Історія Хмельниччини

Перше масштабне дослідження пам'ятки ранньозалізного віку - городища чорноліської культури розпочато 1972 року на околиці с.Рудківці

Першими офіційними дослідниками археологічних об'єктів на Хмельниччині були В.Антонович та К.Мельник з Києва, які 1891-92 рр. розчистили печери Бакотського скельного монастиря.

На рубежі XX ст. місцеві поміщики батько та син Г. і Ф. Пулаські, розкопали ряд курганів на території нинішнього Чемеровецького та Городоцького районів.

1901 року В. Антонович видав «Археологічну карту Волинської губернії», а його учень - згодом патріарх подільської історії та археології Ю.Сіцинський -«Археологічну карту Подільської губернії».

Працював на Поділлі і засновник української археолічної школи В.Хвойко, який на початку XX ст. дослідив одну із площадок трипільського поселення поблизу с. Круті Броди Ярмолинецького району.

У 20-ті роки дослідженням краю займалися Ю.Сіцинський, В. Геренович та М.Рудинський, який виявив стоянки давньої людини поблизу Китайгорода, Врублівець, Студениці, а також понад десяток поселень трипільської культури, одне з яких розкопав біля с. Кадиївці Кам'янець-Подільського району.

1926 р. В.Геренович дослідив поховання культури кулястих амфор у кам'яній скрині біля с. В.Слобода Кам'янець-Подільського району.

Перед Великою Вітчизняною війною розвідкове обстеження Наддністрянщини провели С.БІбіков та Є.Кричевський. По її завершенні 1945 року П.Борисковський біля с. Слобідка Кам'янець-Подільського району відкрив перше на Хмельниччині поселення неолітичної доби. 1946-48 рр. він же з С.Бібіковим знайшов ашельські ручні рубила поблизу с. Лука Врублівецька цього ж району. Понад сорок років їх вважали найдавнішими виробами давньої людини в Україні. 1947 року О.Черниш виявив поселення мезолітичної доби поблизу с. Сокіл Кам'янець-Подільського району.

У 1945-50 рр. експедиція С.БІбікова поблизу Л.Врублівецької досліджувала цікаве поселення раннього етапу Трипільської культури. На рубежі 60-их років Т.Мовша виявила та розкопала гончарну майстерню середньотрипільського часу поблизу с. Жванець, а згодом пізньотрипільське поблизу с. Цвікпівці, де знайдено унікальний скарб тогочасних прикрас.

На цей же період припадає початок наукової діяльності на Хмельниччині І.Винокура. 1963 року під його керівництвом досліджено курган пізнього етапу доби бронзи. Вчені вважають його жертовником.

1985 р. експедиція КППУ ім. Затонського розкопала кургани часів пізньої бронзи поблизу с. Дорогоща Славутського району, які потрапляли в зону водосховища-охолоджувача Хмельницької АЕС.

Перше масштабне дослідження пам'ятки ранньозалізного віку - городища чорноліської культури розпочато 1972 року на околиці с. Рудківці Новоушицького

району. Протягом 8 наступних польових сезонів виявлено близько 40 жител, господарчі споруди, конструкції оборонних валів тощо \/ІІІ-\/ІІ ст. до н.е. 1973 р. експедиція Кам'янець-Подільського педінституту дослідила курганну групу поблизу с. Редвинці Хмельницького р-ну.

У 1991 р. Ю.Малєєв та В.Захар'єв розкопали тогочасний курган поблизу с. Миньківці Дунаєвецького району. На рубежі тисячоліття експедиція під керівництвом А.Гуцала дослідила групи курганів західно-подільської скіфської групи поблизу Чабанівки, Колодіївки, Шутнівець і Теклівки Кам'янець-Подільського району.

Жертовник скіфського часу виявив 1967 р. О.Приходнюк поблизу с. Бедриківці Городоцького району УІ-У ст. до н.е. Рідкісне святилище ранньозалізного віку 1999 року - М.Бандрівський та В.Захар'єв поблизу с. Сокілець Дунаєвецького району.

Восени 2011 року біля с. Ілятка Старосинявського району виявлено унікальне поховання культури кулястих амфор (серед. 2 тис до н.е). Під центральною плитою лежали у братській могилі кістяки п'ятьох людей. Справа і зліва - по кістки молодих жінок. Поруч з небіжчиками були 2 посудини та 2 пари кістяних пряжок до широких ременів. Раніше на території області виявлено лише близько півтора десятка тогочасних поховань у кам'яних скринях.

Слов'янські старожитності краю

1965 року Іон Винокур виявив Бережанський скарб пізньозарубинецького часу в с. Бережанка Чемеровецького району. Ранньослов'янське поселення рубежу І тисячоліття дослідила в 1980-83 рр. біля с. Велика Слобідка Кам'янець-Подільського району спільна експедиція Інституту археології та Кам'янець-Подільського педінституту.

Перші масштабні розкопки поселення черняхівської культури провела на початку 50-х років О.Тиханова поблизу Луки Врублівецької. Тоді ж провели розкопки поблизу с. Іванківці Хмельницького району М.Брайчевський та О.Довженок. 1966 року кам'янецькими археологами розкопано два тогочасних житла та одну напівзаглиблену будівлю поблизу с. Ружичанка Хмельницького району, 1968 року - гончарну піч поблизу с. Лісогірка Городоцького р-ну. 1969-1980 рр. на черняхівському селищі поблизу с.Бакоти ними досліджено 17 наземних та 40 напівземлянкових житла, гончарні печі, залізоробні горни тощо. Тогочасні поселення також досліджені В. Бананом, Л.Вакуленко, О.Приходнюком, М.Брайчевським поруч сіл Теремці, Сокіл, Каветчина, Брага у Кам'янець-Подільському районі.

Могильники черняхівської культури представлені знахідками з околиць Ружичанки (73 тілопокпадання та тілопалення), Рідкодубів -10, Устя - 4 поховання, які дослідила наприкінці 60-х років експедиція КППУ.

Поселення УІ-УІІІст., що презентують ранніх слов'ян, досліджені О.Приходнюком біля Городка (1966-1968), кам'янецькими фахівцями біля с.Устя Кам'янець-Подільського району (1968), а також Л. Кучугурою в ур. Монастирок біля с. Врублівці Кам'янець-Подільського району (1979).

Завдяки використанню каменю на Поділлі збереглися феноменальні залишки язичницьких капищ-жертовників черняхівської культури. Зокрема, поблизу Іванковець та Ставчан Новоушицького і Бакоти Кам'янець-Подільського районів, які досконало вивчили археологи. Продовжили традицію і ранні слов'яни (анти). їхні ідоли збереглися біля Калюса і Ставчан Новоушицького, Юрковець Чемеровецького районів та стали предтечею появи всесвітньовідомого Збручського ідола Святовида (ІХ-ХІІ ст.).

Давньоруські міста Пониззя

Серед інших міст Галицько-Волинського князівства у давньоруських літописах на території Пониззя згадуються Бакота, Ушиця та Калюс. Під час підготовки дністровської долини до затоплення водосховищем на цих городищах археологи провели розкопки і виявили різноманітні тогочасні знахідки.

Крім вищезгаданих в цей час існувало ще майже два десятки укріплених пунктів. Один з них ІХ-ХІ ст. досліджено С.Баженовою поблизу с. Глибівка Новоушицького району.

Головним містом Пониззя була Бакота. Як адміністративним, так і духовним. Під Білою горою на схилі лівого берега р. Дністер ченці облаштували скельно-печерний монастир. Його залишки очистив від осипу землі 1891-92 роках В.Антонович. Друга частина комплексу розташовувалася на вершині скелі.

Унікальними для Пониззя є поховальні пам'ятки виявлені В.Захар'євим 1992 року поблизу с. Сокілець Дунаєвецького району.

Зокрема, курганний другої половини ХІ-першої половини XII ст. та підплитово-грунтовий ХІІ-першої половини XIII століть. На останньому знайдено кам'яного ідола та залишки спаленої дерев'яної церкви.

З середини XIII століття понад сто років на Поділлі господарювали монгольські баскаки. 1362 року литовський князь Ольгерд переміг військо загарбників і став володарем краю. Відтак, подарував його братам Коріатовичам - Олександру, Юрію, Костянтину і Федору.

Спочатку столицю краю вони розташували у мотричі (тепер. Дунаєвецький район). Згодом перенесли її у Кам'янець.

У 80-тих роках Костянтин Коріатович розпочав карбування особистої монети, яка в літературних джерелах згадується як подільський напівгрошок. Довгий час науковці не могли ідентифікувати її. Наприкінці XX століття її виявили в східній частині м. Дунаївці.

Подоляни брали активну участь у Грюнвальській битві 15 липня 1410 року в складі литовсько-польського війська. Подільський полк, як інші воїни, овіяв себе славою переможців.

1342 року Центральне і Західне Поділля відійшли під польський протекторат, тоді як Східне зосталося литовцям..

Поділля

Пізнати історія краю, де ти народився, живеш, вельми потрібна і корисна справа. Поділля - край вмілих хліборобів, ремісників, сміливих воїнів, талановитих художників, поетів, учених. Він був відомий світові із сивої давнини. Хоча назва „Поділля" вперше з'явилася у XIV ст. М.Сімашкевич, дослідник історії краю зазначав: „у руських літописах вона зустрічається під 1362 роком „И оттоли от Подоля изгна [ Ольгерд ] власть татарскую”. Термін „Подільська земля" вперше вживається у грамоті князя Олександра Коріатовича Смотрицькому домініканському монастирю, датованій 1375 роком. Князь у ній називає себе „господарем землі Подільської'. Нащадки братів Коріатовичів називали вже себе „князями Поділля".

Поділля (Подільська земля, Пониззя. Подністров'я і Побужжя) історико-географічна область України, охоплює територію сучасних

Які ж землі є подільськими? Відповідь на це запитання є досить непростою. Поділля не мало чітко визначних меж. За часів Галицько-Волинського князівства до складу Пониззя входили землі басейну річки Південного Бугу та північні землі басейну середнього Дністра, на заході вони пролягали по річках Серет, на півдні - Прут. За татар тут був Подільський улус, що складався з Подільської та Брацлавської тьми.

Вінницької, Хмельницької (південь). Тернопільської (без північної смуги), північні райони Одеської областей, а також невеликі прилеглі території Житомирської, Черкаської. Кіровоградської і Хотина. До Подільського регіону також входять землі північної частини Придністровської Молдавської Республіки.

Уперше назва «Поділля» вживається у документах XIV століття. Історики та етнографи поділяють Поділля на Східне і Західне. До 1340-х рр. землі Поділля перебували під контролем перекопських татарських ханів. Територія була поділена на тьми, на яких сиділи отамани (вільні від сплати податків), що платили данину перекопським ханам.

Рельєф поверхні дуже складний завдяки, головним чином, розмиваючій діяльності річок. Загалом площа представляла піднесене плато, що трохи знижувалося у напрямку з північного заходу до південного сходу і було перетнуте численними і глибокими річковими долинами. Це плато продовжувалося на північ у Полісся, а на заході зливалося з Галицькою височиною.

У глибоких долинах річок абсолютні висоти спускалися до 121 м. Від вододілів між головними річками йшли на всі боки пологі схили, які потім круто обривалися в річкові долини. Південна частина Поділля (по Дністру і його притоках) була сильніше порізана долинами і більш розчленована, ніж північна. На Кам'янеччині проходить ланцюг загострених горбів (мшанкових атолів), відомих під ім'ям Товтрів, або гір Медоборських.

Поділля (по Дністру і його притоках) була сильніше порізана долинами і більш розчленована, ніж північна. На Кам'янеччині проходить ланцюг загострених горбів (мшанкових атолів), відомих під ім'ям Товтрів. або гір Медоборських.

Подільське князівство утворилося в середині 40-х рр. XIV ст. внаслідок боротьби за спадщину Галицько-Волинського князівства (Руського Королівства). Засноване князем Юрієм сином Михайла-Коріата Ґ едиміновича (Коріатовичі).

Князівство охоплювало територію від межиріччя ріки Стрипи і Золотий Потік на заході і до Дніпра на сході, на південному сході природною межею була річка Дністер та на півдні степова зона, підконтрольна у той час Орді. На півночі межувало з Волинською і Київською землями.

За Гваніні: Подільський край дуже широкий : із заходу йде від мультанського та волоського кордону і простягається до ріки Дон.

внаслідок військового походу угорського короля Людовіка на руські землі визнали ленну залежність від нього. Свідченням чого є знайдена монета подільського напівгроша із зображенням на реверсі анжуйського герба Карбувалася монета у Смотричі. першій столиці Подільського князівства. Починаючи з середини 70-х рр. більшої ваги, внаслідок унікального географічного положення (Кам'янець-Подільський).

Олександр і Борис.

набирає

Першими правителями були князі Юрій та Олександр Коріатовичі, які до 1366 р. виступали на боці роду Ґедиміновичів. 1366 р. васальна залежність від Польського Королівства. Починаючи з цього часу володарі Подільського князівства виступають парою, старший і наступний по віку князь (дуумвірат).

1372 р. князь Юрій запрошений посісти престол у сусідньому Молдовському князівстві, перебував на ньому до 1377 (отруєний в Сучаві місцевими боярами, похований біля міста Бирлад в монастирі). 1374 він переніс столицю Поділля із Смотрича в Кам'янець і збудував тут місто — фортецю із замком та міськими укріпленнями. Його наступником став брат Олександер, який мав також Володимир та Крем'янець. 1374 р. Кам'янець отримує від князів Юрія та Олександра право на самоврядування (Магдебурзьке право).

Після смерті короля Людовіка І Угорського у 1382 р„ князі Борис і Костянтин узяли дієву участь у обранні Яґайла на королівський престол і й одруженні з Ядвіґою. Але Коріатовичі зберегли ленну присягу Угорському Королівству, внаслідок чого вони єдині серед удільних князів, котрі не склали присяги вірності Владиславові II Яґайлові після 1386 р. У результаті військового походу князя Вітовта восени 1394 р. князі Федір і Василь були змушені здати Кам'янець і втікти до сусіднього Молдовського князівства, а потім на Закарпаття. Там Федір, як васал і родич угорського короля Сиґізмунда І Люксембурзького, отримав м. Мукачеве і комітат Берег.

Поділля (Подільська земля. Пониззя, Подністров'я і Побужжя) — історико-географічна область України, охоплює територію сучасних Вінницької, Хмельницької (південь), Тернопільської (без північної смуги), північні райони Одеської областей, а також невеликі прилеглі території Житомирської. Черкаської. Кіровоградської. До Подільського регіону також входять землі північної частини Придністровської Молдавської Республіки.

В 1434 у Західному Поділлі було запроваджено польський адміністративно-територіальний устрій і утворено Подільське воєводство (адміністративний центр — Кам'янець). яке складалося з Кам'янецького, Летичівського і Червоногородського повітів. Подільська шляхта отримала однакові права з шляхтою польською. Східне Поділля залишилось у складі Великого Князівства Литовського.

Після втечі Федора західна частина Поділля із замками Кам'янець, Смотрич, Червоногород, Скала, Бакота була надана на княжому праві (іиє бисаііз) краківському воєводі Спиткові з Мельштина. Після його загибелі у 1399 р. у битві на Ворсклі. Владислав II Ягайло передав Західне Поділля своєму молодшому братові Свидриґайлові. 1431 року війська польського короля Ягайла завдали поразки Свидригайлу і останній змушений був укласти перемир'я, відповідно до якого Подільське князівство було розділене на дві частини, й західне Поділля відійшло до Польщі, на його території 1434 р. створили Подільське воєводство. Однак Свидригайло не відмовився від подальшої боротьби. У своїй політиці він спирався на українських та білоруських князів і бояр, невдоволених привілейованим становищем католиків.

Велике князівство Руське перестало існувати після поразки українсько-білоруських військ Свидригайла у битві біля Вількомира 29-30.08.1435 р. На території східного Поділля у 1566 р. було створено Брацлавське воєводство, а в 1569 р. Литва передала його Польщі.

Який же зміст має герб Поділля? Найпершу спробу його пояснити зробив М.Сімашкевич наприкінці XIX ст.: „порівняно з литовськими чи польськими землями Поділля чи „Русь дольная" здавалося для всіх правдивою країною сонця. Сонце ж і визнано найбільш задовільним для неї гербом". Отже, сонце тут виступає як символ багатства і добробуту. Тому використання цього знака для родючої Подільської землі було простим і зрозумілим.

ПОДІЛЬСЬКЕ ВОЄВОДСТВО (лат. РаІІаііпаІиз Робоїіе )-адм.-тер. одиниця у складі Польського Королівства (1434—1569) та Речі Посполитої (1569-1793).

Постало внаслідок: а) поширення на руські землі Польського Короліства положень Єдльнінського привілею (1430) і розповсюдження на місцеву шляхту положень коронного права, яка зрівняла їх у правах;

б) боротьби за Поділля між Владиславом II Яґайлом та Свидриґайлом у 1431-1432 рр., коли внаслідок перемир'я 1432 р. за Польським Короліством залишалося Західне Поділля із замками, центрами старих волостей: Кам'янцем.Смотричем, Червоногродом, Скалою, Бакотою, Брацлавом, Вінницею.

На середину XV ст. стабілізувалися кордони воєводства. Західною межею Подільського воєводства була р. Стрипа. нижче м. Бучач кордон йшов на схід до р.Збруч., залишаючи м. Чортків у Теребовельському повіті Галицької землі Руського воєводства, а м. Гусятин до Поділля. Далі вверх до Збручу, вище м. Тарноруда. Після чього кордон повертав на схід і у верхів'ях р. Смотрич повертав на північ, далі йшов лівим берегом р. Вовчок, де у його середній течії повертав на північний-схід, і за р. Іквою, йшов на схід. За м. Улановим, кордон повертав на південь, залишаючи м. Пиків і Межирів у Подільському воєводстві. Потім від верхів'їв р. Мурави і вздовж неї, йшов аж до впадання у р. Дністер. Південний кордон йшов берегом р. Дністер. Площа Подільського воєводства в межах 1772 р. складала 18963 км. кв.

Частими були татарські напади на українські землі в останній третині XVI - на початку XVII ст. У 1589 р. літописець записав, що татари "Поділля сплюндрували". Особливо великого лиха завдав напад 1593 року. Великі напади татар Кучманським шляхом стались у 1605-1607 рр. Намагаючись заспокоїти турок, польський уряд вдається до нечуваного акту - в липні 1625 р. у Кам'янці в присутності турецького посла стратили кількох козаків - учасників походів на турецькі володіння. Восени цього ж року кримська орда спустошила Руське воєводство та Поділля.

До середини XVI ст. назва Подільське воєводство (Р а 11 а і і п а 1 и з Робоїіе) не використовувалася в офіційних документах. Поширеною була назва Подільська земля (Тегга Робоїіе). Наприкінці XVI ст., у 1581 р., внаслідок рішення варшавського сейму у м. Летичеві утворююється гродський суд. і П. воев. ділиться на два судових гродських повіти. Спроби створивити у 1641 р. окреме земське судочинство у Летичів виявилися невдалими.

У 1672-1699 рр. територія воєводства була під владою Османської імперії, яка утворила тут Подільський елайєт. Лише у 1766 р. згідно з постановою варшавського сейму було створено окремий земський суд у Летичеві, що спричинило появу повноцінного Летичівського повіту. Третім повітом у П. воєв., який оформився згідно з рішеннями гродненського сейму 1726 р. Червоногородському повіту надавалися титулярні земські уряди хорунжого, стольника, підчашого, підстолія, чашника, ловчого, мечника і скарбника. Окремого судочинства цей повіт не мав.

Внаслідок першого поділу РП у 1772 р. територія Червногородського повіту, по р. Збруч, війдійшла до складу Австрійської імперії.

Починаючи від 1435 р. у джерелах фіксують урядники новоствореного воєводства: воєвода, каштелян, суддя, підсудок, писар, підкоморій. Остаточно територія П. воєв. сформувалася після виправи кам'янецького генерального старости Теодорика з Бучача в 1447 р., в результаті якої до території П. воєв. було приєднано північно-східні повіти із замками Летичів і Хмільник.

Адмністративно-територіальний устрій у XV ст. був дуалістичним, поруч зі старими волостями, центрами замкових повітів: Бакотський, Зіньківський, Кам'янецький, Летичівський, Меджибізький, Рівський, Сатанівський, Скальський, Смотрицький,Хмільницький, Червоногродський.

Губернія утворена згідно з указом імператора Павла І від 12 грудня 1796. До губернії увійшли повіти ліквідованих Подільського намісництва, Брацлавського намісництва та Вознесенського намісництва. Остаточно межі губернії та її поділ на повіти усталилися у 1804 р. Від цього часу і до початку 20 ст. вона складалася з 12 повітів: Балтського, Брацлавського, Вінницького, Гайсинського, Кам'янецького, Летичівського, Літинського, Могилівського, Ольгопільського, Проскурівського, Ушицького, Ямпільського. Центром губернії був Кам'янець-Подільський. З 1832 по1914 роки губернія входила до Київського генерал-губернаторства. За переписом 1897 року в губернії було 7207 населених пунктів, у т. ч. 17 міст і 120 містечок.

Чисельність населення складала 3,03 млн. чол.. з них українці становили

80.9 %, євреї 12.2 %, росіяни 3,3 %, поляки 2,3 %.

Основною галуззю економіки було сільське господарство. У промисловості провідну роль відігравало виробництво цукру. В 1905 поміщикам належало 35,8 % земельної площі. 78 % селянських господарств були безземельними і малоземельними.

Сільське господарство.

Можна вважати, що сільське господарство в Подільській губернії носило капіталістичний характер. Тут переважало велике землеволодіння із значним застосуванням машин і найманої праці, ніж в Полтавській, Чернігівській і Харківській губерніях, де земля переважно знаходилась у дрібних власників. У Подільській губернії на одне селянське господарство припадало 4,3 осіб.

Головне заняття жителів - сільське господарство. Ремеслами в 1895 займалося 69 399 чол. За даними 1886 р.. кустарними промислами займалося більше 6 тис. чоловік. В Проскурівському, Ольгопольського і Балтському повітах селяни деяких сіл займалися шиттям кожухів, виробленням овчин, шкіри і шиттям чобіт.

У Вінницькому. Летичівському і Ольгопольського повітах існувало гончарне виробництво, в останньому - також вироблення дерев'яних виробів: в Ямпільському - тесаного каміння.

У повітах Подільської губернії був поширений плужний спосіб обробітку ґрунту - сабани відійшли в минуле, найбільш поширені плуги "Сакка". "Донський", "Гена" й місцевої кустарної роботи. Сівбу проводили вручну під рало або борону. На початку XX ст. все ширше почали використовувати сівалки.

Слід зазначити, що значна частина посівної площі губернії, а саме 80% зайнято зерновими культурами, 4,68% знаходиться під бобовими рослинами. 10,19% під коренеплодами. 0.54% під волокнистими й олійними рослинами. 4.54% під посівними травами.

У селянських господарствах було більше поширене, ніж в поміщицьких, жито озиме і ярове, ячмінь, кукурудза, гречка і просо, і навпаки - менше, ніж у поміщиків, поширені пшениця ярова і озима та овес.

Відповідно до перепису 1897 р. населення губернії складало 2 млн.627 тис. чол. На 1 січня 1914 року його кількість була 3 млн. 255тис. чол.

Всіх фабрик і заводів в губернії станом на 1896 рік. було 5171. з 28 501 робітниками.

Промисловість на Поділлі розвинута була досить слабо. Щодо наявності великих підприємств, то до кінця XIX ст. вони зовсім були відсутні й з'явились лише в 1902 р.. маючи 8.2% робітників. Водночас у Росії на великих підприємствах було зайнято 32% робітників.

Робітники Поділля становили дві основні категорії: торгово-промислові -25,863 тис. та сільськогосподарські - 113 тис. З розвитком капіталістичних відносин активно зростала кількість заможних селян за рахунок зубожілого селянства, яке поповнювало ряди сільськогосподарського і промислового робітництва.

Еміграція промислових робітників в губернію, як і в інші губернії Росії, зумовлена розвитком великих промислових підприємств. Що ж стосується міграції робітників із Поділля, то вона зумовлена наявністю вільних робочих рук (21 339), які. не маючи застосування своїй праці за місцем проживання, мігрували за його межі. У Росію подільські робочі емігрували в малій кількості. Поділля давало емігрантів переважно в Бессарабію, Сибіру. Кавказу. Середньої Азії. Крім того, значна частина подільських робітників мігрувала в українські губернії.

Реформа 1861 р. на Правобережній Україні мала особливість. Уряд намагався привернути на свій бік українських селян і роздавав їм наділи на 18% більше, ніж вони мали до 1861 р. Незважаючи на це. селяни втрачали на дуже завищених цінах, які вони змушені були платити за землю. При проведенні реформи поміщики забрали собі найкращі землі, залишивши гірші селянам. На Поділлі, як і в Україні, велика частина селянства залишилась без землі.

Еміграція.

В кінці XIX - на початку XX ст. фактично всі українські землі охопив еміграційний рух українського населення, основною причиною якої було малоземелля та аграрне перенаселення.

В губернії надлишок робочої сили складав 1184 тис. чол. Це й спонукало подолян до еміграції наприкінці XIX ст.

Цей селянський еміграційний потік з кожним роком ставав більш інтенсивним. Значна частина мігрантів вдавалася до нелегального переходу кордону. Таке переселення в Америку самі селяни пояснювали малоземеллям і безземеллям у себе на батьківщині, тобто в Подільській губернії, і наявністю незайманих великих земельних площ в Канаді, куди вже переселилося багато подолян.

Переважна більшість мешканців Поділля переселилась у Південні райони України. Крим. Кавказ. Бесарабію.

Подільську губернію ліквідовано згідно з постановою ВУЦВК від 3 червня 1925 р. Її територія увійшла до складу Вінницького, Кам'янець-Подільського, Могилів-Подільського і Тульчинського округів.

самоврядування

Магдебурзьке право (німецьке (тевтонське) міське право) — одна з найпоширеніших правових систем міського самоврядування у Центральній Європі у середні віки.

Магдебурзьке право на територію України прийшло разом з німецькими колоністами. Воно встановлювало порядок діяльності органів міського самоврядування, закріплювало права міських станів, цехів, суду, купецьких об'єднань, регламентувало питання опіки, благоустрою міст, торгівлі, спадкування, а також оподаткування населення, громадського порядку тощо.

Відповідно до Магдебурзького права всі міста України поділялися на 3 категорії. До першої належали міста, що отримали Магдебурзьке право від литовських князів, польських та угорських королів. Переважно це були міста Правобережної України. Одним з перших магдебурзьке право одержав Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432). Кременець (1438). Житомир (1444), Мукачеве (1445), Київ (1494-97).

До другої категорії входили міста, які отримали Магдебурзьке право від їх власників. До третьої категорії належали міста, яким Магдебурзьке право було надано грамотами гетьманів після приєднання України до Московської держави. Грамоти гетьманів переважно підтверджували права міст України на самоврядування, які вони отримали, перебуваючи ще під литовським та польським пануванням.

З входженням Правобережної України до складу Російської імперії Магдебурзьке право на її території було остаточно скасовано в 1831 р.

У містах з магдебурзькою управою влада належала виборному магістрату, який складався з двох колегій - лави, що розпоряжалися судовими справами, і ради, яка займалася адміністративно-господарськими справами.

В українських містах функції ради були досить різноманітними: крім посередницької діяльності між загальнодержавними установами та міщанами, вона здійснювала поліцейський нагляд у місті, розподіляла міські ґрунти, здавала в оренду прибутки і міське майно, встановлювала мита на продукти споживання, затверджувала різні громадянські угоди стосовно майна, вирішувала суперечки, які не потребували притягнення до справи свідків, опікувалася вдовами та сиротами міста, затверджувала вибори цехмістрів тощо.

Члени магістрату називалися лавниками і радниками. Кількість радців залежала від чисельності населення міста. Так. чисельність радців в Кам'янці коливалася між 9 і 11 особами. Із свого складу радці обирали бурмистра, який головував на засіданні ради. Досить часто власники міст самі призначали радців і бурмистрів

Магістрат Кам'янця-Подільського складався з війта і радців. Половина членів ради мала бути з католиків, решта - з православних.

Введення магдебурзького права в Україні сприяло виділенню міського населення в окремий соціальний стан. Воно встановлювало виборну систему органів міського самоуправління та суду, визначало їхні функції, регламентувало діяльність купецьких об'єднань і цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочини тощо.

Отримавши магдебурзьке право, місто сплачувало в державну казну назначену суму грошей. Частина натуральних повинностей ліквідувалася, встановлювалися єдині податки з ремесел та торгівлі. Місто звільнялося від управління і суду королівських чи великокнязівських намісників. Слід зазначити, що міста з магдебурзьким правом поділялися на дві групи: міста де мала чинність магістратська управа і міста з ратушною управою.

Ратушними містами і містечками керували війти і два. три бурмистра, які виконували функції королівських чи князівських намісників.

Лава була судовим органом до якої входили лавники. Лаву очолював війт. Засідання лави інколи відбувалися під головуванням помічника війта - лентвійта. Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан, а також претензії міщан до феодалів. Лава Кам'янця-Подільського складалася з 11 осіб. Вибори у магістрат здійснювалися щорічно, у заздалегідь визначений день. Так. в Кам'янці вони відбувалися в день Святого апостола Матвія (24 лютого). У виборах брали участь всі жителі міста. Для кандидатів на посади в магістрат встановлювався віковий ценз та володіння у місті майном.

За уявленням жителів середньовічного міста кандидати в органи міського самоврядування повинні бути .не богатьі и не убоги. но среднего достатка... законорожденньїми. дома всегда жить, доброго имени, богобоязненньїми, справедливими и правдивими Не разглашать городские танйьі. бьіть твердьіми в словах и делах. чуждаться алчности". Однак ці вимоги залишалися лише побажаннями. Місця в магістратах посідали найзаможніші.

Ремісники та торговці постійно вели боротьбу з міською верхівкою за право участі в міському самоврядуванні. Внаслідок тривалої боротьби виник новий контрольний орган - .Колегія сорока мужів" (від лат. Оиасігадіпіа уігі-квадрагінтавірат—40 мужів). Цей орган виконував в основному фінансово-господарські фунції в місті. Очолював колегію регент, який входив до складу магістрату.Аналогічна колегія під назвою „глиняна ізба" була створена королем Стефаном Баторієм в 1577 р. у Кам'янці-Подільському. До неї в різний час входило від 24 до 15 членів. її очолював регент (маршал).

Запровадження Магдебурзького права мало важливі наслідки для населення міст: це захист міського населення від сваволі королівських намісників та великих землевласників. Воно створило сприятливі умови для розвитку ремесла та торгівлі, що дало можливість певною мірою „європеїзувати" міське життя, ввести його в чіткі правові норми.

Поширення Магдебурзького права в українських землях сприяло формуванню нових рис ментальності місцевого населення. Йому стають притаманні демократизм, бажання будувати суспільне життя на основі правових норм тощо.

Соціально-економічне життя

краю в ХУІ-ХУІІ ст.

На соціально-економічний розвиток України в цей період визначальний вплив справила економічна ситуація в Європі.

Економіка Волині та Поділля поступово переорієнтовувалася на потреби зовнішнього ринку, який потребував дедалі більше деревини й продукції промислового та сільського господарства.

Складову частину панського господарства становили промисли. Досить активно велося видобування поташу в магнатських і шляхетських містах Волині та Поділля. Магнати та шляхта засновували чимало рудень, поташних буд. У першій половині XVII ст. активізувалося виробництво селітри.

В другій половині XVI — першій половині XVII ст. цехове ремесло та промисли в регіоні дістають широке поширення. Згідно існуючих правил, ніхто, крім членів цеху, не мав права торгувати виробами даного ремесла в місті. Позацеховий ремісник міг продати свої вироби тільки під час ярмарку, але лише після того якїх огляне цехмістр, який не дозволяв продаж, якщо вважав їх неякісними. Цехи рішуче боролися проти конкуренції позацехових ремісників. Партачів могли заарештовувати як в місті, так і на передмістях, а їхні вироби підлягали конфіскації (по статуту кам'янецьких ткачів 1601 року конфісковані предмета йшли на замок, на потреби міста та на закупівлю озброєння для цеху). Цехи регулювали виробничу діяльність своїх членів, не допускаючи між ними конкуренції.

Найважливішою рисою промислів стало зародження в середині них мануфактурного способу виробництва - попередника великої машинної індустрії. Поряд з промислами в сільській місцевості розвивалося ремісництво. Однак, основна маса ремісничої продукції вироблялася в містах.

В 1578 році, при збиранні „подимного" податку в Подільському воєводстві, було відмічено, що в Кам'янці-Подільському налічувалось 768 будинків, в Меджибожі - 273, в Городку — 196, в Чемерівцях — 185, в Кудринцях — 168, в Летичеві — 137, в Сатанові — 135, в Чорнокозинцях — 112, в ИІатаві — 90, в Чорному Острові — 84, в Оринині — 67 і т.д. В Плоскирові в цей час було всього 23 будинки, за які було сплачено податок. Найбільшими містами Південно-Східної Волині були: Костянтинів (зараз — Старокостянтинів), в якому сплачено податок з 410 будівель, та Остропіль — 610.

Жіночий світський міський костюм

Густота населення в середньому у Подільському воєводстві складала не менше 18 чоловік на км. кв. На кожне міське поселення в середньому припадало 252,2 дими, а на село — 44,5. Значними містами були: Віньківці (303 дими), Городок Бедрихівський (понад 473), Гусятин (600), Дунаївці (613), Меджибіж (близько 640), Зіньків (831), Сатанів (912). В 1629 році у восьми населених пунктах Південно-Східної Волині нараховувалось від 200 до 500 димів (Базалія, Красилів, Лабунь, Гриців, Білогородка, Ляхівці, Ямпіль, Маначин), в чотирьох — від 501 до 1000 димів (Попонне, Старокостянтинів, Заслав, Ожигівці), в одному — понад 1000 димів (Остропіль).

Віхи розвитку волинського міста за Острозьким літописом

(на прикладі Острополя)

1576. ... Того року Остропіль закладено...
1577. ... трясіння землі було...

1579. ... Того ж року сарана була...

1598. „Повітря" нечуване кілька років було...
1599. Сніг великий випав після Покрови (в другій половині жовтня), а потім згинув. Люди сіяли після Введення (в грудні)...

1601. Князь Василь (Василь-Костянтин Острозький) у Вострополю був. Осінь була мокрою, два місяці дощ невпинно йшов.

1604. ... Мор у Вострополю був...
1605. Татари одного року більш, ніж пять разів, були і багато людей побрали біля Звягля, Полоного, Острополя, Межибожа...

1616. Суша була велика, і татари були...

1618. ... Того ж року татари були на святого Євстафія і багато шкоди причинили біля Острополя, а потім єдналися з острополянами, з мурзою Араком, котрий був на одне око сліпий, пили та їли з острополянами...
1619. ... Того ж року лісовці (воїни напіврегулярних частин під командуванням Лісовського), йдучи до обозу, великі шкоди причинили і під Острополем стояли. ...зима була лиха, бо після Різдва Христового відпустила було, після Богоявления вода була велика, греблі порвало, млини позносило, і всі м'ясниці тії тепло було, що вже ніхто не сподівався, що зима мала бути. Аж на масниці приморозки, а запустивши, на Великий піст сніг випав великий... І так було увесь піст, а на Воскресіння Христове болото велике було, аж по коліна.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст.

Питома вага сільсіжогосподарських культур в прибутках з Кубачівського фільварку.

Більша частина земель була зосереджена в руках великих магнатів. На Волині найбільшими землевласниками були Острозькі, Радзівілли, на Поділлі-Замойські та Потоцькі.

У 1930 р. інститут народної освіти перейменували в інститут соціального виховання з трирічним терміном навчання. В 1932 р. в інституті діяло 9 кафедр, де працювало 10 професорів, 9 доцентів, 10 асистентів та 4 викладачі. Жахливим випробуванням для інституту став голод 1932-1933 рр. замість хліба студентам видавали малай. У студентській їдальні перші страви готувалися з молодого бур'яну. Поширювалися інфекційні хвороби. Різко погіршився життєвий рівень викладачів.

Було заарештовано багато викладачів, активних діячів

Д. Богацького, Ю. Філя, Ю. Сіцінського,

Більшовицький нарком освіти по суті оприлюднив стратегію комуністичної адміністрації на знищення небажаного вищого навчального закладу. З поверненням червоних до Кам'янця цей деструктивний план почав втілюватися в життя. Університет оперативно був перетворений на Академію теоретичних знань, згодом - на Інститут теоретичних наук, невдовзі - на Інститут народної освіти (ІНО). З тим, щоб остаточно покінчити з університетом, ліквідувати видимі сліди його існування, було проведено низку відповідних заходів. Зокрема, 27 грудня 1920 року комісар університету звільнив з роботи 13 викладачів і співробітників навчального закладу. В 1921 р. після політичних чисток із закладу було відраховано понад 200 осіб. Навесні 1922 р. із 887 студентів залишилося лише 252. Після літньо-осіннього прийому було звільнено ще 250 осіб „нетрудового елементу”. На листопад місяць у вузі залишилося 256 студентів і 73 слухачі підготовчих курсів.

А. Шумлянського. Однак, місцевій владі не вдалося організувати великий процес. Ю. Філь, Д. Богацький, А. Шумлянський отримали різні терміни ув'язнення, але їх згодом звільнили.

Кам'янець-Подільський інститут народної освіти серед інших 8 навчальних закладів України сталінський режим визнав контрреволюційним. Улітку 1929 р. місцевий відділ ДПУ намагався організувати процес Кам'янецької філії „Спілки Визволення України” кам'янецького наукового товариства

Незважаючи на політичні чистки, які тривали впродовж 20-х років в інституті проводилася значна науково-дослідна робота. Колектив закладу докладав чималих зусиль, щоб не тільки не допустити переривання започаткованих ще в українському університеті традицій наукової діяльності, а й примножити їх новими розвідками у сфері дослідження історії, етнографії, мово-і літературознавства, соціально-економічних і природничо-математичних наук. У 1926-1927 роках вийшли в світ у двох томах „Записки Кам'янець-Подільського інституту народної освіти”, де були опубліковані наукові праці В. Гереновича. У червні 1925 р. на базі інституту було створено Кам'янець-Подільське краєзнавче товариство при Всеукраїнській академії наук на чолі з В. Гереновичем. Однак невдовзі його діяльність, до якої було залучено в минулому українську національно спрямовану інтелігенцію, насторожила владні структури

На початку 30-х років інститутські кадри зазнали безпідставних політичних репресій. Було викрито „контрреволюційну петлюрівську шкідницьку групу”. У 1933 р. каральні органи заарештували колишніх ректорів інституту народної освіти та інституту соціального виховання: В. Гереновича, Ф. Кондраць-кого, П. Палька. У 1933 Інститут соціального виховання реорганізовується в педагогічний інститут з чотирирічним терміном навчання. Однак уже наприкінці 30-х років в Україні відчувалася нестача вчительських кадрів, що змусило Народний комісаріат республіки відкрити в 1939 р. в Кам'янці-Подільському учительський інститут з дворічним терміном навчання. На перше вересня 1940 р. в інституті навчалося 482 студенти. 2 липня 1941 р., у зв'язку з наближенням фронту, інститут припинив своє існування.

Радянська адміністрація у власному прагненні закріпитися в регіоні вдалася до силових заходів, що згубно вплинули на науковий потенціал краю. З вересня 1920 року стало „чорним днем” для Кам'янецького державного українського університету. Того дня нарком освіти УСРР В. Затонський розіслав до всіх освітніх установ України телеграму такого змісту: „Слід звернути увагу на Кам'янецький державний український університет. Кам'янець-кі комуністи перебувають у полоні в петлюрівської інтелігенції. Реальних сил для підтримки на висоті університету в Кам'янці немає. Контингент слухачів нікчемний. Непрацюючі дівиці і поповичі. У самому університеті продовжують засідати божевільні старики і наукові світила на зразок гетьманівського, а згодом петлюрівського скарбника Лебідь-Юрчика, який викладає там фінансове право. Професори добре влаштовані за рахунок університету і позирають на захід. Всіх їх слід розігнати. У тому вигляді, як він існує тепер, університет компрометує радвладу”.

Кам'янець-Подільський університет в 20-30 роках XX ст.

Восени цього року було вирішено організувати в містах краю філії літературного об'єднання «Молодняк» для координації роботи молодих літераторів. У Кам'янці-Подільському до цієї організації належали Т. Масненко, Л. Дмитерко, В. Бєляєв та інші, які стали у майбутньому відомими радянськими письменниками. Діяльність літературних об'єднань в цей період характеризувалася невизначеністю та мінливістю, що було викликано творчими пошуками в середовищі літераторів. Особливістю цього процесу було співіснування нових для української літератури напрямів з традиційними національними формами.

Гагенмейстер Володимир Миколайович

(ЗО червня 1887, Виборг-і 20 січня 1938) -український графік, мистецтвознавець та видавець. Закінчив Училище технічного рисування О. Штігліца в Петербурзі. Працював викладачем у Псковській художньо-промисловій школі. В 1916-33 роках завідує Кам'янець-Подільською художньо-промисловою школою (з 1931 перейменована в склофарфоровий технікум). В 1933 року усунений з директорства, його художня школа розгромлена - «за надмірну популяризацію українського мистецтва».

Також викладав у місцевому університеті, згодом в Харківському поліграфічному інституті. З 1936 року очолював центр експериментальної художньої майстерні в Києві при Національному художньому музеї України. Вночі на 12 грудня 1937 арештований, 20 січня 1938 року розстріляний.

На Поділлі активно вирувало літературне життя. Його центрами були Кам'янець-Подільський та Вінниця. У 1922 р. літератори губернії об'єдналися в «Асоціацію молодих пролетарських письменників Поділля» і встановили зв'язок з найбільшою літературною організацією України в м. Харкові. Вони друкувалися в журналах і газетах. Крім того, на Поділлі діяли селянські літературні угруповання «Плуг» та «Молодняк». Осередки «Плугу» були утворені в усіх окружних центрах. Вони відзначалися масовістю. Твори друкувалися на шпальтах місцевих періодичних видань, але часто не мали художньої вартості та скидалися на агітаційно-публіцистичні статті. Найбільш помітною була творчість Кам'янецького осередку «Плугу», до якого входили відомі тоді поети та письменники: С. Божко, Д. Копиця, Т. Огневик, М. Шкпярук та інші (всього біля 100 членів). У 1926 році у зв'язку з виїздом багатьох «плужників» з Поділля до центральних міст УСРР літературне життя на деякий час занепало.

У 1920-ті роки центром українського художньо-прикладного мистецтва на Поділлі стала Кам'янець-Подільська художньо-промислова школа, очолювана талановитим художником та мистецтвознавцем В. Гагенмейстером, чиї праці «Стінні розписи на Поділлі», «Селянські стінні розписи Кам'янеччини» не втратили своєї актуальності і зараз.

У 20-ті роки подальшого розвитку одержало музичне мистецтво. В 1924 р. у Вінниці та Кам'янець-Поділь-ському було утворено філії музичного товариства імені Леонтовича. Його члени пропагували українську музику, народні пісні. Але у лютому 1926 р., піддавши діяльність товариства ім. Леонтовича нищівній критиці на урядовому рівні, його ліквідували й утворили Всеукраїнське товариство революційних музикантів, «оскільки ім'я М. Леонтовича було визнано не актуальним для радянської доби». Після цього репертуар музичних колективів регіону включав у себе переважно революційні пісні.

Культура і мистецтво в 20-х роках XX ст.

Процес розкуркулення за масштабами та рівнем підготовки нагадував військову операцію. Було розроблено графіки перевезення роз-куркулених селян ешелонами на Північ. Так, завантаження ешелонів селянами Кам'янець-Подільського округу мало початися 11 березня 1930р., завершитися 14 березня; Проскурівського округу-13 та відповідно 14 березня; Шепетівського - 15 та 17 березня. До 10 березня 1930 р. в Кам'янець-Подільському окрузі було розкурку-лено 230 господарств, Проскурівському - 1281. В цілому на Поділлі станом на березень 1930 р. було розкуркулено 4442 господарства.

Сталінська колективізація на селі передбачала не тільки об'єднання селян у колгоспи, а й ліквідацію цілого класу хазяйновитих заможних господарів, яких комуністи називали куркулями. Сталін особисто проголосив політику „ліквідації куркульства як класу”. Мета боротьби радянської держави з куркулями: передача державі (тобто колгоспам, комунам, артілям) найрента-бельніших селянських господарств разом із землею й реманентом; вилучення значних запасів сільськогосподарської продукції, які зберігалися в куркульських господарствах; ліквідація найзаможнішого прошарку селян, який комуністи завжди ненавиділи й вважали найбільшою загрозою для пролетарської диктатури.

Влітку 1931 р. в УСРР було проведено другу, наймасштабні-шу за розмірами депортацію селянських господарств. В цілому у 1928-1931 рр. зникло під час розкуркулення 352 тис селянських господарств., постраждало близько одного мільйона осіб. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли пос танову, відповідно до якої розкрадання майна колгоспів і кооперативів каралося розстрілом, а при „пом'якшуваних обставинах” - позбавленням волі на строк не менше 10 років.

Про свавілля більшовиків - „двадцятип'ятитисячний” та комсомольців в українських селах йдеться і в таємному березневому 1930 р листі ЦК КП(б)У „До всіх окружкомів та райкомів КП(б)У”, зокрема: „Тов. Баліцький, який сам об'їхав округи, де були волинки, про Шепетівку пише ось що..., бридкі вчинки робітників, які збирали посівний матеріал, практикуючи при цьому майже поголівні труси уночі у селян, самочинне розкуркулення, що зачепило середняків. За директивою окружкому комсомолу, комсомольці повинні були „обійти всі до одного будинки на терені вашого осередку, обдивившись дахи, хліви та хати і запаси тих предметів, які лежать там без всякої здатности забрати», з чого виникла нечувана зненависть до комсомольців..., комсомольці обходили двори, збирали „експорт”, стріляли по дворах собак, причому, як пише у своєму запізнілому листі окружком партії, „є випадки поранення людей і домашньої худоби та ін.”

Останнім акордом у здійсненні розкуркулення було етапування селян до збірних пунктів та їх відправка у віддаленні райони країни. Так, у селі Черешенька Деражнянського району Проскурівського округу розкуркулених вивезли перед відправкою у чисте поле і залишили під відкритим небом ночувати у дощову холодну погоду. Сумарна кількість розкуркулених на Поділлі наводиться у довідці про хід розкуркулення в Україні від 10 березня 1930 року.