У 1980-х роках на території фортеці проводилися ремонтно-реставраційні роботи. Під час робіт, у північно-західному куті Замкової церкви виявили нішу, в якій знайшли невелику дерев`яну домовину з людськими рештками.

Як виявилось небіжчицею була маленька дівчинка віком до 5 років. Вона була одягнута у каптан з вишневого італійського атласу, на голові пов'язаний чіпець-чільце з китичками, а волосся зібране у спеціальну сіточку. Також у похованні була подушка, яку набили сухими травами, покров (покривальце) - символ заступництва і захисту, а також плащаниця. Саме з написів на плащаниці вчені дізналися що покійною була Єлизавета Лозинська, донька стольника Василя, яка померла 1 липня 1611 року. Також на ній зображено Голгофський хрест у супроводі опису і посоху. У верхній частині по кутах проглядаються два сонячних диски з людськими обличчями, а під ременами хреста наведена абревіатура «ІНЦІ» (Ісус Назаретський Цар Іудейський). Плащаниця теж виготовлена з італійської тканини – «камки» з рослинно-геометричним орнаментом.

Маленька Єлизавета була внучкою коменданта Георгія Лозинського або ж Ізлозяну. Разом із дружиною Христею (Христиною) вони володіли селом Лозяни у волості Дорохой (звідси і прізвище). Всі їхні діти досягли високого соціального статусу у тогочасному суспільстві: донька Єлизавета стала дружиною молдавського господаря Єремії Могили, сини Петрашку – урядником в Ботошанах, а Василь – стольником у Хотині, що підтверджується грамотами Костянтина Могили від 4 лютого та 20 червня 1609 року.

Тобто дівчинка займала високе соціальне становище, а згідно середньовічних традицій поховання в межах сакральних споруд – церков, костелів та монастирів, було доволі розповсюдженою практикою. Шляхта вважала, що заповідаючи релігійним установам кошти, нерухоме та рухоме майно, а також обумовлюючи своє поховання у цих храмах, гарантує собі достойне потойбічне життя.

Ошатність поховання також продиктована віруванням наших предків. За традиціями, які збереглись ще з часів Русі, померлих ділили на два типи: батьки що померли від віку та старості – пращури, які з’являлись до своїх нащадків в поминальні дні, та мертві чи «заложні» – які померли раніше часу, раптово чи насильницькою смертю. Останні, вважалось, мешкали на місці своєї смерті чи біля могили, зберігали здатність до пересування і шкодили живим. Тому, зазвичай, їх ховали за особливими традиціями, щоб померлі приєднувались до своїх пращурів.

Георгій Лозинський, або ж Ізлозяну чи Катаратос.

Отже – Георгій Лозинський, або ж Ізлозяну чи Катаратос. Як так? Катаратос бо він був греком за походженням, а Лозинський (Ізлозяну) бо володів селом з відповідною назвою - Лозна. Його донька Єлизавета вийшла заміж за майбутнього господаря Молдови Єремію Могилу близько 1580 року.
1595 р. король Речі Посполитої вирішив посадити на престол Молдавського князівства свого ставленика Єремію Могилу. Уже в серпні 1595 р. Ян Замойський перейшов Дністер і практично без бою захопив Хотинську фортецю. Тоді гарнізон замку складався з найманців які швидко здалися і втекли. Розміщення тут польського гарнізону було важливим рішенням адже фортеця займала стратегічне значення у регіоні і фактично була воротами у молдавські землі!

Єремія Могила у політиці опирався на підтримку родичів, тому коли він став господарем рідного брата призначив гетьманом, двоюрідного брата – великим чашником, брата дружини Єлизавети - пиркелабом Нямца, а тестя Георгія Лозинського – пиркелабом Хотина.
У 1598-1599 рр. Лозинський був посланцем до короля Речі Посполитої як пиркелаб Хотинський. Також у 1598-1599 рр. Зусиллями Георгія Лозинського та його дружини Христини, церкві в Хотині було подароване коштовне Євангеліє написане старослов’янською мовою. Пізніше книга потрапила у володіння монастиря Путна, а звідти - в Історичний музей в Бухаресті, де вона зберігається донині. Також Лозинський був засновником церкви Святого Георгія в Яссах. Точний рік будівництва невідомий, але перша документальна згадка датується 1615 роком.

У 1600 році Михайло Витязь, господар Волощини, намагався захопити молдавський Престол. Не здалася тоді лише Хотинська фортеця, де перебував загін найманців які успішно відбили атаки ворога. Потім на підтримку прийшли польські гарнізони які теж залишилися в Хотині.

Як тільки Єремія відновив владу в Молдові, Лозинський знову став пиркелабом Хотинським. Однак у 1601-1602 рр. Лозинський мав дуже напружені стосунки з польським ротмістром Клицьким та гарнізоном який знаходився у фортеці.
З листів господаря Єремії до короля Сигізмунда ІІІ ми дізнаємося про безчинства, сваволю і здирництва польських жовнірів які перебували тут. Він пригадує скарги тестя Георгія Лозинського про «великі і часті кривди, непошанування які терпить буркалаб (пиркелаб) Хотинський від коменданта фортеці ротмістра Клицького».
Детально описано як поляки вимагали коней для обозу, а коли їх не дали, пригрозили зброєю і пообіцяли «осідлати самого пиркалаба». Є навіть згадки що під час облоги Хотина польський полководець вдарив Лозинського в лице і погрожував постригти бороду.

Єремія неодноразово натякає і навіть просить передати Хотинський замок під свою владу, однак король відмовив у передачі замку, натомість вимагав тримати його у доброму стані. Восени 1602 року до Хотина була направлена королівська комісія для перевірки справжнього стану речей. У доповідній записці зазначалося, що фортеця забезпечена достатньою кількістю провіанту та фуражу, проте була у занедбаному стані. Також згадується що гонтове перекриття будівель не оновлювалося ще з 1600 р., і винен у цьому пиркелаб Хотинський, тобто Георгій Лозинський. Однак, все ж радили замінити ротмістра Клицького на більш розважливішого, адже поляки у Хотині «чинять, що хочуть», коли не воюють. А гарнізон фортеці тоді скаладвся з трьохсот кінних і трьохсот піших воїнів, тобто як мінімум 600 людей які не підкорялись пиркелабу і підривали його авторитет.

Георгій Лозинський залишався незмінним пиркелабом Хотинським до кінця 1610 року. Слід зазначити, що майже протягом усього періоду (1596-1610 рр.) він правив Хотином одноосібно, що було абсолютно незвично, оскільки як до 1596 р., так і після 1610 р. у Хотин призначали по два а то і три пиркалаби. Це доводить, що авторитет Лозинського був особливо великим, а можливо свідчить і про те що він користувався родинними зв’язками поки зять і онуки знаходились на престолі…

Лозинський здійснював контроль не тільки над фортецею, а й над доходами митниці та землі хотинської, накопичуючи таким чином вплив та багатства. Однак є згадки і про його численні зловживання.

Особливу увагу приділяють документи його сину – Василю Лозинському. У листах великого ворника Нестора Уреке, які він писав до короля Речі Посполитої, говориться що Василь із загоном чисельністю 600 чоловік грабував села. Коли бояри і служителі церкви дорікнули йому про необдумані вчинки його охопила лють. У відповідь він покинув суд, поламав межі маєтків і вигнав стада худоби на поля. Є навіть згадка як він напився на святі біля монастиря Секу і вдарив єпископа булавою, вибив зуби і залишив мертвого.
Дружина Василя скаржилася в суді що її придане, подароване їй матірю (багатий одяг, срібло, золото та дорогоцінності), чоловік використав як викуп з неволі.

Бояри скаржились навіть його сестрі Єлизаветі (її син Костянтин саме був правителем Молдови) на вчинки Василя: «Щоб ти побачила, о пані, що робить твій брат, чого навіть найтиранічніші воєводи не робили раніше…». Мало того, він ще й вихвалявся своїми родинними зв’язками. Це настільки розлютило Єлизавету, що вона наказала його схопити і привести у монастир в Ясах, а якщо він буде чинити опір зі зброєю - то вбити. Щоправда Василя попередили і йому вдалося втекти. Зрештою його вбив польський шляхтич у листопаді 1613 р.

Доля Георгія Лозинського наразі точно не відома. Є записи про те що його дружина Христина змушена була продати маєток щоб викупити Георгія з турецької неволі. Як саме він помер даних немає, але згідно відомостей від 13 квітня 1619 р., Христина «пиркалабівна», дружина покійного Георгія Лозинського з Хотина, продає село Елтиніш. Тобто на той момент Георгій вже був мертвий.

Як писав молдавський літописець, Христина була свідком: «вмирання будинку Єремії господаря» (тобто цілого роду Могил). Останні роки Христина прожила у Хотинській фортеці під опікою пиркелаба Тудорі продаючи свої села. Вона застала смерть своїх чоловіка, зятя, сина, онука, її дочка Єлизавета потрапила у полон і зникла, ще два онуки перейшли у мусульманство. Відрадою стали онучки, дочки Єлизавети, які вдало вийшли заміж за шляхтичів і магнатів.