ст. 1-2. [liii]  Груш(евський), Бар(ське) стар(оство), 53-55, Молчановський, 320. [liv]  Бар(ське) стар(оство), ст. 53-55; Історія (України Руси), V, 97. [lv]  Видана грамота: Акты З(ападной) Р(оссіи), І. № 22, ст. 32; Головацький, Пам'ятн. в Наук. Сб. 1865 р. №17, ст.197; Протоколы засед(ания) Археогр(афической) Ком(иссии), ІІ, ст.132; Крьімскій, Укр(инская) граматика, ст.534; Розов, Укр(аїнські) грамоти XIV XVct., Київ, 1928, №61, ст.111-113; Фототип(ічний) знимок у Соболевській и Пташинський [...] під №19. [lvi]  Pulaski, Skice i poszukiwania historyczne, Ser. III, Krakow 1908, ст.. 48 і далі. [lvii]  Молчановський, 131; Арх(ів) Ю(го) З(ападной) Р(оссіи), VII, II, ст. 340. [lviii]  М. Гр(ушевський, Бар(ське) ст(ароство), ст. 27; Pulaski, III, 128-130 про Баговських. [lix]  М. Груш(евський), Барське ст(ароство), 27. [lx]  Pulaski, III, 48; докл(адніше) див. вище про надання Сволочигачі і Верхболванець, 1414 р. [lxi]  [М.] Грушевський, Мат(еріали), № XVIII, ст. 21; Бар(ське) ст(ароство), 27. [lxii]  М. Грушевський, Матеріали, ст. 22-23, № ХІХ-ХХ; К. Pulaski, III, 147-148. [lxiii]  Дату Грушевський виправляє так: З індикт 6933р. властиво відповідає 1425 року, але при вересневім численню се буде вересень нашого 1424, що потверджує й означенне 2 вересня в суботу. [lxiv]  Pulaski III, 46. [lxv]  Грамоти видавалися: Акты Ю(го)-З(ападной) Россіи, І, №17, 10; Головацький, "Памят." в Наук. Сб. 1866 р. №38, ст. 56; Розов, Українські грамоти XIV XVct., Київ 1928, № 59, ст. 108-109. [lxvi]  Бар(ське) стар(оство), 39. [lxvii]  Грамота 1498 р. А(кти) Ю(го) З(ападной) Р(оссіи), VIII, 27. [lxviii]  Грушевський, Матеріали, № ХХІІ, ст. 24; Бар(ське) ст(ароство), 27. [lxix]  Грушевський, Бар(ське) ст(ароство), ст. 53-54. [lxx]  Надрукована грамота в Арх(іві) Ю(го)-З(ападной) Р(оссии), VIII, І, 18-19. [lxxi]  Бар(ське) ст(ароство), 37-38; Молчановський, 320. [lxxii]  Вол. і Lip., ІІ, 1431. [lxxiii]  Груш(евський), IV-й, 168 и 175. [lxxiv] Zrodla dziowe, V, lustracye Krolewszczyzn, Warsz(awa), 1877, ст. 20. [lxxv]  Кіев(ская) Стар(ина), 1891, Х, 15; В. Антонович "Несколько данных о землевладеніи въ Юго-Западной Украине в XV столетіи". [lxxvi]  Кіев(ская) Стар(ина), 1896 г., Х, 9-14; В. Антонович "Несколько данных о землевладеніи въ Юго-Западной Украине в XV столетіи". Деякі доповнення до цього в рец(ензії) проф(есора) М. Грушевського в "Записках Наук(ового) Тов(ариства) им. Ш(евченка), XVI, ст. 6. [lxxvii]  Грушевський, IV-й, 316; Молчановський, 294. [lxxviii]  Mart. Bronovii Descriptio Tartariae, 1579 p., p. 818; Груш(евський), IVй, 315; Молч(ановський), 296 (Кельнське 1595). У Броньовського сказано: "pous lapideus et balneum". Молчановський переказує balneum словом "склад товарів", "митниця".

****

[3.6.] Смерть Витовта. Захват Кам'янця й Поділля Поляками и збройна боротьба між Польщею и Литвою из за Поділля 1430 1434 рр.

В 1430 р. вмер бездітний Витовт в самий розмах суперечок між Поляками и Україно-Литовцями за повну самостійність вел(икого) кн(язівства) Литовського. Поляки думали зі смертю Витовта остаточно інкорпорувати русько-литовські землі до Польщі, але в Українсько-Литовських колах був дуже підвищений настрій, направлений до того, щоб відстояти самостійність Литви, і ці кола громадянства вибрали вел(ким) Князем Литовським Свитригайла, давнього противника унії Литви з Польщею, проводаря Русько-Української партії. Він володів Поділлям недовго, в рр. 1400140[2]. Це був князь дуже бурхливий, неугомонний. Ще до вибрання його великим князем Литовським він то ворогував зі своїм рідним братом Ягайлом та двоюрідним братом Витовтом, то мирився з ними; за свої ворожі виступи проти них сидів у в'язницях. Приходилось йому блукати й по чужих краях.

В своїй боротьбі він опирався на українські та білоруські кола громадянства, хоч він був охрещений в католицькій вірі, з именем Болеслава.

От такий-то князь був вибраний на велике князівство Литовське, і Ягайло, під натиском обставин дав згоду на цей вибір.

Коли Свитригайло зробився головою Литовського князівства, то давав перевагу українським елементам, окружив себе Українцями і давав широке місце їх впливам в своїй політиці.

Коли Поляки побачили, що Литовське князівство з Польщею після смерти Витовта не з'єдналось, то вони задумали захватити в свої руки хоч Поділля, про яке вони давно марили. Ще за Витовта вони, коли тільки можно було, нагадувало, що Поділля повинно належати до Польщі. Так, коли Подільська Польська шляхта не корилась Витовтові, Ягайло, як вже було зауважено, об'язав шляхту зложити присягу Витовту, але разом нагадувалось, що Поділля тільки тимчасово повернено до Литви. Коли Ягайло в 1430 р. видав привілей для Руської шляхти Польської корониссхш, то одночасно видав привілей того же змісту й для Подільської шляхти, щоби тим показати, що Подільська земля одержує милости від Польського короля, як коронна провінція[i].

Пізніще в розгарі спорів Поляків и Україно-Литовців за Поділля, в 1451 р. Поляки говорили, що нібито коли Поділля передавалось Витовтові, то польське правительство обов'язковою присягою всіх старост, урядників и шляхтичів обов'язалось передати Подільські землі по смерти Витовта корольові и Польській короні[ii].

А коли Витовт старівся Поляки стали робити різні заходи, щоби захопити Поділля в разі смерти Витовта. Так, в однім документі 1427 р., чотирі шляхтичі (Степан з Бидлова, Ганко Хелінський, Петро Кот і Клеменс з Москоржева) обов'язуються, відобравши Кам'янецький замок від якогось Мартина, передати його до шести тижнів королеві або його відпоручнику[iii].

І от, як тільки Витовт умер, польські пани із королевських придворних, пробираються на Червону Русь, тут наберають польської шляхти і під проводом панів Бучацьких посуваються до Кам'янця й в листопаді зявляються в Кам'янці. Тут ще не знали про смерть Витовта. Тоді подільські шляхтичі, на чолі яких, по словам Длугоша, були кам'янецький біскуп Павел з Боянчиць, колишній кам'янецький староста Грицько Кердеєвич і звістні в пізнішій історії Поділля три брати Бучацькі Федір, Михайло й Мужил, викликали до себе Кам'янецького намісника Довгірда й ув'язнили його. Литовська залога не встигла опам'ятатися і попала в руки Поляків.

Так Кам'янець був захвачений Поляками й в його замку засіла польська залога під начальством Михайла Бучацького.

Після того Поляки захватили й инші замки Західнього Поділля Смотрич, Скалу й Червоногород[iv].

В той час Ягайло зі своєю свитою пробував на Литві, куди він приїхав на коронацію Свитригайла.

Коли Свитригайло провідав про подільські події, то прийшов в такий гнів, що, як повідомляють, чуть не перебив всю королевську свиту. А самого Ягайла схватив за бороду и так потряс нею, що чуть не відірвав її разом з нижними щелепами, і заявив Полякам, що не випустить їх з Вільни, поки вони не вернуть йому Подільських замків. Ягайло мусів дати згоду на те, що Поляки оддадуть Поділля. А Свитригайло, зі свого боку, обіцяв дати амністію тим, що брали участь в захваті Кам'янця и Поділля і на перепросини щедро обдарував Ягайла и Поляків і відустив їх в Польщу.

В скуток цих подій Ягайло вислав до Кам'янця Тарла Заклику з Щенкоровиць з наказом Бучацьким, засівшим в Кам'янці и правившим Поділлям, аби вони негайно передали Кам'янець Русько-Литовському воєводі Михайлу Бабі. Польські же пани, що були з Ягайлом, таємно написали Бучацькому не слухати королівського приказу и замків не здавати. Бучацькі так і зробили[v].

Розказують, що Поляки, написавши Бучацькому таємного листу, обіляли його воском і зробили з нього, якби свічку й ту свічку доручили одному з слуг Тарла, що мав їхати до Кам'янця, і сказали віддати свічку Бучацькому й переказати йому, щоби він "пошукав в тій свічці світла".

Тоді було в звичаї посилати свічки в дальні сторони, щоб ставити їх перед образами, і свічка, передана до Кам'янця, не подала ніякого підозріння. Бучацький, розломивши свічку, прочитав тайний приказ і замків не здав. Ті події привели до повного розриву між Свитригайлом і Ягайлом. Це було в кінці 1430 р., і зараз же почалась збройна боротьба, яка тривала кілька літ.

Перше всього почались місцеві сутички на Поділлю і на пограниччу між Польшею і Литвою. Прихильники Свитригайла обложили Смотрич (Кам'янецького повіту) и пробували його взяти. Але їх відігнали польські шляхтичі, поспішивши сюда на допомогу своїм. Боротьба йшла й на всьому пограниччю Поділля й Волині з Галичиною.

Між тим Свитригайло зібрав собі спільників та вів переговори з ворожими сторонами. Ті переговори тягнулись майже цілу половину 1431 року и закінчилися тим, що Свитригайло розлючений послом Ягайла, вдарив його в лице й наказав кинути його до вязниці. З цього почалась дійсна війна: Поляки пішли на Волинь; сюди же стягнув свої війська Свитригайло[vi].

Ворожі війська зійшлися на Волині, коло Луцька. Поляки обложили Луцьк. Під Луцьком над р(і)ч(кою) Стиром 31 липня сталася битва. Русько-Литовське військо боронило переправу через Стир, але польські полки збили звідти Литовців, і Свитригайло мусів відступити, а в Луцькому замку залишив залогу. Після цього Поляки підступили до Луцька і почали облогу Луцького замку. Облога провадилася довго і мляво. А ти мчасом велася дрібна війна в сосідніх землях Белзькій, Холмській та інших. В той же час союзник Свитригайла волоський воєвода Александр вислав своє військо на Поділля и опустошив частину його. Поляками заняті були сусідні з Поділлям землі Покуття та Галичини. Коли волохи верталися з здобиччю, на них напали брати Бучацькі, розбили їх і відняли здобич, як каже Длугош[vii].

Поляки двинули частину свого війська з-під Кременця на Поділля и захватили Брацлав. По дорозі вони немилосердно спустошали все, що попадалося під руки. Лютовання Поляків підняло против них селян Брацлавщини. Вони напали на Поляків и положили на місці до двадцяти знатних шляхтичів. Польському війську не удалося навіть дійти до Брацлава[viii].

Боротьба між Поляками та Україно-Литовцями провадилась по всім Поділлю, але значної перемоги не було ні на чиїм боці. В тій міждуусобиці був зруйнований Бакотський замок. Мешканці Бакотського округа розділились на дві партії; селяне шляхетських і земянських сіл підбурились и не визнавали над собою права великих землевласників, об'явили себе вільними від всяких до них обов'язків. Подібна боротьба велась і в околицях Лятичіва. До вересня 1431 р. Поляки успіли тільки в тім, що держали в своїх руках Західне Поділля. Східна частина Подільської землі цупко держалась Свитригайла[ix].

2-го вересня 1431 р. між ворожими сторонами було уложено перемиріє на один рік до Івана Купала 1432 р. По цьому перемирію Поділля зоставалось в такім становищі, яке було до війни, себ-то за польським королем зоставалось Західне Поділля з містами Кам'янцем, Смотричем, Скалою й Червоногородом; на Східній межі до цієї частини Поділля були віднесені Ольчедаєв і Ялтушків з їх округами, які тягнули до Кам'янця. Друга частина Поділля, себ-то Брацлавщина, повинна була зостатися за Литвою, яка володіла тою країною при подпису перемирря. Щодо Бакотської округи, то обидві сторони зобов'язалися до кінця перемирря не відновляти зруйнованого Бакотського замка; земяне того округа повинні були зоставатися так, як були до перемирря до якого боку вони тянули, так мали вони зоставатись і на дальше, земянські люди, селяне названі в акті кметами, до кінця перемирря об'являлись вільними[x].

Напівзруйнований Смотрицький замок, який зоставався за Поляками, король міг [мав] відновити в попередньому вигляді. Дальше умова відновлювала вільність торговельних зносин між Поділлям і Польщею.

Для залагодження пограничних справ були призначені комісії, які мали збератися на границі по старому звичаю и чинити там суд, і заводити порядок, і вирішити, кому має належати Поділля. Перший з'їзд комісії мав бути на Стрітення 1432р.[xi], але не відбувся, бо Свитригайло бажав, щоби в тім з'їзді брали участь відпоручники союзників його Волохів і німецьких рицарів, Поляки не хотіли згодитися на це.

А тим часом Свитригайло підбирав собі чим більше союзників; він числив на поміч татарського хана, Тверського та Московського князів.

Поляки бачили велику перевагу Свитригайла й задумали підкопатися під нього в самій же його державі. Вони стали агітувати проти нього серед Литовців, виставляючи Свитригайла великим прихильником Руси Українців. Винайшли претендента на литовський великокнязівський престол князя Жигимонта КейстутовичаССХІ\ який був князем в Новгороді Литовськім.

Агітація закінчилась вибухом: 31 серпня 1432р., коли Свитригайло їхав з семейством з Вільни до Бреетассху, щоб там установити мир з Польщею, і по дорозі ночував в Ош.'i;iii;i.\Ci XV , недалеко Вільни, на Свитригайла несподівано в ночі напав Жигимонт зі своїми прихильниками й мало що не захватив його. Сам Свитригайло втік до Полоцькассхто, а його жінка попалась в руки Жигимонта. Після цього Жигимонта оголошено великим князем і він заняв замки на Литві й до нього пристали всі значні литовські міста з їх околицями: Вильна, Троки, Ковноссхжп та ин.

На стороні Свитригайла зосталися Русько-Українські землі та Білоруські Полоцьк, ВитебськССХІХ, Сіверщина, Київщина, Волинь та Східне Поділля.

Всьо велике князівство Литовське розділилось на два ворожих лагеря.

"Литва посадиша великого князя Жигимонта Кестутовича на великоє княжение на Вильни и на Троцех, а князи рустии и бояре посадиша князя Швитригайла на великое княженье Руское", каже русько-литовський літописець[xii].

Таким чином князівство поділилося на дві частині: Литовську и Руську.

З перших кроків свого великокнязювання Жигимонт Кейстутович показав, що він є креатура Поляків. 1432 р. 15/Х він видає грамоту, в якій говорить, що він прийняв велике князівство від Ягайла, признавав за ним і його наступниками зверхність над великим князівством, що князівство достав він в тих границях, в яких володів ним Витовт, але відступає Польщі Подільську землю "з усіма містами, замками й округами", вирікаючися за себе і за своїх наступників усяких претенсій до неї[xiii].

Князі й визначні пани Литовські ручилися за дотримання цих умов. Син Жигимонта Михайло в особій грамоті прилучався до тих умов. Король Ягайло підтвердив всьо це особою грамотою від 1443 р. 3/І.

Коли новий великий князь Литовський видавав вище зазначені грамоти и давав свої обіцянки про Поділля, то він не одної пяді Подільської землі не мав в своїй владі.

В той час, коли Західним Поділлям розпоряджалися Поляки, північно східна частина Подільської землі захищалась від польських замахів та захватів Свитригайловим старостою князем Федором, або Федьком Корибутовичем Несвицьким. Його називали також Федьком Подільським. Він зорко слідкував за польськими рухами и про все посилав звістки Свитригайлу. Цей намістник Свитригайлів вис тупає на Поділлю від 1431 року. Длугош неприхильний [до] Федора Несвицького писав про нього, що "з поміж усіх князів Литви й Руси він визначався великою відвагою й военною славою".

В 1431 р. зараз же по перемиррю Поляки нарікали на Ф. Несвицького, що він не віддає пограничних замків Ольчедаєвассхх и ЯлтушковаССХХІ, котрі по трактату повинні були відійти до Польщі159.

В осені 1432 р. відновилися військові події між Поляками та прихильниками Свитригайла. Поляки, маючи на увазі зречіння від Поділля новоутвореного великого князя Литовського Жигимонта, вислали своє військо на Східне Поділля, щоб відібрати його від Свитригайлового намісника Федора. Сили Федора зкладалися з Українців, Татар і Волохів; вони певне були невеликі, бо він не виступав прямо проти польського війська, тільки обезсилював його дрібною війною. Польське військо забрало кілька замків на Східному Поділлю. Федір спалив сам свою резіденцію Брацлав разом з замком, и вийшов звідти, і Поляки зайняли Брацлав. Але надходила зима і Поляки немаючи сталого опірного пункту, обезсилені партізанською війною, подалися на Південний Захід, а за ними йшли по пятам Подоляне. В грудні польське військо було на річці МурафіССХХІ1, в невеличкій, багнистій і лісовій толоці села КопистиринаCCXXIII и мали переходити річку. Тим часом Федько діставши поміч від Татар та Волохів перейшов ранше Мурафу в другім місці й зробив засаду там, де Поляки мали переправлятись. Поляки, зробивши гатки на річці, стали переходити річку з обозом. Подоляне вдарили на Поляків. Настало велике замішання. Поляки кинулись до річки, одні, на гатки, а другі по леду. Ті, що ще не перейшли і були на лівім боці річки, кинулись на поміч своїм товарищам, але вози на греблі не давали змоги бистро передвигатись, ні тим, що напирали назад, ні тим, що хотіли йти на поміч. Дуже багато тут народу пропало. Багато Поляків потопились в річці або загрузла в багнах. Це було 30 листопада 1432 р.

Польські історики кажуть, що військо Польське все таки спаслося: якийсь шляхтич Кемлич з невеличким отрядом (нібито в 100 чоловік), був післаний раньше наперед війська, щоби розвідати про пасовиська для військових коней, під'їхав якраз на те побоїще при Мурафі. В той мент Подоляне побачивши тяжке становище Поляків кинулися грабувати польський обоз. От тоді-то Кемлич несподівано вдарив на Русинів, і ті почали тікати. А Поляки, після того, кинулися за ними, і далеко відігнали. Після того Поляки вважали, що побіда на їх боці, тим часом, як кн(я)зь Федір доносив Свитригайлу, що він побив Поляків і задав їм великі страти[xiv].

На тих самих берегах Мурафи коло Копистирина через 55 [років] пізніше (1487 р.) Королевич Ян Ольбрехт в великому бою розбив Татар[xv].

Так тут відбулися два великих бої, але тепер нема там ніяких визнак про ті події. Бувші тут ліса вирубані, бо(ло)та висохли, і замість них тепер розляглися тут тільки поля[xvi].

Хоч Поляки и малюють бій при Копистирині 1432 р., як свою велику перемогу, але в дійсності не було так; Во всякім разі той бій не дав Полякам яко(го)сь доброго результату: Східне Поділля зосалося за Свитригайлом.

В той час, як на Півдні Литовського князівства, на Поділлю, йшла боротьба між Федором Несвицьким та Поляками, як вони билися коло Копистирина, кн(язь) Свитригайло двинувся в Литві на Жигимонта Кейстутовича, але не мав успіху: 9 грудня в бою поніс великі втрати і повинен був повернутися до Полоцька, де він до того часу перебував.

А на Півдні, на Поділлю і Волині вели партизанську боротьбу хоробрі захисники тих земель, Свитригайлові воєводи кн(язь) Федір Несвизький, кн(язь) Александр HicCCXXIV та Івашко Рогатинський.

Кн(язь) Федір Несвизький твердо держався на Поділлю, слідкував за Поляками, зтягнув наємні отряди Татар та Молдован и збірався напасти на Польщу зі сторони Поділля, Молдавії й Волині. Він чекав на поміч від Кіпчацького хана, але та поміч задержалась, а тим часом король Ягайло помирився з Молдавським воєводою Александром00*, і це розбило плани сторонників Свитригайла.

А після того події в Молдавії зовсім не сприяли Федьку Несвизькому. Молдавський воєвода Александр скоро після замирення з Поляками вмер. І там почалась ворожнеча між двома сина(ми) Александра Стефаном і Ілією. В кінці кінців верх взяв старший брат Стефан, або Стецько; він вигнав з Молдавії свого брата Ілію. Ілля втік в Польшу і просив помочі проти брата, але Поляки заарештували Іллю и поспішили скласти угоду з Стефаном, бо боялись, щоби він не з'єднався з Руською партією в Литві[xvii]. Поляки визнали Стефана господарем навіть тої частини Молдавії, на яку вони раньше заявляли претензії (замки між Снятином и СеnUHOMCCXXVI11, ЧеруньССХХІХ, Хмелевссххх). Після того Стефан став підручним Польщі й діяв проти Свитригайла та Подільських його діячів. [Зараз же рушив на Східне Поділля, розбив там Татар, які ішли на Польщу и заняв Брацлавський замок, що тоді стояв спустошений самим же Федьком Несвизьким]ССХХХІ. Але це не припинило партизанської війни, яку проводив Федір. [В тім же] 1433 році рухливі війська Федора разом з Татарами появились під самим Кам'янцем і, як це бувало звичайно, руйнували околиці замка. Старостою Кам'янецьким на той час був Фридрик (Федір) Бучацький. Він, коли помітив, що частина війська, що держала замок в облозі розійшлася по околицям за добиччю, зробив вилазку. Ворог ніби розбігся; Бучацький погнався за ним, але був окружений й взятий в полон разом зо всім польським отрядом163 [xviii].

Після того Федір Несвизький рушив походом на Волинь, щоби піддержати Свитригайла, але тут знов явились несприятливі умови: Поляки склали угоду з Пруським орденом, і таким чином Свитригайло й його стороннники не мали вже підтримки з боку ордена.

В маї 1434 року вмер король Ягайло. На Польський престол було настановлено малолітньго сина його Владислава щссхххи. в часи безкоролев'я Поляки поспішили вислати на Поділля значні сили, щоб удержати за собою ту частину тої Подільської землі, яка була за Поляками ще від часів Витовта. При новому королі Поляки стали піддержувати Жигимонта на Литві більш рішуче й енергійно, й боротьба між ним та Свитригайлом загорілася знов.

Але тим часом поробились дуже несприяючі для Свитригайла події. Неперестанна війна, безконечні партизанські сутички довели й Поляків й Українців, і Литовців до сильного напруження, до бажання так чи інче покінчити з тою війною. Один з Українсько-Литовських борців проти Поляків Олександр Ніс перйшов на сторону Жигимонта та Поляків і віддав їм Луцьк. У слід Олександра Носа пішов і другий прихильник Свитригайла Федір Несвизький, що так уперто боронив Поділля від Поляків.

Як це сталося й через що добре невідомо. Ще раньше в 1433 році ходили чутки, що ніби-то Федір Несвизький и Олександр Ніс разом з Волохами перейшли на бік Польщі. Такі чутки, а може і які реальні факти повели до того, що Свитригайло, взагалі вспильчивий і гнівний, казав заарештувати Федора, цього енергійного діяча Русько-Української партії, і йому, як каже Федір в своїй грамоті, грозила смерть разом з родиною. Поляки зкористалися з цієї нагоди. Два сосідні польські старости[:] староста руський Вікентій Шамотульський та Галицький Михайло Бучацький та інші пани збройно визволили Федора з в'язниці.

Визволений Федір 7 вересня 1434 р. в осібній грамоті виданій в Кременці пише, що він спасся від біди завдяки Полякам, а через те він відходить від Свитригайла з городами Кременцем, Брацлавом та иншими городами и землями, які були в його держанню, й присягає на вірність королю й польській короні. А ті города та землі, що були в його держанню, говориться в грамоті, мають бути й надалі теж в його держанню, і він й діти його й нащадки мають бути при його вітчині при волостях Збаражській, Вінницькій, Хмільницькій и Соколецькій, а як король не захоче оставити його при Сокольці, то має дати в обмін інше, "так добре, як Соколець, а як король не захоче оставити мене при держанню тих городів и волостей, з котрими я приступаю ку його милости, то я хочу тої присяги мает "порожен быть" противу его милости; и, противу коруне польській. А дасть ли мені король и підтвердет держаніе проречених городів и земель до моего живота, і я "ислюбую про моій чти и вірі и присяге". І він обіцяє вірно служити королю и короні польській й обов'язується ставити в своїх городах і землях таких урядовців, що присягнуть бути вірними королю и короні польській.

В цій грамоті Ф. Несвизький називає себе старостою Кременецьким и Брацлавським[xix].

Певне тоді же, як Несвизький видав таку свою грамоту, Кременець перейшов до Поляків. А щодо Східного Поділля, то треба сказати, що воно разом з Брацлавом не перейшло до Поляків, а зоставалося в руках прихильників Свитригайла, і тілько в слідуючому року (1435) захопив Брацлав спільник Поляків Стефан, воєвода Молдавський, і передав той замок Полякам. В тім же році, може з приводу цеї події переходу Брацлава до Поляків, Федір Несвизький видав другу грамоту, в якій називає себе, як і в першій старостою Кременецьким і Брацлавським, підтвержує першу грамоту; з цеї грамоти [дізнаємося, що] він приніс присягу польській короні за все Поділля, яке після його смерті повинно перейти до Польщі; і повторяє те, що й в першій грамоті: обов'язався ставити в Подільських замках тільки таких "урядников", які присягнуть на вірність Польському королю и обов'яжуться передати замки по смерти Федора польській короні[xx].

Але це все не привело фактично до підверження Східного Поділля під владу Польщі, бо і після цього в руках Свитригайла та його прихильників були Винниця, Брацлав и инші замки Східного Поділля.

Але що до Західного Поділля, то з часу королювання Владислава ІІІ в цій частині Поділля були заведені польські порядки de jure, хоч ті порядки ще ранійше панували тут de facto.

Коли настав новий король, Руська шляхта Галичини й Поділля звернулась до молодого короля, чи властиво до сенаторів, з проханням, щоби руські землі були зрівняні з коронними, і як каже історик Длугош, королівським привілеєм Владислава ІІІ Руську шляхту тих земель було звільнено від усіх служб і данин, яких не знала шляхта Коронна.

Докладно про цей привилей Владислава не звістно, і не знати, як переведено в життя надання польського права тим королевським привілеєм. Можно тільки вказати, що з того часу в Галичині й Західному Поділлю було заведено польський адміністраційний і судовий устрій та шляхетська самоуправа. На Поділлю появляються виборні земські суди, окремі від них гродські, себ-то старостинські, та суди вічеві167.

Але, як каже проф(есор) Грушевський, можна однако сильно сумніватися, чи відразу уложилися тут в Галичині і на Поділлю коронні практики що до шляхетських служб і обов'язків і стратили всяке значення місцеві. На Поділлю землі, наприклад, давалися під ріжними обмеженнями, невідомими польському шляхетському праву. Удержувалися тут і старі форми військової служби і данин. Істнувала тут осібна група шляхти неповноправної, яка відбувала свою ріжну службу не по загальному польському праву, а це вело до ріжних спорів та судових тяганин168.

Так було в Західньому Поділлю. Що до Східного Поділля, чи то Брацлавщини, то тут и після 1434 р., себ-то після переходу Федора Несвизького на бік Польщі, держалася влада Литовська, власне Свитригайла, і ще довго тяглися спори і сутички між Поляками та Українцями-Литовцями із-за тої землі. Хоч у вересні 1435 р.ССХХХІ11 Свитригайло поніс тяжку поразку від Жигимонта під Вилькомиром, але він не падав духом, стягав свої сили, за поміччю Татар вернув собі Брацлавщину.

Весною 1436р. Свитригайло писав, що Луцьк, Кременець й "майже вся Подільська земля" знов в його владі, і він на місце Федора посадив Івашка Монивидовича. Під виразом "майже вся Подільська земля" треба розуміти Східне Поділля, як зауважив проф(есор) Грушевський[xxi].

Во всякім разі рік 1434-й [рік] вважається терміном, коли Західне Поділля стало de jure провінцією Польської держави і згідно з польськими порядками стало іменуватися Подільським воєводством. Це було закінчення інкорпорації Галичини й Західного Поділля до Польщі.

Цей рік в історії Поділля рахується епохальним. Через слідуючі події Західне Поділля остаточно було закріплено за Польщею.

[3.7. Надання Ягайла після смерті Витовта, 1431 1434 рр].

Тут ми скажемо про земельні надання Ягайла в часи, після смерті Витовта, до сметри Ягайла.

Ягайло дає землі в такій формі, як раніше практикував Витовт, тобто через запис заставної певної суми.

Після сметри Витовта, коли великим князем Литовським став Свитригайло, який рахував Західне Поділля при- належним до Литви и коли із-за Поділля почалася збройна боротьба між Литовсько-Українцями і Польщею и питання про належність Поділля чи до Литви чи до Польщі стояло ще на збройних шляхах, Ягайло й Поляки старалися закріпити за Польщею Західне Поділля і король дуже інтенсивно роздає привілеї на землі своїм прибічникам. Особливо багато видано земельних привілеїв зараз же після смерти Витовта, в 1431 1432 рр. Земельні надання Ягайла за часи 1431 1434 рр. були такі:

1431 р. 14/ІІ Ягайло в Сандомірі записує шл(яхтичу) Жеготі з Мечковець 30 марок (рахуючи марку в 48 грош) на селі ТТТярявтпссх:ххіу Смотрицької округи, тепер містечко коло Ярмолинець, з умовою персонально жити на Поділлю и при походах місцевих та інших ставитися зо всіма своїми підданими и відбувати всі послуги і давати податі, які раніш земляне відбували и давали при попередних володарях[xxii].

Але того же 1431 р. Таравка була чогось викуплена у Жеготи за 30 марок й записано в тій сумі разом з селами Зілинцями, Іванківцями и Прогінкою шляхтичу Яну Домарату з Сняткова, а в 1433р. було видано такий запис на ті маєтки в сумі 50 марок[xxiii]. [Надання Домарату вищезазначених сел було підтверджено королем в 1432 и 1433 рр. Пізніше той Домарат одержав інші маєтки на Поділлю (1440 р. Борбурчинці (тепер Барбухиссххху), а в 1442 р. пустош Копистин (тепер село над Бугом, коло Проскурова)ССхххУІ, Михайлово-Дворище, Гарепта и Ранешово-Дворище невідомі тепер місцевості. Михайлово-Дворище це може м. Миропіль над р(і)ч(кою) Вовчком або ММїха.'іківіuiVXXXV Михалпільського р(айону) (кол(ишній) Лятичівський ІІ()Іі.)ГіХХХХ .

Прогінка це тепер село ПерегінкаССХХХІХ коло м. Шаровки, а про два інших села не можна нічого сказати певного.

Село Зеленці (Дзеленці)ссх1 є тепер коло м. Чорноострова и Зеленче коло м. Смотрича, а Іванківецьссхи на Поділлю є багато, але близько Шаровки нема.

Одночасно з записом Шаравки Жеготі, себ-то 1431 р. 14 лютого, було записано Ягайлом 30 грив(ень) шл(яхтичу) Станіславу, служебнику Януша Кердеєвича, старости Скальського на с. Пукляки Скальського повіту з умовою такою, як і [,..]Шаравки: жити персонально на Поділлю, служити в часі війни зо всіма своїми підданими і платити всі подати и виконувати всі обов'язки, які були при раніших володарях Поділля[xxiv].

Пукляки це село на лівому березі Збруча, Орининського районуссхш.

1431 р. 19/ІІ. Ягайло дав Франчку, земянинові Подольському с. Каричинці в Лятичівській окрузі з записом на цім маєтку 40 марок польських, рахуючи по 48 грош в марці[xxv].

Є кілька сел з цим найменуванням в Лятичівщині. Це певне Римові чи Домські Каричинціссхші.

1431 8 сент(ября). Ягайло знов надав великі маєтки Сатанівську і Зіньківську волости польському вельможі Петру Одровонжу[xxvi]. Про ці надання ми вже говорили, коли Ягайло перший раз надав їх Шафранцю.

1431 р. 27 жовтня Ягайло дав Дерславу Влостовському в "державу" Кам'янецьке староство, при чому Влостовський дає особливе зобов'язання управляти і держати ті землі вірно по відношенню до короля и корони[xxvii].

1431 [р]. Ягайлом записано 100 грив(ень) на Деражні Дедриху (тепер село Кальна Деражня коло міст(ечка) ДеІ >ажі iiCCXLIV [xxviii].

1431 р. Ягайло видав грамоту Франчку з Степаніковець на Степаниківціссхи/. 1). Це село в Галичині, Скальського пов(іту) над р(і)ч(кою) Нечлавою.

1431 р. 4 травня Ягайло записав 80 грив. Лаврентію Ціолку и сину його Петру з Клодници на села Гричківці й Шагутинці в пов. Кам'ян(ецькому), Яроміївці з полем Оконов в Бакотському й Носківці в Брацлавському по-

Гричківці чи Речівці це тепер село Карачіївці на КалюciCCXLVI

Шагутинці були поблизу, бо пізніше ці два села з'єдналися в одно і зустрічаються в іст(оричних) документах Шагутинці alias Гричівці[xxix].

Носківці це село коло Жмеринки тепер Станіславчицького району Могилівщиниссхи/П.

   

Що то за село Яроміївці невідомо. Може для зазначення місцеположення цього села може мати значення таке: в грамоті Ягайла 1431р. в Яромієвцях показано поле Окнов (campum Oknow dictum sen aream), а в тогочасних и пізніших документах село Фурмановці інакше називалося Окуньов (Furmanowce alias Okuniow) Фурманівці тепер Фурманіі;к;іссх V коло м. Китайгорода над р(і)ч(кою) ТарнавоЮХИХ 179

1431 р. дано Юрку Свирчовичу Болванець[xxx] [xxxi]. Це село було десь над р(і)ч(кою) Болванець на Півночі Проскурівщини. Як ми вже зазначали (див. надання Сволочигачи и Верхболванця, Юрко Свирчович це може син Миколая Бедриха)[xxxii].

1431 р. Ягайло записав Свичку з Лечина с. ЖванецьССІ на Дністрі[xxxiii].

1431 р. Яну Ціолку з Калуса села Вербку и Суботку[xxxiv] [xxxv].

Суботка це тепер село Суботовка на Дністрі, Яругського району МогилівщиниССІ1.

Яка Вербка не відомо, бо на Поділлю є кілька сел з такою назвою; Молчановський вказує Вербку Кам'янецького пов(іту), але (це) дуже далеко від Суботівки; скоріш це Вербка Волочиська Мясківського району Тульчин(ської) окр(уги)ССІ11184.

1431р. Ягайло записав Свентославу із Завод'я с.Озаринці на р. Немії[xxxvi]. Тепер містечко центр району коло Могиліва в 10 kmCCLI11 .

1431 р. 12 мая записано подільським земянам Николаю и Івану з Борисковець Демково-Дворище в Бакотській окрузі в 40 польс(ьких) марках. Що то за поселення невідомо, але з пізнішого запису на акті 1431 р. зазначено, що Дем(кове)Д(ворище) було на р. Ушиці[xxxvii].

1431  р. 18/ХІІ. Ягайло записує шл(яхтичу) Якову de Jaczko 40 марок по Рункушівцях Бакот(ської) окр(уги)[xxxviii].

Тепер село Рункушів Староушиц(ького) р.(айону)ссиу.

1432  р. 2/І записано шл(яхтичу) Конраду Кемличу с. Студеницю в Бакотській окрузі[xxxix]. Це старе поселення входило в склад маєтків, даних кн(язями) Коріятовичами в 1388 р.

1432 р. 13 лютого. Ягайло дав Теодорику Бучацькому в державу Подільську землю з Кам'янцем. Це надання Бучацькому цілої Подільської землі, це безперечно було наогородою за ту запопадливість, яку Бучацький проявив в справі захоплення Кам'янця та всього Західнього Поділля и приєднання їх до Польщі.

1433р. 21/ІІІ. Ягайло записує шл(яхтичу) Жидовському 50 грив(ень) на с.Ольховці Кам'янецької округи[xl]. Тепер це Вільховець Новоушицького р(айону)[xli].

1433р. 22/ІІІ. Ягайло записує Матвею Шилохвосту 40 грив(ень) на Кужелеві Бакот(ської) окр(уги)[xlii].

КужелеваССІУ над р(і)ч(кою) Ушиця.

Так Ягайло в самім розгарі боротьби з Свидригайлом закріпляє свою владу на Західному Поділлю роздачею земель своїм прибічникам.

Але така роздача земель Зах(іднього) Поділля Полякам мали негативні наслідки для Поляків. Роздача така земель йшла в супроводі з притисками тубільних землевласників, часом їм приходилося втікати з своєї рідної землі в Східне Поділля, чи до Татар і разом з ними мстити Полякам. На це вказував польський тодішній історик Длугош і звертав увагу на шкодливі сторони королівських земельних надань польській шляхті на Поділлю.

В травні 1434 р. вмер король Ягайло, оцей великий полонізатор Поділля. Особливо він старався полонізувати цю країну в останні роки свого життя.

[3.8.] Надання Свидригайла.

1431 р. в грамоті Свидригайла згадуються такі 5 сел, що були у володінню Брацлавських землян і Вінницьких бояр:

[c.] Пульшвцісси/І (що на р(і)ч(ці) Ровку, коло Гнівані) належали Брацлавському землянину Ярмолі.

с. СаскоеССІУІ1 (може Сальниця, що в народі називається Салиха).

с. ЯкушинціCCLVIII (коло м. Вінниці) належали Хмільн(ицькому) боярину Евсею.

с. ЛітинССІІХ (належало) Брацл(авському)землянину Кміти.

с. І>;іг|)іініі;іі.і'і Х (коло Літина) належало, здається, Хмільн(ицьким) боярам Евсею и Ваську[xliii].

1437 р. Григорію Стреченовичу на Біликівцісс™ и СлободуСі Х , в Летич(івському) пов(іті)[xliv].

До цього часу може [стосується] надання Козлова[xlv].

   

На цьому ми кінчаємо цей наш V й Нарис з історії Поділля. [i]  Codex ep. Saes. XV, t. II, №177; варіант ст. 232 и об'яснення ст. 233234.; Груш(евський), IV-й, 190. [ii]  Длугош, V, c. 96; Груш(евський), IV-й, 191. [iii]  Codex ep. Saes., XV, t. I, №68; Груш(евський), IV-й, 191; Galbiowski, Dz. Pol., I, 332, пр. 579; Молч(ановський), 284. [iv]  Длугош IV, c. 422-423; Ser. Rer. pruss., III, c. 494; П(олное) С(обрание) Р(усских) Л(етописей), XVII, 84, 101, 172, 280, 329,335; Груш(евський), IV-й, 191-192; Молч(ановський), [сторінки відсутні. упоряДн.] [v]  Длугош, IV, с. 42-45; Груш(евський), IV-й, 193. [vi]  Груш(евський), IV-й, 193-195. [vii]  Длугош XI, 595; Zrodla dziejowe, X, 7, №21. [viii]  Danilowicz, Skarbiec, II, №1539; Dlugosz, XI, 588. 6647, Молчановський, 358. [ix]  Молч(ановський), 359. [x]  Danilowicz, Skarbiec, II, 124. [xi]  Трактати перемирря Ягайлів прелімінарний з 26/VIII з німецького перекладу виданий: " Kotzebue, Lesch. Preussens, III, 477. Відти у Нарбута, Dzieje narodu litewskiego, VII, дод. 4; і Данилович, Skarbiec, ч. 562 (в перекладі).

Свитригайлів - Неповний: Supplementum ad hist. Russiae, 303.

Повний: Бучинський, Причинки до часів в(еликого) кн(язя) Свитригайла, Зап(иски) Наук(ового) Тов(ариства) ім. Ш(евченка), т. LXXVI, ст. 131. [xii]  П(олное) С(обрание) Р(усяких) Л(етописей), XVII, 104-105 та инш. [xiii]  Грамоти Жигимонта в Длугоша IV, c. 480. По Груш(евському) IV, 207, або ХІ, 613-617. По Молч(ановському), 363-364; Suppramentum ad historiam Russiae mon. r. 217; Codex ep. saeculi XV, r. I s. 81; Барвінський, Грамоти Ягайла у Rzyszczewski, Codex dipl. Pol.,I r, 175. [xiv] В 1432 р. Ягайло дав якомусь Конраду Кемличу село Студеницю в Бакотській окрузі, і деякі історики гадають, що то був той шляхтич, що визволяв "польське войсько при Копистирині, й що він одержав Студеницю в нагороду за свій подвиг", але з дати самого видання видно, що Студениця була дана Кон(раду) Кемличу раньше Копист(иринського) бою (Молч(ановський), 368). [xv]  Груш(евський, IV-й, 328. [xvi]  Dr. Antoni J. Zamieczki podolskie na kresach multanskich, Wyd. 2-e, n. I. Warszawa 1880, ст. 74-76. [xvii]  Договорні грамоти дві короля Ягайла и одна польських епископів і вельмож від 13 грудня 1433 р. (Розов Укр(аїнські) гр(амоти), ст. 120 125). [xviii]  Молчановський, 372; Dlugosz, XI, 646; Danil(owicz), Skarbiec, II, №1655. [xix] Грамота Ф. Несвизького видано: Круповичь, Собраніе государственныхь и частныхь актовь, 16; Розов, Українські грамоти, І, ст. 129-131. Подлинна в бібліотеці гр(афів) Красинських в Варшаві, № 106. [xx] Грушевський, IV-й, 217 и 480; Молчановський, 376. Грамота Федора Несвизького видана там же де й перша: Круповича й Розова. [xxi]  Грушевський, IV-й, 217-219; Skarbiec, № 1733. [xxii]  Груш(евський), Мат(еріали), №XXIV, ст. 26-27. [xxiii]  Молчановський, 384-385. [xxiv]  Груш(евський), Мат. №XXIV, ст. 26-27. [xxv]  Арх(ив) Ю(го)-З(ападной) Р(оссии), VIII, I, 6 (грамота Ягайла); 1) Груш(евський), Бар(ське) ст(ароство), 29. [xxvi]Арх(ив) Ю(го)-З(ападной) Р(оссии), VIII, ІІ, 329. Про ці надання ми вже говорили, коли Ягайло перший раз надав їх Шафранцю (Бар(ське) ст(ароство), 470). [xxvii]  Oskar Halecki, Z Jana Zamoyskiego inwentarza archiwum Koronnego materialy do dziejow Russi i Litwy w XV wieku. Archiwum komisji historycznej, Akademji Umiejetnostci, t. XII czesc I, Krakow 1919, ст. 162. [xxviii] Гр(ушевський) Б(арське) ст(ароство), 46-47. [xxix]  Бар(ське) ст(ароство), 55-56. [xxx]  Zr(Ydla) dz(iejYwe), V, 67; Молчановський, 387. [xxxi]  [Грушевський] Б(арське) ст(ароство), 29. [xxxii]  Pulaski, III, 51. [xxxiii] Przezdziecki, Podole..., 11,15; Bal. i Lip. Star. Pol. II, 949. [xxxiv]  Rykaczewski, Inwentarium, 274; Молч(ановський), 384. [xxxv]  Молчановський, 385. [xxxvi]  Грушевс(ький), Бар(ське) ст(ароство), ст. 380. [xxxvii] Ak(ty) gr(odzkie) i ziem(skie), V, № 51; Молчановский, 385. [xxxviii] Грушевський, Мат(еріали), № XXVII, ст. 29. [xxxix]  Молчановський, 386. [xl]Грушевський, Матер(іали), № XXVIII, ст. 30. [xli]  [Грушевський], Б(арське) с(тароство), 42. [xlii]  Грушевський, Матеріали, № ХХІХ, ст. 31. [xliii]  Грам(оти) вел(иких) кн(язів) Литов(ських), №4. [xliv]  Розов (Українські грамоти), 135. [xlv]  Бар(ське) ст(ароство), ст. 38. Див. раньше про Свидригайла 1400 1402 рр.

***