Наразі не працюю: служу в лавах ЗСУ

3. ЗАГАДКОВА НАЗВА МІСТА

 

„По імені Котізона місто спочатку було названо

Хоцимь, а пізніше змінилося на Хотин”.

(Бессарабия. Географический, исторический,

статистический, экономический, этнографический,

литературный и справочный сборник. – М., 1903).

 

Серед багатьох легенд і міфів, що стосуються минулого Хотина і фортеці можна почути різноманітні розповіді стосовно часу заснування та походження назви міста. Деякі з них виявилися настільки живучими, що не дивлячись на їхню помилковість з точки зору історичної науки й досі переповідаються не тільки на сторінках засобів масової інформації, краєзнавчих нарисів, путівників, а навіть і наукових досліджень.

До числа таких легенд відносяться оповіді про виникнення міста Хотина в античний час і походження його назви від імені вождя даків Котизона (Хотизона).

Одним з перших думку про двохтисячолітню давність Хотинської фортеці та її зв’язок з давніми даками висловив молдавський літописець Мирон Костін (1633-1691) в „Хроніці Молдавської та Мунтянської земель”. Він стверджував, що більшість молдавських фортець, в тому числі і Хотинська, були побудовані або даками, або римлянами. Так само вважав і Дмитро Кантемир (1673-1723). В своїй праці „Описання Молдавії” він зазначив, що значна частина фортець молдавського князівства „споруджена давніми даками, коли вони були ще в розквіті, в часи Децебала, після чого були зайняті римлянами”.

Подальший розвиток ця теза отримала в працях російських дослідників ХІХ – початку ХХ ст., які характеризували минуле новоствореної Бессарабської губернії. Прагнучи яскраво висвітлити найдавніші сторінки регіону, вони поряд з достовірною інформацією, яка спиралася на письмові джерела та дані археології, наводили ряд припущень і гіпотез. Останні досить часто ставали традиційними і повторювалися в працях наступників, фактично просто кочували з роботи в роботу без жодної аргументації. Мета таких тверджень полягала у підкресленні давності пам’яток регіону, їхній зв’язок з античним світом, і, таким чином, піднімали престижність земель, включених до складу Російської держави. Наприклад, у праці „Городские поселения в Российской империи”, яка вийшла у 1860 р. говорилося: „Хотин один із найдавніших міст Бессарабської області. Заснування його відноситься до початку І-го століття по Р.Х. і приписують Котізону, царю даків”. В роботі А. Защука „Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами генерального штаба” (1862 р.) про заснування міста і походження його назви розповідалося наступне: „Заснування Хотина приписується вождю даків – Котізону, який жив в ІІІ столітті Християнської ери і вбитому в бою з римлянами, під командуванням Лентула. По імені Котізона, місто початково було названо Хоцимъ, але згодом ця назва змінилася на Хотин”. Не заперечував цього й П.Н.Батюшков у праці „Бессарабия. Историческое описание” (1892 р.), де писав, що заснування Хотина „приписують ватажку даків Котизону, від імені якого і був названий Хотин”. Аналогічна інформація наводиться у збірнику „Бессарабия. Географический, исторический, статистический, экономический, этнографический, литературный и справочный сборник” (1903 р.): „Виникнення Хотина приписують ватажку гетів Котизону, який жив на початку І столітті і був убитий у битві з римлянами, якими керував Кось Корнелій Лентул. По імені Котізона місто було названо спочатку Хоцимь, а згодом назва змінилася на Хотин”. Така сама версія про заснування Хотина і походження його назви подається в „Энциклопедическом словаре Ф.А.Брокгауза, И.А.Ефрона” (1903 р.).

У наведених вище цитатах є ряд розбіжностей. Так, в одних дослідників Котизон називається „царем даків”, а у інших „вождем гетів”. Не стикуються також відомості й про час його життя: І чи ІІІ ст. н.е. А головне в жодній з робіт не вказано відношення історичної особи Котизона до м. Хотина, крім співзвучності імені та назви. Отож варто більш детальніше зупинитися на діяльності вождя даків Котизона і його можливому зв’язку із Середнім Подністров’ям.

За даними античних писемних джерел, зокрема, „Географії” Страбона, „Географії” Клавдія Птолемея та повідомлень Флора в І ст. до н.е. у Подунав’ї склалися племінні об’єднання (конфедерації дрібних племен) фракійського етнічного масиву даків (давів) і гетів. Обидва етноси були об’єднані в єдиний союз Біребістою (Буребістою, Бойребістою) (60-40 рр. І ст. до н.е.). Це об’єднання інколи називають „царством Біребісти". Активна експансіоністська діяльність останнього привела до завоювання даками значних територій, їхнього вторгнення до грецьких міст Західного Понту та римських провінцій. Влада держави Біребісти розповсюджувалася на обидва береги Дунаю. Очевидно, центром цього раньодержавного утворення була територія нинішнього Банату, де знаходилася столиця Аргедава (Арцідава, сучасна Вередія). Після смерті Біребісти його „царство” розпалося на дрібніші об’єднання, на їх чолі стояло декілька вождів (duces). Одним з них і був Котізон.

На думку дослідників володіння вождя Котізона знаходилися в гірських районах країни даків, які локалізуються в сучасному Банаті чи в Трансільванії. Разом з іншими вождями даків він на чолі численних військ переправлявся через Дунай й здійснював напади на правобережні поселення, які знаходилися в складі римських провінцій. Протидіяли йому війська Октавіана Августа (63 р. до н.е. – 14 р. н.е.). Римський імператор намагався залучити Котизона на свій бік і навіть уклав з ним союз у 30 р. до н.е. Для його міцності й непорушності він обіцяв віддати Котизону в дружини свою дочку Юлію. Проте війська Котизона продовжували турбувати римлян частими проникненнями на правий берег ріки. Очевидно, одним з найбільших походів дакійського вождя на правий берег Істру (Дунаю) були військові напади 29-28 рр. до н.е. Про подальшу доля Котизона нічого не відомо, вважають, що невдовзі він загинув у міжусобиці.

Отже, стверджувати про зв’язок назви міста Хотин та імені дакійського вождя Котизона немає підстав. Про це говорять наступні моменти. По-перше, територія, де відбувалися події, пов’язані з Котизоном стосуються Подунав’я й значно віддалені від Хотина в Середньому Подністров’ї. По-друге, археологічні роботи на території міста й фортеці не виявили жодних матеріалів, які б засвідчували про існування в околицях міста поселень І ст. до н.е. – І ст. н.е. Не відомі в околицях Хотина й будь-які матеріали, що пов’язуються з матеріальною культурою дакійського етносу. Між тим дакійські фортеці в Подунав’ї добре вивчені, опубліковані й характеризуються рядом специфічних рис. По-третє, в той час не практикувалося найменування поселень за іменами вождів. На території тої ж Дакії не відомі ойконіми з іменами Біребісти чи Децибала, які були значно відомішими військовими та політичними діячами, ніж Котизон. Поселення й фортеці даків називалися, за даними античних джерел: Аргідава, Заргедава, Тамаксидава, Пироборидава тощо. Таким чином, дана версія походження назви Хотина немає під собою жодних підстав і є лише спадком історіографії минулих століть.

Не витримує критики й точка зору, запропонована російським журналістом П.П.Свіньїним. У роботі „Описание Бессарабской области” (1816 р.) він писав: „Відомо за даними історії, що в цьому місці побудований був замок грецькою царівною Софією, з якого потім польський гетьман граф Ходкевич зробив фортецю від набігів печенігів. По його імені фортеця ця і названа по-польські – Хоцим”. В цьому повідомленні явно переплутані різночасові події, які дійсно мали відношення до Хотина. Під „царицею” Софією, очевидно розуміється Софія Потоцька, яка можливо перебувала деякий час у фортеці. А стосовно К.Ходкевича, то він командував польсько-литовськими військами в битві під Хотином 1621 р. і помер під час боїв. Проте ніхто з них не займався розбудовою фортеці та міста. Назва ж міста в документальному матеріалі у латинській транскрипції писалася, в різні періоди, як Chozin, Chotcyn, Chotym. Тому бачення автором походження назви Хотина також є помилковим.

Ще більшою вигадкою сучасних „байкарів” є думка, що назву місту дали „подружня пара Хо і Тіна”, або ж його заснував „готський раб – слов’янин...”, який збудував поселення, що „називали по-різному – хто Готином, хто Хотином, а дехто навіть Хотенем”.

Так якою ж насправді є етимологія, тобто походження, назви Хотина? Сучасні дослідження науковців дозволяють досить точно відповісти на це питання.

Відомий письменник, історик і мовознавець О.С.Афансьєв-Чужбинський в праці „Поездка в Южную Россию. Очерки Днестра” (1863 р.) стверджував: „Назва Хотина вказує на слов’янське походження”. Слушність цього висновку підтвердили роботи Ю.А.Карпенка, який спеціально вивчав топонімію краю. Вчений встановив, що назва фортеці та міста Хотин (Хотінь (Хутінь), Хотень – в середньовічних документах) має слов’янський корінь і походить від дієслова „хотіти”. Погоджувався з цією думкою буковинський археолог Б.О.Тимощук: „Не випадково скелястий мис над Дністром наші предки назвали „Хотень”. Назва походить від дієслова „хотіти”: мис був бажаним місцем для давніх поселенців”.

Згодом, фахівець із топонімії Д.Г.Бучко довів, що назва Хотин, як і більшість топонімів є ойконімом від слов’янського чоловічого імені. Найвірогідніше від власних загальнослов’янських імен – Хотимирь чи Хотиславь. Не суперечать цьому й висновки А.П.Коваля, який схиляється до думки про походження назви від слов’янського імені з основою – хоть („велике бажання”).

Історик О.М.Масан доречно звернув увагу на досить широке використання в давньоруський час власного імені Хотин (Хотінь). Зміст останнього відповідав прикметникам ”бажаний”, „жаданий”, „милий” тощо. Можемо додати, що в слов’янських мовах чоловіче ім’я Хотин має ще значення „перша, „хотіма”, дитина в сім’ї”. До давньоруського часу відноситься добре відома билина „Хотен Блудович”, герой якої богатир-бідняк – Хотін, Хотінушка, Хотінка (як його названо в різних частинах епічного твору) мстився за честь ображеної багачами матері.

На думку О.М.Масана, можливо так звали першого князівського посадника, який керував спорудженням замку. А назва поселення (Хотінь, Хотіня, у Хотіню, Хутінь) розумілася як Хотінів град, або поселення, що належало Хотіню.

Подібним чином від слов’янського чоловічого імені Хотин утворилася велика кількість топонімів і мікротопонімів у Східній Європі. Вони зафіксовані не тільки в України, а і в Росії, Білорусії: Хотіна Гора, Хатин Бор, Хотіно, Хітіно, Хотіліци, Хотілово, Хатинь та інші. Варто зауважити, що населений пункт з назвою Хотин є не тільки в Середньому Подністров’ї. Однойменні поселення відомі й на Рівненщині та Сумщині, що засвідчує тісний зв’язок даної назви з історичним минулим східних слов’ян і українців зокрема.

Висловлені вище міркування є найбільш аргументованою точкою зору про походження назви фортеці і міста Хотин, які беззаперечно пов’язуються з слов’янським світом.

 

 

4. ДЕ ЗНАХОДИВСЯ ЛІТОПИСНИЙ ПЛАВ?

 

„...Поидоша вози и к Плавоу”.

(Іпатьєвський літопис, 1219 р.)

 

Науковці вже давно звернули увагу на порівняно пізню згадку про Хотин в середньовічних писемних джерелах. Найвірогідніше, що поселення під своєю назвою «на Днестре Хотень”, вперше фігурує у Воскресенському літописі ХIV ст., в “Списку руських городів”, який датується 1394-1396 рр. З цього часу на сторінках літописів і хронік постійно зустрічаємо імена хотинських старост „Stephanus de Chotin”, „Шандро от Хотень”, „Горайєць Хотинський” і других. Населений пункт фігурує як митниця Молдавського князівства: „а кто іметь повести кони или кобили до Кам’янця то имеєть дать [мито] у Хотини”, місце написання листів „а писан лист у Хотені”, „...писарь оу Хотіні”, грамот, указів, мирних угод „в лагері у Хотина” тощо. Під цією назвою його знають десятки мандрівників, дипломатів, торгівців, військових, урядовців, релігійних діячів тощо, які проїжджали через місто, або перебували в ньому.

Отже відправним хронологічним індикатором появи назви Хотин на сторінках писемних джерел можемо рахувати кінець XIV ст. Але наявні в нашому розпорядження археологічні та нумізматичні матеріали засвідчують, що й у більш ранні періоди поселення відігравало важливу роль в торгово-економічному й суспільно-політичному житті Середнього Подністров’я. Особливо це стосується ХІІ – першої половини ХІІІ століть, коли територія регіону входила до складу Давньої Русі. Невже давньоруський літописець називаючи такі літописні поселення на берегах Дністра як Василів, Онут, Кучелмин, Ушицю, Бакоту, Каліус тощо не знав про Хотин?

Відносно такої необізнаності автора літопису можна зробити два припущення. Перше – Хотин являв собою рядове укріплення з розташованим поряд селищем. Таких пунктів було сотні на давньоруських землях і йому просто не пощастило потрапити на сторінки літопису. Друге – можливо це поселення, або ж його частина в давньоруський час мала іншу назву, яка була більш знаною для книжників, князів, бояр та їхнього оточення. Нам видається більш вірогідним друге припущення. Спробуємо відшукати таке поселення, про яке йде мова в літописі та яке можна пов’язувати з давньоруськими старожитностями Хотина.

На території Середнього Подністров’я знайдено десятки городищ, сотні селищ, могильників, культових об’єктів давньоруської доби (ХІ – перша половина ХІІІ ст.). Понад двісті пам’яток цього періоду розташовані на правобережжі Дністра, в межах сучасної Чернівецької області.

Назви переважної більшості цих населених пунктів не дійшли до наших днів. Разом з тим, матеріали, які є в нашому розпорядженні, можуть допомогти у відновленні найменування деяких поселень давньоруського часу. Особливо це стосується тих пам’яток, про які розповідають писемні джерела, й які досі надійно не локалізовані.

Так, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються декілька пунктів, які надійно пов’язуються з територією правобережжя Середнього Дністра. До них відносяться Онут, Василів, Кучелмин та Плав. Стосовно перших двох поселень, то вони локалізуються на місці однойменних сучасних сіл Заставнівського району Чернівецької області. Третє літописне поселення досить аргументовано пов’язується з комплексом пам’яток між селами Непоротово, Галиця та Ломачинці Сокирянського району Відносно ж останнього населеного пункту, то його місцерозташування ще й досі залишається дискусійним.

В історичній літературі відносно локалізації Плава висловлювалися різні погляди. Так, окремі дослідники вважали, що Плавом літописець міг назвати будь-який річковий брід чи переправу на Дністрі. Схилявся до цього й М.С. Грушевський, який відносно Плава відзначив наступне: “Чи сусідній “плавъ”… треба уважати назвою місця, чи загальним означенням (як “пристань” щось), - лишається ся непевним, і сю другу гадку … уважав би прадоподібнійшою”.

Інша група дослідників доводила реальність існування літописного поселення. Зокрема, К.А.Неволін та Н.І.Надеждін вважали, що його варто шукати десь південніше Онута, в глибині українських та бессарабських степів. У зв’язку з цим окремими науковцями були висловлені міркування щодо зв’язку Плава з співзвучними топонімами. Пропонувалася версія про можливість його локалізації біля с. Плавні в районі м. Орхея в Молдові, чи біля м. Пілавісько на Пруті, або ж поряд з с. Плаве Сколівського району Львівської області, де є потік Плаве. Загалом в історіографії утвердилася думка реального існування населеного пункту, але його місцезнаходження точно не визначалося.

Третя група дослідників локалізувала Плав на основі археологічних матеріалів. Започаткував ці пошуки Б.О. Тимощук. У 1969-1970 рр. науковець вивчав рештки середньовічного городища неподалік с. Перебиківців (Зелена Липа). Тут він виявив культурні нашарування ХІІ – першої половини ХІІІ ст., а поблизу дерев’яно-земляної фортеці зафіксував наявність великих одночасних селищ. На його думку, літописному Плаву найбільше відповідало б це давньоруське городище, поблизу якого перехрещувалися сухопутні дороги та існували природні умови для влаштування пристані, стоянок для човнів тощо. Цю точку зору підтримали ряд вітчизняних дослідників, зокрема, М.Ф. Котляр.

В останні роки все більшого поширення набуває думка, що літописний Плав слід пов’язувати з сучасним Хотином. Вперше цю точку зору висловив археолог Б.П.Томенчук. Нині вона знаходить все більше прихильників.

На сторінках писемних джерел Плав згадується лише раз під час опису подій жовтня 1219 року. Із скупих повідомлень літопису випливає, що дружини Данила Романовича Галицького після ряду військових сутичок “Оттоуду проидоша в Онут и идоша в поле, бившю же гладу великому поидоша вози и к Плавоу на каноу свт. Дмитрия, вземше вози накормишася изобилно, похвалиша Бога и свт. Дмитрия, яко накорми их. Оттоуда же придоша ниже Коучелемина мисліще коуде переити рекоу Днестр”.

З тексту розповіді стає зрозумілим, що Плав знаходився на правому березі Дністра, на значній віддалі від Онута, ще далі від нього на тому ж березі ріки розташовувався Кучелмін.

Простий аналіз відстаней за топографічною картою показує, що між Онутом і Перебиківцями (Зеленою Липою) по прямій – 8 км, між Онутом і Хотином, відповідно, – 34 км, між Хотином та Кучелміном (Галицею) – 60 км. Виходячи з швидкості пересування середньовічних кінних воїнів (35-40 км в день), від Онута до Перебиківців, по дорозі вздовж Дністра, потрібно було їхати неповний день, до Хотина – близько двох, а від Хотина до Кучелміна – три-чотири дні. В зв’язку з цим розташування Плава у безпосередній близькості від Онута біля Перебиківців (Зелена Липа), як це вважав Б.О.Тимощук, є досить проблематичним.

Більш ймовірним є його локалізація поблизу Хотина, до якого треба було добиратися як мінімум два дні. А якщо врахувати, що в ту осінь були досить несприятливі погодні умови, час на подолання шляху міг значно збільшитися. Так, літопис засвідчує, що на початку жовтня випав великий сніг, який завадив уграм і полякам “не могли стояти” під час облоги стольного Галича. Інші писемні джерела також повідомляють про дощі, паводки та голод тієї осені. В зв’язку з такими обставинами шлях від Онута до Хотина міг зайняти до 3-4 днів і привести до голодування дружину Данила Галицького, яка вочевидь рухалася без обозу.

Не суперечать локалізації Плаву на місці Хотина і дані топонімії. Дослідженнями вітчизняних учених встановлено, що топооснова Плав утворена від дієслова плыть, плавать. У формі іменника лексема плавъ, плавь зберігається в ряді російських діалектів у значенні “трясовина, низькі надзаплавні луки, болото”, в низці українських географічних термінів плав позначає “заболочену низовину”, плавина – “заросле болото”, плавля – “болотистий луг”. В українських діалектах під словом плав розуміється “низький берег ріки, зарослий очеретом”; “багниста низовина”; “плавучий острів, зарослий очеретом”, у польських діалектах pławula - “острів, плавуча лука”, в словенському – płâvež - “острів” тощо. Очевидно, в більш широкому розумінні слова під “плавом” треба розуміти місце переправи, можливо, саме через річковий острів.

Ріка Дністер багата островами, які утворилися від зміни русла та розмиву берегів. Вздовж її течії в межах Чернівецької області, від с. Кострижівки до м. Новодністровська нараховувалося понад 30 островів різної величини, частина з них сьогодні затоплена. Правда, не всі вони могли використовуватися в давнину при переправах. Найбільш придатними для цього були острови, навпроти яких знаходилися низини протилежних берегів. Такими були острови поблизу Василева, Онута, а також острів вище Хотинської фортеці. Сьогодні він затоплений водами Новодністровської ГЕС, але присутній на старих картах та фотографіях. Таким чином, острів поблизу фортеці, на території, яка прилягала до посаду давньоруського міста, цілком міг дати назву переправі (перевозу) в цьому місці – “Плав”.

Важливу інформацію, щодо можливої локалізації Плаву надають археологічні матеріали. Вивчення давньоруських старожитностей у Середньому Подністров’ї дає змогу проаналізувати взаєморозташування пам’яток. Вздовж правого берега Дністра, від Онута до Кучелміна (с. Галиця), знаходиться понад 50 давньоруських селищ і городищ. Вони нерівномірно розміщуються в регіоні. Зокрема, чітко виділяється концентрація пам’яток в районі Хотина. Тут у радіусі 15 км знаходяться 6 городищ та 14 селищ.

Центральне місце в мікрорегіоні займає Хотинська фортеця. Шари давньоруського часу зафіксовані в самій фортеці та поблизу неї дослідженнями Б.О.Тимощука. Князівська фортеця-замок розташовувалася у вигідному місці на перехресті торговельних комунікацій. Тут через віковий ліс проходила дорога, яка саме біля замку підходила до ріки. В цьому місці високий скелястий берег Дністра прорізався струмком і був пологий спуск до води. Такий же зручний підйом був і на протилежному березі. Очевидно, біля замку існувала і пристань, де могли зупинятися човни, що пливли судноплавним Дністром.

Поряд з фортецею знаходилося поселення, яке в давньоруський час сягало значних розмірів (до 20 га) і було невеликим давньоруським містом. Вже тоді поселення з фортецею були постійним центром суспільного життя цілої округи. Вигідне розташування міста сприяло його економічному процвітанню. Про важливість переправи через Дністер біля Хотина говорить і унікальна знахідка – скарб понад тисячі західноєвропейських брактеатів, захований близько 1230 року.

Навколо Хотина розміщувалося 5 городищ, які прикривали підступи до нього і створювали систему захисту. Так, з північного заходу шлях до фортеці контролювало городище в с. Пригородок (ур. Калинівка), з південного заходу – Недобоївське городище (ур. Галич), зі сходу – два городища в с. Дарабанах (ур. Щовб і Замчище) та городище в с. Каплівці (ур. На Валу). Поблизу названих фортифікацій існували синхронні селища. На багатьох неукріплених поселеннях виявлені сліди ремісничої діяльності. Наявність таких об’єктів є свідченням досить високого рівня економічного розвитку даного мікрорегіону. Система розташування городищ, очевидно, вказує на існування важливих шляхів, поблизу яких вони знаходилися, а саме на дороги вздовж Дністра на південь.

Дослідження городищ дає змогу з’ясувати їхню роль у Хотинському мікрорегіоні. Так, розкопки городища Дарабани-Щовб показали, що воно мало потужну ліню захисту з оборонних клітей та частоколу. Площа пам’ятки була щільно забудована, а в центрі знаходився будинок власника феодального замку. Під час вивчення городища виявлено ряд предметів, пов’язаних з військовою справою. Аналогічного типу укріплення мали й інші городища мікрорегіону.

Останніми роками значна увага в мікрорегіоні була зосереджена на вивченні Недобоївського городища. Пам’ятка розташовується в лісі, на пагорбі в ур. Галич. У давньоруський період по периметру городища, яке мало кільцеву укріплену лінію, стояли оборонні пустотілі кліті-зруби шириною близько 3 м. Останні використовувалися як житла для дружинників та в господарських цілях, а їхній плоский дах, засипаний землею та вимощений камінням, слугував бойовим ходом для оборонців. Археологічними роботами встановлено, що на самому майданчику городища стояли наземні будинки з підвалами, де, очевидно, проживала феодальна знать.

Розкопки на Недобоївському городищі дозволили також встановити, що воно з південного-заходу прикривало підступи до Хотина і, очевидно, контролювало дорогу, яка йшла на південь. Про важливість цього пункту в системі оборони свідчить також мікротопонім “Галич”, однойменний з столицею Галицько-Волинського князівства. Така назва не випадкова, й вказує на те, що тут була князівська фортеця, яка підпорядковувалася безпосередньо галицькому князю. Поряд з городищем розташовувалося велике давньоруське поселення, на якому трапляються знахідки залізних та керамічних шлаків. Як і більшість давньоруських пам’яток регіону, князівська фортеця в ур. Галич була знищена під час монголо-татарської навали.

Мікротопонім “Галич” цікавий ще з одного погляду. В літописі повідомляється, що вози пішли з Галича до Плава, але не конкретизується, про який Галич йде мова. Цілком можливо, що вози прибули з Недобоївського “Галича”, який знаходився на жвавій торговельній дорозі. Загальновідомо, що окремі давньоруські міста мали однакові назви. Наприклад, існувало три міста, які називалися Звенигород, було декілька Галичів, Кам’янців тощо. Можливо, що існував і Галич під Хотином – Плавом. Якщо це вдасться довести, то буде локалізований ще один давньоруський пункт у регіоні.

Аналіз матеріалу з давньоруських пам’яток Хотинського мікрорегіону засвідчує, що тут розташовувався досить потужний і добре захищений суспільно-економічний центр. Ним цілком міг бути літописний Плав. Локалізація його в іншому місці Середнього Подністров’я, на нашу думку, малоймовірна. Так, його не можна пов’язати з Перебиківським (Зелена Липа) городищем, яке значно поступається йому в масштабах. Зокрема, дослідження, які проводилися пам’ятці показали, що давньоруські шари городища сильно порушені під час перебудови укріплень у другій половині ХIV ст. Але й ті матеріали (кераміка, прикраси, предмети побуту, озброєння, знаряддя тощо), які вдалося віднайти під час розкопок, датуються ХІІ ст. Жодних знахідок, які б відносилися до першої половини ХІІІ ст. – часу літописної згадки про Плав, не зафіксовано. Сумнівним є також співставлення з Плавом городищ та поселень біля сіл Ленківці та Нагоряни Кельменецького району. За розмірами та потужністю культурного шару ці пам’ятки значно поступаються названим городищам і, до того ж, розташовуються на мисах корінного берегу Дністра, досить далеко від ріки.

Отже дані писемних джерел, матеріали топонімії та археологічних досліджень дають змогу розташувати літописний населений пункт Плав на території Хотинської фортеці, або біля неї. У випадку такої локалізації літописного поселення отримують логічне пояснення ряд моментів соціально-економічної та військово-політичної історії регіону давньоруського часу. Очевидно, назву Плав мав посад давньоруського міста. Саме він і був добре знаний літописцем й князівсько-боярською верхівкою, як переправа і торговий пункт на Дністрі. Фортеця-замок „Хотінь” у той період по своєму значенню поступалася торгово-ремісничому осередку міста. Її роль і значення значно зросли з будівництвом кам’яних укріплень, але це сталося вже в середині ХІІІ ст. Разом з тим, слід відзначити, що дана гіпотеза може бути суттєво уточнена після проведення широкомасштабних археологічних досліджень у Середньому Подністров’ї.

5. УНІКАЛЬНИЙ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ

МОНЕТНИЙ СКАРБ

 

„...Скарб знайдений міщанином м. Хотина...”

Повідомлення бессарабського

віце-губернатора, 1890 р.)

 

            Однією з найцікавіших нумізматичних пам’яток Східної Європи давньоруського часу є скарб західноєвропейських монет ХІІІ ст., виявлений на території м. Хотина, який красномовно підтверджує значення цього поселення у транс’європейській торгівлі ХІІ – першої половини ХІІІ ст.

            Скарб знайдений в 1889 році й одразу ж потрапив до найбільшого монетного зібрання Російської імперії – Ермітажу в Санкт-Петербурзі. Проте через плутанину в супроводжуючих документах довгий час скарб вважався виявленим у м. Акермані (сучасне м. Білгород-Дністровський). У тогочасних публікаціях про грошовий обіг на землях Східної Європи в ХІІ-ХІІІ ст. він фігурував, як “Акерманський скарб”. Не уникнули цієї помилки і ряд відомих дослідників. Зокрема, чеський науковець Е.Фіала та російський – О.М.Зограф. Після ретельного перегляду архівних матеріалів відомий знавець західноєвропейської нумізматики В.М.Потін встановив справжнє місце знахідки скарбу. В архіві Ермітажу він віднайшов листи бессарабського віце-губернатора від 15 червня 1890 р., в яких той писав, стосовно виплати винагороди за знахідку: „виплата винагороди викликала ускладнення і що, судячи по листуванню, яке зберігається в губернському правлінні, скарб знайшов міщанин м. Хотина Архип Озарчук при оранці арендованої ним ділянки міської землі”. Та з встановленням справжнього місця знахідки скарбу питання, пов’язані з ним, не тільки не зникли, а навпаки зросли.

            Справа в тому, що до складу скарбу входила майже тисяча середньовічних брактеатів та декілька денаріїв. З цієї кількості монет 816 екземплярів (391 ціла монета, 366 половинок та 94 уламки) залишились у фондах Ермітажу, а інші були ще до революції продані за кордон. Відомо, що декілька десятків монет скарбу потрапили до колекції Берлінського мюнцкабінету, де очевидно зберігаються і донині.

            Основну частину скарбу складали срібні брактеати. Поява цієї монети була викликана псуванням та знеціненням срібного західноєвропейського денарія та зростаючими потребами внутрішньої торгівлі середньовічних міст у дрібних розмінних номіналах. За цих умов у 30-х роках ХІІ ст. на території німецьких держав з’явились монета нового типу. Вона являла собою тонку срібну пластинку із зображенням, витісненим лише на одній стороні. Фактично монети “читаються” лише з аверсу, а на реверсі відбито негативне зображення лицьової сторони. Вага цих монет коливалась від 1 до 0,11 г, а розміри варіювали в межах 51-45 мм – 12 мм у діаметрі. Виготовлення монет такого типу передбачало застосування штемпелів з чітким рельєфним зображенням, так званого “високого рельєфу”. Тому для їхнього карбування застосовувалася спеціальна технологія. Для отримання випуклого зображення під срібну фольгу підкладали шкіру, свинець, або якийсь інший м’який матеріал. В документах тієї епохи ці монети продовжували називатися денаріями, нуммусами чи пфенінгами. А починаючи з ХVІІ ст. за грошовими знаками такого типу закріпилась назва брактеати (від латинського слова “bractea” – тонка металічна пластина, бляшанка). Необхідність виготовлення брактеатів у великих кількостях для потреб ринку, їхня фізична недовговічність, привели з часом до максимального спрощення зображень та надписів на них. Брактеати були монетою, яка використовувалася виключно у внутрішній, місцевій торгівлі і в міжнародних економічних стосунках не застосовувалася. Знахідки брактеатів не відомі за межами країн, в яких вони карбувалися. Найбільшого поширення брактеати отримали в Німеччині. Вони карбувались також у Польщі, Данії, Швеції та Угорщині.

            Визначення монет Хотинського скарбу дало змогу встановити, що більшість з них складають германські брактеати. За кількісним співвідношенням, регіонами та монетними дворам вони розподіляються нерівномірно. Основна частина скарбу (монети з колекції Ермітажу), а саме 490 екземплярів (209 цілих, 215 половинок, 66 уламків), представлена брактеатами Тюрінгії (Альтенбург, Мюльгаузен,Заальфельд, Нордгаузен, Ерфурт, Мерзебург, Наумбург, Арнштадт, Гера, Зульц, Орламюнд, Бейхлінген, Лобдебург). Значно менша кількість – 175 монет (83 цілих, 90 половинок, 2 уламки) були відкарбовані у Верхній Саксонії (Магдебург, Галле, Брандебург, Мейсен, Мансфельд, Хокеборн і Віппіра, Саксонія-Віттенберг, Веттін). Ще менше – 49 брактеатів (29 цілих, 10 половинок, 7 уламків) походять з Нижньої Саксонії (Гослар, Гальбернштадт, Гільдесгейм, Кведлінбург, Брауншвейг-Люнебург, Арштейн, Бланкенбург-Вегенштейн, Вернигороде). Із Гессена в скарбі було 29 брактеатів (19 цілих, 6 половинок, 4 уламки), відкарбованих місцевими монетними дворами (Фульда, Герсфельд, Майнц, Фріцлар, Ешвеге, Гессена). Решта монет скарбу відносяться до Франконії (Вюрцбург), Рейнського Пфальцу (Вейнгейм), Карінтіі, Чехії та Угорщини.

Серед монет скарбу особливої уваги заслуговують два двохсторонніх денарія – угорський Саламона (Шаламона) (1063-1074) та чеський короля Пржемисла Оттокара І (1197-1230). Перша монета найраніша в скарбі, а чеський денарій та брактеати до 1230 року є найпізнішими. На основі цього час заховання скарбу В.М.Потін відносить до 1225-1230 рр. Не суперечить цьому і датування інших дослідників.

            Хотинський скарб брактеатів унікальне явище в нумізматиці Східної Європи. Фактично це єдина знахідка монет подібного типу на цих землях. Брактеати досить рідко використовувалися за межами конкретних міст, або князівств. Вони практично не брали участі у міжнародній торгівлі. Тому знахідка скарбу брактеатів за сотні кілометрів від центрів їхнього карбування говорить про непересічність тезаврації. Аналогічних скарбів в Східній Європі не зафіксовано, відомі лише вкрай рідкі знахідки поодиноких екземплярів таких монет. Присутність в скарбі угорської, чеської та фрізахської монет зближує його з скарбами, знайденими на землях Угорщини та Трансільванії. На думку дослідників саме з цих територій монети потрапили до Подністров’я, найвірогідніше через землі Семиграддя. Яким чином середньовічні німецькі брактеати опинилися у Хотині?

            Дослідники відповідають на це питання по-різному. Так, Е.Фіала вважав, що брактеати були принесені на береги Дністра (правда, до м. Акермана) одним з учасників п’ятого хрестового походу (1217-1221 рр.), який очолював угорський король Ендре ІІ. В.М.Потін стверджував, що Хотинський скарб наочно підтверджує значення Дністра для торгових стосунків Південно-Західної Русі з Угорщиною та Чехією в домонгольський час. Інші дослідники, зокрема М.Ф.Котляр, підкреслюють випадковість скарбу і не схильні надавати йому суттєвого значення в грошовому обігу давньоруських земель ХІІІ ст.

            Та обставина, що знахідки брактеатів були не відомі на землях Південно-Західної Русі, ставила під сумнів походження скарбу, як купецького капіталу і використання монет даного типу в якості грошових одиниць. Висловлювалися припущення про його зв’язок з військово-політичними подіями в Середньому Подністров’ї в 30-х роках ХІІІ ст. Проте чотири срібні брактеати, знайдені одним із авторів на Чорнівському городищі, все ж дозволяють твердити про використання цих монет саме як грошового еквіваленту на території земель межиріччя Верхнього Пруту та Середнього Дністра у давньоруський час.

Знахідка Хотинського скарбу брактеатів ще раз підтверджує важливе економічне значення цього поселення. Воно здавна знаходилося на перехресті торгівельних шляхів, що засвідчують виявлені тут скарби римських, візантійських та пізньосередньовічних монет. В більш пізній час через Хотин проходило одне з відгалужень відомого “татарського”, а потім “молдавського” шляху. В Хотині знаходилась наступна після Василева переправа, з якої вів шлях до Прута та далі на південь в Причорномор’я, Подунав’я, а також угорські землі.

            Викликає закономірний інтерес вартісне визначення, або купівельна спроможність монет скарбу. Для цього необхідно звернутися до тогочасних європейських цін. В скарбі знаходилося близько тисячі брактеатів, частина з яких була ушкоджена (половинки та дрібні уламки). При теоретичній вазі брактеату в 1 г, хоча справжня вага була меншою, можна встановити, що скарб важив приблизно 600-800 г срібла. Що можна було придбати за таку кількість дорогоцінного металу? В сусідній Польщі того часу вартість коня складала 300 г срібла, або 504 місцевих брактеати, корови – 100 г. або 168 монет, а за вівцю давали 13 г, чи 22,5 брактеати. Приблизно такими були ціни і в інших державах. Таким чином видно, що Хотинський скарб не складав великої цінності у грошовому виразі. За своєю вартістю він міг бути прирівняний до ваги срібла, яку давали за 2-3 коня, або 6-8 корів. Найвірогідніше він міг належати купцю чи феодалу середнього достатку.

Хотинський скарб брактеатів вважається рідкісною нумізматичною знахідкою на теренах Східної Європи, але закономірною на території міста, яке впродовж всього середньовіччя було важливим торгівельним осередком в транс’європейській торгівлі.

 

 

6. ХТО БУДУВАВ ФОРТЕЧНІ МУРИ?

 

„Облаштування Хотинської фортеці відноситься

до часів панування генуезців”.

(Батюшков П.Н. Бессарабия. Историческое

описание. – С.-Петербург, 1892).

 

До числа історіографічних міфів відноситься й твердження, що досить часто трапляються у працях дослідників ХІХ – початку ХХ ст., які були переконані, що замок (цитадель) Хотинської фортеці збудували вихідці з італійської Генуї. І хоча це припущення вже давно спростоване, все ж і сьогодні в путівниках, науково-популярній літературі, довідкових виданнях й розповідях екскурсоводів про Хотинську фортецю можна зустріти подібні вислови. Коли вони з’явилися в літературі й чи мають вони під собою підстави? Спробуємо відшукати відповіді на ці питання.

Перш за все ознайомимося з літературними джерелами і аргументацією авторів, які пов’язують Хотинську фортецю з генуезцями.

Поява такого погляду відноситься до середньовічного часу і пов’язується із діяльністю молдавських літописців. Очевидно, одним з перших, висловив думку про будівництво Хотинського замку генуезцями Г.Уреке в „Літописі Молдавської землі” (XVII ст.). На сторінках своєї праці він вказував: „В цій землі були й фортеці, засновані в минулому генуезцями: фортеця в Сучавському торзі і фортеця в Хотині ...”, однак жодних доказів для підтвердження своїх слів не надав. Правда, дещо пізніше сумніви щодо цього положення висловив Д.Кантемир в „Описі Молдавії” (1726 р.) Він писав: „... також неможливо повірити, в те, що генуезці, які намагалися стати ногою в Понті (Чорне море) тільки для ведення торгівлі, проникли вглибину Молдавії і на місцях придатних скоріше для землеробства ніж для торгівлі, спорудили фортеці”.

Значно більше прихильників теорія про заснування Хотинської фортеці генуезцями отримала після 1812 року, коли значні території Подністров’я були включені до складу Бессарабської губернії Російської імперії. Багато тогочасних дослідників погоджувалися з нею, правда, так само не наводили жодних аргументів.

Наприклад, штабс-капітан Генерального штабу А.Вельтман у роботі „Начертание древней истории Бессарабии”, яка вийшла у Москві в 1828 році відзначив: „Стіни, башти і бійниці замків: Хотинського, Ольхіонського, Тігінського…нагадують Бессарабії генуезців”. Погоджувалися з ним і автори „Военно-статистического обозрения Российской губернии. Бессарабская область” (1849 р.), які писали, що Хотинський „ замок, побудований ще за декілька століть до завоювання його турками, вірогідно генуезцями”. Теж саме про Хотин писав й капітан Генерального штабу А.Защук у „Материалах для географии и статистики России. Бессарабськая область” (1862 р.). Зокрема, він відзначав: „ Початкові ж укріплення цього міста слід віднести до часу панування тут генуезців, про що свідчить архітектура давньої башти, побудованої на урвистому березі Дністра, яка слугувала цитаделлю для фортеці”.

Пристав до цієї точки зору й відомий дослідник і мандрівник О.Афанасьєв-Чужбинський, занотувавши в роботі „Очерки Днестра” (1863 р.) наступне: „За містом на північно-східному схилі дністровського берега, лежить, колись грізна, а тепер ліквідована Хотинська фортеця з давньою генуезькою цитаделлю”. Таких самих поглядів на минуле фортеці дотримувався й історик П.М.Батюшков. У своїй праці „Бессарабия. Историческое описание” (1892 р.) вчений стверджував, що „Спорудження Хотинської фортеці відноситься до часу панування генуезців, які мали по Дністру торгові станції та контори”. Підтримали цю тезу й автори фундаментального видання „Бессарабия. Географический, исторический, статистический, этнографический, литературный и справочный сборник” (1903 р.), які теж вважали, що „…укріплення міста відносяться до часу панування тут генуезців”.

Аналогічні думки щодо будівництва Хотинської фортеці генуезуцями знаходимо і в різноманітних довідкових виданнях. Так, в „Енциклопедичному словнику Брокхауза і Єфрона” (початок ХХ ст.) відзначається, що фортеця раніше належала вихідцям з Італії: „Спорудження Хотинської фортеці відноситься до часу панування тут генуезців, які мали по берегам Дністра торгові станції та контори”. Про це ж говориться в „Енциклопедичному словнику руського бібліографічного інституту Гранат” (20-ті р. ХХ ст.) та навіть в „Енциклопедичному словнику Майерса” (1972 р.). В останньому стверджується, що в Хотині був у „...середні віки ремісничий і торговий центр – генуезька факторія”.

Погляди про спорудження генуезцями Хотинської фортеці знайшли відображення й в текстівках, які супроводжували зображення на дореволюційних поштових листівках Російської імперії. Так, на одній з них над зображення цитаделі розташовується напис: „Генуезький замок в Хотинській фортеці”.

Подібні погляди та підписи до поштівок і фотографій в книгах надихали тогочасних літераторів до „відтворення” сторінок минулого фортеці. Один із них, мандрівник Д.О.Пахомов у нарисах „По Дністру на човні” так уявляв будні цитаделі: „В ній жив невеликий гарнізон підприємливих генуезців і декілька енергійних торгівців, які залишили свою батьківщину в пошуках пригод і багатства і знайшовши тут своє ельдорадо. Цілими днями навколо товклися дикі кочівники, пропонуючи свої грубі вироби в обмін на витончені прикраси генуезьких купців, по цілим дням стояв шум і гам, іржання сотень коней, блеяння овець и мукання корів; примітивна і груба лайка диких слов’ян зливалася з м’якою і музикальною лайкою жителів гарячої Італії”.

Всі наведені вище твердження є бездоказовими. Жоден з авторів не навів переконливих фактів, щодо віднесення до числа перших будівничих Хотинської цитаделі генуезців.

Тепер зупинимося на діяльності генуезців у Причорномор’ї та Криму й вірогідності їхнього відношення до спорудження Хотинської фортеці.

Безумовно, в добу розвинутого середньовіччя генуезці були добре знаними в Північному Причорномор’ї, де в XIII-XV ст. спорудили укріплені торгові центри та  значною мірою монополізували торгівлю на Чорному морі. Їхні фортеці Кафа (Феодосія), Чембало (Балаклава), Солдайя (Судак), Боспоро (Керч), Тана (в усті Дона), Аспокастро (Маврокастро) (Білгород-Дністровський) тощо були добре укріпленими фортецями. Генуезькі купці, яких в писемних джерелах часто називали „фрягами”, здійснювали посередницькі торгові операції й продавали зерно, сіль, шкіри, хутра, віск, мед, ліс, ікру з причорноморських районів і Криму, сукно з Німеччини та Італії, оливкову олію й вина з Греції, прянощі, дорогоцінне каміння, мускус з країн Азії, слонову кістку з Африки. Торгували вони також й невільниками, яких купували у татарських ханів і турецької султанської адміністрації.

Сучасні археологічні дослідження показують, що генуезькі колонії були добре укріплені. Вони споруджувалися за певним планом, під керівництвом італійських архітекторів. Вивчення оборонних споруд генуезьких фортець, наприклад, у Балаклаві і Судаку, засвідчують ряд специфічних рис в архітектурі й техніці будівництва (склад зв’язуючого розчину, кладка стін, способи обробки кам’яних блоків тощо), в плануванні внутрішніх приміщень башт, житлових споруд, культових об’єктів і т.п. За всіма цими параметрами досліджені генуезькі фортеці докорінним чином відрізняються від оборонних споруд Хотинської цитаделі.

Більше того, слідів будівничої діяльності генуезців не виявлено при вивченні фортифікацій Білгород-Дністровського, який розташовувався в усті ріки Дністер, і де знаходилася генуезька торгова факторія. У добу середньовіччя, за даними італійських писемних джерел, поселення називалося Маврокастро (Маокастро, Монкастро) і хоча там проживали італійські купці, свідчень про будівництво ними укріплень не виявлено. А цей пункт, очевидно, був найближчою генуезькою факторією по відношенню до Хотина.

Не зафіксовано слідів діяльності генуезців і в фортецях, розташованих вверх по Дністру. Так, кам’яні укріплення в Бендерах (Тигина, Тягянякяч) збудовані у ХVI ст. турецькими завойовниками, а в Сороках спорудження кам’яної цитаделі відноситься до періоду другого правління (після 1543 р.) молдавського господаря Петра Рареша.

Перші кам’яні укріплення Хотинської фортеці, як показали археологічні дослідження Б.О.Тимощука були збудовані у середині ХІІІ ст. давньоруськими зодчими. Про це свідчать рештки кам’яної стіни, яка була виявлена із зовнішнього боку східного оборонного муру цитаделі. Особливістю цієї стіни є використання вапнякового розчину „цем’янки” із значною домішкою битої цегли, яка становить до 40-50% маси. Такий розчин широко використовувався у давньоруський час і зафіксований на більшості кам’яних і цегляних будівель Давньої Русі. Підтверджують факт спорудження кам’яних укріплень в середині ХІІІ ст. й знахідки фрагментів давньоруської кераміки, виявленої під час розкопок.

На думку Б.О.Тимощука будівництво кам’яних укріплень в фортеці започатковано в 40-50-х рр. ХІІІ ст., коли Данило Галицький (1245-1264) проводив масштабне будівництво укріплень для захисту земель Галицько-Волинського князівства від монголо-татарських нападів.

Підтвердили цей висновок і сучасні дослідження проб будівельних розчинів із фортечних мурів. Їхній петрографічний аналіз, проведений головним фахівцем НДІ пам’яткоохоронних досліджень, Ю.М.Стріленко показав, що будівельний розчин Східної стіни Цитаделі „має дуже високу якість приготування; його можна порівняти з розчинами пам’яток архітектури Древнього Києва...”.

Таким чином, думка про спорудження Хотинської цитаделі генуезцями не знаходить жодних підтверджень в археологічному матеріалі і має лише історіографічну вартість, яка очевидно була покликана акцентувати увагу читачів на давності будівель фортеці. Перші ж кам’яні укріплення „Твердині на Дністрі” відносяться до давньоруського часу, коли землі краю входили до складу Галицько-Волинського князівства.

7. СПОРУДЖЕННЯ НОВОЇ ФОРТЕЦІ

 

„Оволодівши Хотином, турки посилили фортецю,

яка була перебудована французськими інженерами”.

(Защук А. Материалы для географии и статистики

России, собранные офицерами Генерального штаба.

Бессарабская область. – С.-Петербург, 1862)

 

Ще одним історіографічним міфом, який мандрує публікаціями, слід вважати тезу про побудову Нової фортеці в Хотині французькими інженерами. Як і попередні дві (про Котизона та генуезців) вона не підкріплена конкретними історичними джерелами

Подібне твердження, очевидно, з’явилося в першій половині ХІХ ст. і ніким спеціально не досліджувалося. У більшості відомих нам праць ця теза просто наводиться як незаперечна істина. Так, П.М.Батюшков писав: „В 1711 р. після втечі Дмитра Кантемира в Росію, турки остаточно заволоділи фортецею і перебудували її французькі інженери” (1892 р.); у звіті істориків О.О.Кочубинського та О.І.Маркевича відзначається: „Після Белградського мирного договору Хотинська фортеця повернута нами туркам, була виправлена французькими інженерами” (1902 р.); у колективній праці „Бессарабія. Географічний, історичний...і довідковий збірник” вказано: „1711 р. Хотин остаточно в руках турків, які зміцнили його при допомозі французьких інженерів” (1903 р.); такі ж дані містяться і в „ Енциклопедичному словнику Ф.А.Брокгауза та І.А. Єфрона”, в якому мовиться: „В 1711 р. після втечі Дмитра ІІІ Кантемира в Росію, турки заволоділи Хотинською фортецею і перебудували її за допомогою французьких інженерів” (1903 р.). Подібні вислови часто зустрічаються і в роботах сучасних дослідників, у краєзнавчій літературі, путівниках й численних сайтах в Інтернеті. При ознайомленні з останніми, можна навіть „довідатися”, що фортецю „збудував французький військовий інженер Гійом де-Боплан”, або ж „італійські інженери” чи просто „західні фортифікатори”. Чи мають подібні твердження під собою підґрунтя, чи від них варто відмовитися? Спробуємо відповісти на ці питання.

Вже першого погляду на укріплення Хотинської фортеці достатньо, щоб зрозуміти: вони збудовані в різні історичні періоди і являють собою дві фортифікаційні системи. Перша з них відноситься до баштово-стінового типу і представлена власне Цитаделлю. Друга – до бастіонного комплексу Нової фортеці.

Початок побудови кам’яних укріплень Цитаделі відноситься до середини ХІІІ ст., згодом в результаті перебудов і розширень, особливо в роки правління Стефана Великого, вона набула обрисів близьких до сучасних. Остаточно її загальний вигляд склався на початку XVIII ст., коли турецькими зодчими була добудована південна частина фортеці з розташованою по центру В’їзною баштою.

Основу оборони фортеці в XV-XVII ст. складали башти (Північна, Комендантська, Південно-західна, Південно-східна, Східна), висота яких становила 40-45 м від підніжжя скали та стіни товщиною 4,5 м й висотою 30-32 м. Завдяки цьому фортеця тривалий час була надійно захищена від снарядів каменеметальних машин, а потім і від артилерійського вогню. Проте зміни, які відбувалися в прийомах облоги і захисту таких фортець поступово вели до втрати ними оборонного значення.

Стрімкий розвиток артилерії з XV ст., удосконалення гарматного озброєння (збільшення далекобійності) і повсюдне поширення чавунних ядер (питома вага чавуну в 2,5 рази більша ніж каменю) замість кам’яних зробили фортеці баштово-стінового типу значно вразливішими. А поява важких облогових гармат, які мали значну вогневу потужність довела безнадійність захисту за кам’яними мурами (навіть досить товстими) від цієї зброї. Не захищали такі фортеці й встановлені на їхніх стінах гармати. Останні не могли мати великий калібр, позаяк віддача від пострілів з таких гармат руйнувала кам’яні стіни й башти, гармати ж меншого калібру були недостатньо далекобійними, їхні ядра просто не долітали до батарей противника. Крім того, стіни фортець не могли довго витримати прицільний артилерійський обстріл, сконцентрований на одній ділянці. Використання гармат оборонцями утруднювалося також складністю їхнього підняття в башти й на стіни, а стрільба з закритих приміщень приводила до скупчення там порохових газів і неможливості тривалої стрільби.

Все це вело до змін, як в прийомах оборони фортець, так і в оволодінні ними. Інженери-фортифікатори спочатку намагалися удосконалити оборонну міць існуючих фортець через потовщення стін, зміну форми амбразур, відмови від мерлонів і машикуль тощо. Проте ці заходи виявилися малоефективними. Перед військовими інженерами постала нагальна мета створити нові принципи фортифікації, які б забезпечували не тільки захист від артилерії атакуючих, але й сприяли б активному використанню гармат захисниками.

В зв’язку з цим з’явилися більш ефективні захисні споруди, перш за все земляні вали, глибокі і широкі рови, бастеї (ронделі, або округлі приземкуваті споруди) з казематами, пізніше бастіони (багатокутові укріплення з шпіцами (висхідними кутами). Всі вони були земляними, часто з кам’яним облицюванням. Найбільш ефективною виявилася бастіонна система фортець, а першою з них була Веронська фортеця, споруджена італійськими інженерами близько 1530 р. Незабаром значна кількість європейських фортець були перебудовані згідно нових вимог часу.

Як і більшість оборонних споруд баштово-стінового типу Хотинська фортеця поступово втрачала своє оборонне значення. На початок XVIІ ст. її потужні стіни й башти не могли протистояти важкій облоговій артилерії. Саме цим пояснюється той факт, що під час Хотинської битви 1621 року та облоги Хотина 1673 року вона була практично не задіяна.

Переважна більшість боїв відбувалися на значній віддалі від неї. За даними писемних джерел в 1621 року великий литовський гетьман військо ”… він розташував таким чином, що фортеця Хотин стала головою табору... Ходкевич з своїми сміливцями облаштувався в фортеці і декілька днів чекав приходу королевича”. Основні ж оборонні функції виконували земляні „шанці” (рови на зразок пізніших траншей) і вали, які слугували надійним захистом від артилерійського вогню. Якуб Собеський, описуючи події під Хотином 1621 року, повідомляв, що при наближенні османських військ: „Рицарство усіх чинів швидко і ретельно кинулося укріплювати табір. Біля воріт Ходкевича і Любомирського піхота насипала земляні укріплення на кшталт греблі та з усіх боків обкопала їх ровом”. Він також засвідчив, що в обороні польсько-козацького війська й тактичних діях великого литовського гетьмана величезне значення мали земляні укріплення: „Уся його бойова сила полягала в шанцях, з-понад яких він розраховував безпечно обстрілювати супротивника, а також з нерівними силами витримувати його наступи... Пагорб, який загрожував його воротам, за одну ніч обкопав ровом і валом і негайно розташував на ньому великі гармати та піхоту Денгофа”. Укріплення польського табору продовжували зміцнюватися і під час боїв „Неподалік відтіль хелминський воєвода Ян Вейгер доручив досвідченому в справі фортифікації бельгійцю Апельману зводити укріплення: турки силкувалися оволодіти ними, та були відкинуті з великою втратою і не наважувалися більше наближатися до цього місця”.

Схожі укріплення мав козацький табір. Той же автор повідомляє, що турки підтягнувши великі гармати „...безперестанку штурмували запорозькі шанці...самі ж запорожці в повній безпеці переховувалися у виритих ними печерах, так, що незважаючи на цілі хмари ядер, які літали в повітрі, загинув лише один із них...”.  Турецький табір також був добре укріплений „на валах густою лавою стояли гармати”. Хотинська фортеця в цій битві використовувалася переважно як арсенал для зберігання пороху і ядер, а також як притулок для поранених і хворих. Саме сюди доставили важкохворого литовського гетьмана: „Його перенесли до Хотинського замку, щоб приховати від ворога його кінець... після тривалих страждань помер”.

Про „застарілість” оборонної системи Хотинської фортеці в ХVII ст. вказував відомий французький військовий інженер-фортифікатор Гійом Левассер де-Боплан (1600-1673) в „Описі України” (1661 р.). Описуючи похід турецького султана він відзначив: „Між тим успіхи Османові обмежилися взяттям незначної фортеці Хотина, яка знаходиться в Валахії, на Дністрі...”. Називаючи так фортецю він, будучи прихильником укріплень бастіонного типу, мав на увазі її невідповідність вимогам тогочасного оборонного мистецтва.

Хотинська фортеця не відіграла важливого значення й в Хотинській битві 1673 р. Війська Оттоманської порти, які обороняли Хотин, використали для польових укріплень рови і вали польського і козацького таборів 1621 р., які значно поглибили, розширили і підвищили. На валах вони розташували понад 50 гармат, а для піхоти спорудили систему реданів. Після взяття штурмом турецького табору польські війська великого коронного гетьмана Яна Собєського наблизилися до фортеці і розпочали її обстріл, що спричинило швидку капітуляцію її оборонців.

У кінці того ж століття фортеця зазнала значних руйнувань, які були викликані наказом турецької адміністрації уряду Молдавії про знищення фортець на своїй території, в тому числі і Хотинської. Молдавські власті вимушені були частково підірвати укріплення фортеці. Як розповідає літописець Нікульче мури було ”обсипано порохом для рушниць, внаслідок чого фортеця „полетіла у повітря”. Руйнувань зазнали південний мур з баштами, окремі частини західного й північно-західного муру. З цього часу замок взагалі став непридатним для використання.

Ситуація змінилася після Прутського походу російського царя Петра І. З огляду на посилення військової могутності й активності Російської імперії Османська Порта вирішила перетворити Хотинську фортецю на основний оборонний центр своєї держави на північно-східних рубежах.

Вже восени 1711 р. у фортеці розпочалися відбудовчі роботи. Стосовно цього російська розвідка доносила Петру І „ візир наказав замок Хотинський направляти, і велено волохам і мунтьянам працювати”. Відремонтувавши власне Хотинську фортецю турки перетворили її в Цитадель, а навколо неї спорудили Нову фортецю. Це було зроблено для значного підвищення обороноздатності укріпленого пункту й можливості використання далекобійної артилерії для його захисту. Протягом 1711-1718 рр. навколо Цитаделі з’явилися нові земляні укріплення (обкладені каменем рови, курти і бастіони) розміром 250 х 1200 м. Саме це будівництво і було здійснено, як вважають багато авторів, „французькими інженерами”. Чи так це насправді?

У наявних в нашому розпорядженні джерелах, будь яких відомостей про присутність французьких фортифікаторів при облаштуванні Нової фортеці, не виявлено. Більше того, завдяки дослідженням Ф.Туранлі, стали доступними деякі турецькі джерела, які стосуються будівництва нових укріплень. Зокрема, науковцем відшукано дані про те, що з весни 1713 р. фортифікаційними роботами керував Абді Паша, а з 1715 р. – командир яничарського підрозділу Мустафа Ага. Від цього часу в османському державному архіві збереглися реєстраційна книга на 11 аркушах, в якій йдеться про надання матеріальної і фінансової допомоги Стамбулом хотинській адміністрації „...за указом султана Агмеда ІІІ (1703-1730 рр.) для будівництва та реставрації Хотина були відряджені архітектори, майстри, каменярі, ковалі, водопровідники та інші... були відправлені необхідні будівельні матеріали та техніка, визначена кількість коштів для виконання цих робіт”.

В інших історичних та літературних джерелах того часу повідомляється: „...більше ста тисяч чоловік і 200 гармат великих і малих, коней знаряддя та інструменти для укріплення фортеці, рухалися в бік Хотина, оскільки слід було укріпити і фортецю і місто Хотин на Дністрі”, в окремих з них прямо вказується „...замок і місто почали укріпляти турки, в прагненні перетворити його в прикордонну фортецю”. Ще більш точно про це сказав сучасник подій Дмитро Кантемир: ,,Під час останньої війни 1712 року коли воювали з росіянами, турки які стали господарями над фортецею, розібрали частково старі стіни, але оточили їх укріпленнями нового типу, збільшивши більше ніж у 1,5 рази, так що сьогодні (Хотин)...являється самою красивою і укріпленою фортецею Молдови”.

Потім турецька влада постійно турбувалася про відновлення укріплень Нової фортеці після чергових російсько-турецьких воєн. Це встановлено на основі віднайдених Ф.Туранлі документальних свідчень в турецьких архівах, де, наприклад, виявлені листи голови хотинської адміністрації Османа Ефенді до султана Селіма ІІІ (1789-1807). В них звертається увага на необхідність відбудови та реставрації фортеці і підтверджується, що „раніше 15 тис. акче, які були передані голові адміністрації були використані за призначенням”. На що султан наклав резолюцію: ”Наказую відправити акче. Розбудуйте споруди оборонного значення найкращим чином, і з цією метою відправити до Хотина необхідне військове знаряддя, будівельні матеріали та техніку”. Отже, поки що говорити про безпосередню участь французьких інженерів у спорудженні Нової фортеці не має підстав.

Інша справа в тому, до якої бастіонної системи відноситься Нова фортеця у Хотині. Ознайомлення з планами укріплень й описами її військовими інженерами, переконує в тому, що вони збудовані за системою видатного французького військового інженера Себастьяна де Вобана (1633-1707), який вважається апологетом бастіонних фортифікацій і найбільш видатним представником французької школи військового зодчества кінця XVII – початку XVIII ст. Ознаками фортець цієї школи є використання переважно насипних („барбетних”) бастіонів, п’яти- та шестигранної форми, спорудження контргардів, теналів, ретришаментів, різні вдосконалення гласису, тур-бастіони тощо. Саме ці конструктивні елементи й використані при спорудженні укріплень навколо Цитаделі.

Виходячи з цього Нова фортеця у Хотині дійсно збудована за канонами французької школи фортифікаційного мистецтва, тобто є „французькою” за принципом побудови, але французькі інженери у її спорудженні участі не брали.

Про зв’язок Хотинської фортеці з французами, можливо, послугував й той факт, що один з перших планів Нової фортеці був знятий у 1720 р. сером де Бонн Леве (Боннлеве), головним інженером і офіцером артилерії Польського королівства. Розтиражований в багатьох екземплярах цей рукописний план м. Хотина і фортеці потрапив до військових відомств багатьох європейських країн (один з його примірників, наприклад, зберігається у Національній бібліотеці Мадриду). Варто відзначити, що французький офіцер де Бонн Леве, який перебував на службі у польського короля, в заголовку вказує „План Хотина, недавно уфортифікованого турками на кордоні Польщі” й нічого не говорить про присутність там своїх співвітчизників.

Отже стверджувати про участь французьких інженерів у будівництві в Хотині Нової фортеці у нас немає, на даний, час достатніх підстав.

 

8. КУДИ ВЕДУТЬ ПІДЗЕМНІ ХОДИ?

 

„Між Кам’янцем і Хотином була ще таємно

прокладена підземна дорога”.

(Народна легенда)

 

З-поміж численних легенд, пов’язаних з Хотинською фортецею багатьох приваблює розповідь про підземний хід, який нібито з’єднував міста Хотин та Кам'янець-Подільський. І хоча цій поширеній оповіді присвячено декілька розвідок, в яких доводиться нереальність існування подібних підземних споруд у давнину, все ж їх і зараз можна почути з уст місцевих мешканців, „знавців” хотинської старовини, чи навіть екскурсоводів. Особливо популярною, як стверджував Б.О.Тимощук, ця легенда була коли „Дністер розділяв два світи – капіталістичний і соціалістичний. Хотинці, як і всі буковинці, боролися за возз’єднання з Радянською Україною, проти гніту румунських бояр. Серед населення ширилася думка, що досить лише відшукати підземний хід і можна перейти до своїх рідних братів на Сході”.

Вже у 60-х рр. минулого століття було доведено що спорудження підземних ходів такої довжини неможливе через порівняно велику віддаль між м. Кам’янець-Подільським і м. Хотином, яка становить понад 20 км. До того ж існування підземної комунікації не мало історичного сенсу, адже два міста розташовувалися в різних, здебільшого ворогуючих між собою державних утвореннях. А якщо поглянути на це з точки зору морфології та геології ґрунтів і порід, які знаходяться між містами, то будівництво підземних споруд складає величезні труднощі навіть сьогодні.

Разом з тим, вже тоді археологами були з’ясовані витоки цієї легенди і встановлені причини її появи. З’ясувалося, що виникнення подібних уявлень базується на особливостях спорудження тогочасних фортець бастіонного типу. Для запобігання підкопам під час облог таких фортець часто практикувалося виведення так званих контр-мінних галерей.

Про їхнє існування в Хотинській фортеці засвідчують дані писемних джерел. Генерал Х.Манштейн, учасник Ставчанської битви і зайняття Хотина російськими військами в 1739 році повідомляв, що „більша частина верків і перекритий шлях оснащені контр-мінами”. Детальніше про них пише військовий історик А.Орда в своїх нарисах про дії російських військ проти турецьких фортець „Спереду напільної сторони муру розташовувався широкий рів різної глибини від 10 до 23 ф., з кам’яним контрескарпом, а за ним йшов палісадований прикритий шлях з гласісом, під яким в 14 місцях були виведені, на різну довжину, дерев’яні контр-мінні галереї, які починалися в підошві рову”. На плані Хотинської фортеці, який додається до його роботи, чітко позначені ці підземні споруди. Дві контр-мінні галереї розташовуються з північної сторони укріплень, п’ять – із західної та сім – із південної сторони фортеці. Як видно з планів контр-мінні галереї були різної довжини і конфігурації, окремі з них мали по два і три відгалуження. На плані поданий також переріз однієї з галерей, розташованої поблизу Бендерських воріт. На ньому чітко видно, що глибина залягання підземної споруди становила 2-3 м від рівня сучасної поверхні. Сама галерея була укріплена дерев’яними конструкціями (очевидно обшита дошками), а її довжина становила близько 18 м. Скільки точно було контр-мінних галерей навколо Хотинської фортеці остаточно ще не з’ясовано. В літературі фігурують цифри 14 (найбільш вірогідна) та 15-16, а то й 20. Не виключено, що такий різнобій пов’язаний з модернізацією укріплень фортеці в першій половині ХІХ ст., коли їхнє число могло зрости.

Основним завданням контр-мінних споруд був захист найближчих підступів до оборонних споруд від мінерів ворога. Завдяки контр-мінній системі забезпечувалася протидія ворожим підкопам під час тривалої облоги укріплень.

Дослідження однієї з галерей біля Ясських воріт, проведені Б.О.Тимощуком, показали, що на 60-ті роки минулого століття вона збереглася на довжину 15 м, дерев’яні конструкції вже були відсутні, а більша її частина завалена. В такому ж стані знаходяться на сьогодні й інші контр-мінні підземні споруди. Вважається, що саме вони й послугували основою народження легенди. Патріарх буковинської археології, дослідник цих підземель пише „:..мінні галереї були засекречені. Про них нічого не знало місцеве населення. Тепер на території колишнього мінного поля стоять будинки, розміщені городи. Під час земляних робіт люди час від часу натрапляють на зруйновані мінні галереї. Це й спричинило до створення легенд про великі підземелля, які нібито тягнуться аж до Кам’янець-Подільської фортеці”.

Очевидно сприяли поширенню легенд про підземні ходи й інші фортифікаційні споруди, які були зведені з зовнішнього боку Нової фортеці після 1806 р. Відомо, що для удосконалення оборони Хотина російськими інженерами були споруджені на південний захід і захід від фортеці два передових укріплення, так звані аванверки (лівий і правий), які розташовувалися на значній віддалі й з’єднувалися з нею „покрытымъ путемъ”. Це добре видно на планах фортеці, накреслених у 1818 році. В окремих місцях цей шлях був перекритий дерев’яним накатом із земляним насипом, що дозволяло скрито передислоковувати війська і захищати їх від ядер і куль. Із втратою оборонного значення фортеці цей з’єднуючий прохід до аванверків, частково захований під землю, також міг послужити основою для виникнення подібних легенд.

В будь якому разі легенди про підземні ходи у Хотинській фортеці виникли не на порожньому місці, пов’язані із спорудженням підземних контр-мінних галерей, а в народній уяві отримали фантастичне переосмислення і трактування.

 

9. КАМ’ЯНІ ТА ЧАВУННІ ЯДРА З РОЗКОПОК ФОРТЕЦІ

 

„Ядро від тих гармат не могла підняти

 із землі одна людина”.

(Агоп и Аксент Каменаци „Каменецкая хроника”).

 

Під час археологічних досліджень на території Хотинської фортеці виявлено чимало предметів озброєння. Одну із самих чисельних його категорій являють кам’яні та чавунні гарматні ядра (сферичний снаряд для гладкоствольних гармат) різних калібрів і ваги. Вони знайдені як в поодиноких екземплярах, так і в значних скупченнях в культурних нашаруваннях на різних глибинах. Частина цих ядер потрапила до фортеці під час її обстрілів ззовні, а їхні „склади” належали оборонцям цитаделі й призначалися для стрільби фортечною артилерією.

За роки розкопок в різних частинах фортеці й цитаделі їх назбиралося близько двох з половиною тисяч. Тільки в 2005 році було знайдено 2042 цілих екземпляри, не рахуючи сотень фрагментів. Гарматні ядра часті знахідки й на городах жителів міста, особливо в районі фортеці. Мешканці інколи пристосовують їх для господарських потреб (доводилося бачити ядра, які використовуються в огорожах (ними накривали верхівки стовпів з труб, або ж вони заміняли молотки чи наковальню).

Сьогодні встановити, які ядра використовувалися під час тієї чи іншої військової кампанії, облоги, або в конкретній битві (а їх було під стінами фортеці понад два десятки) надзвичайно складно. По-перше, через незначні зміни в конструктивних елементах самих артилерійських снарядів, які протягом століть мало еволюціонували. По-друге, через відсутність достовірних відомостей про самі гармати, які використовувалися в битвах. По-третє, через брак закритих, тобто добре датованих археологічних комплексів.

На даний час, очевидно, найдавнішими з виявлених ядер є їхні екземпляри, які виявлені під час досліджень в самій цитаделі. Так, під час розкопок в районі палацу старости і північної вежі, де велися пошуки давніх систем водовідводу, знайдені кам’яні ядра (переважно уламки) діаметром 8 та 12,5 см та чавунні (залізні) суцільнолиті ядра діаметром 7 та 12 см. Разом з ними виявлено багато гранат діаметром 7,3-7,6 см (ядер „начинених”), які мали внутрішню порожнину (товщина стінок 0,8-1,5 см) для пороху і отвір для запальної трубки. В одній з гранат збереглася дерев’яна трубка довжиною 6 см, заповнена чорною маслянистою речовиною.

Кам’яні ядра, які мали діаметр 12 см, виявлені також в підніжжі башти ХVІ-XVII ст. (Південно-східна) остаточно зруйнованої під час перебудов турецького часу. Ядра (3 екземпляри) з такого ж матеріалу, але діаметром 32 см і вагою близько 20 кг були знайдені біля фундаментів мечеті. На сьогодні це найбільші за розмірами артилерійські снаряди, виявлені на території фортеці.

Гарматні чавунні ядра, гранати й бомби (гранати великих розмірів) часті знахідки по всій площі фортеці. Калібр таких ядер різний. Вони мають наступні діаметри: 28-27; 26; 19; 16; 15; 12; 10,5; 8,5; 7; 4,5; 3,5; 2,7-2,2 см. Серед цих знахідок трапилися й чавунні осколки ядер з привареними до них залізними скобами і обривками ланцюгів. Це так звані „оттоманські кніпелі”, які використовувалися для більш ефективного вражання піхоти противника. Два ядра, з’єднані ланцюгом, вистрелювалися з гармати й вражали значно більше число супротивника, який наступав зімкнутими рядами.

Найбільшу кількість ядер знайдено в нижньому дворі Цитаделі неподалік фундаментів зруйнованої башти. Тут вони розміщувалися на площі 2 х 1,5м і, очевидно, зберігалися в якійсь дерев’яній ємкості. Судячи з глибини залягання і супроводжуючого матеріалу ці ядра (діаметр 4,5 та 2,7-2,2 см) відносяться до ХVIII ст. і пов’язуються з російсько-турецькими війнами. До цього ж часу, вочевидь, належить також скупчення ядер, гранат, бомб і залізної картечі (дрібні шматки заліза підпрямокутної форми), виявлених у 2002 році під час розчистки внутрішнього двору Цитаделі навпроти палацу старости.

На жаль під час археологічних досліджень не знайдено жодної гармати, окрім невеликого бронзового фрагменту ствола на території фортеці ХVIII ст. Тому інформацію про них можемо отримати опосередковано через знахідки ядер, а також з матеріалів писемних джерел. Разом з тим, не всі битви, які відбувалися під стінами Хотинської фортеці, знайшли однакове висвітлення в документальному матеріалі. Здебільшого в ньому йдеться про використання артилерії взагалі, а не в самій Цитаделі. Проте ці повідомлення дозволяють говорити про масштаби військових дій, значення артилерії в них і скласти уявлення про гармати, які існували в той час, кількість ядер, вистріляних під час битв, сутичок та боїв місцевого значення.

Із скупих повідомлень літописів, нотаток очевидців, мандрівників, записів безпосередніх учасників військових дій, польових щоденників офіцерів, листування довідуємося, що у фортеці знаходилося численне артилерійське озброєння, а фортечні гармати неодноразово вирішували участь збройних сутичок під її стінами.

У 1476 році османські війська Мехмета ІІ не змогли оволодіти фортецею, гарнізон якої відбив атаки турків злагодженим артилерійським вогнем. У 1538 році польські війська, взявши в облогу фортецю, обстрілювали її з гармат. Згодом, у 1572 році в ній перебував польський гарнізон з артилерією. У 1600 році за мурами фортеці знайшов притулок молдавський господар Єремія Могила, який вдало оборонявся від волоських військ М. Витязя. За даними М.Костіна „воєвода Михай з усім завзяттям штурмував Хотинську фортецю, сподіваючись ядрами розбити фортечні мури”. Гармаші, очевидно „німці”, відбили всі приступи нападників.

Значно більше маємо матеріалів про артилерію під час Хотинської битви 1621 року. У повідомленнях очевидців та учасників військових дій знаходимо ряд свідчень про артилерійське озброєння польсько-литовсько-козацького і турецького військ. В джерелах подаються дані про чисельність гармат, задіяних у битві з обох сторін, тактику ведення артилерійського вогню, вправність і влучність гармашів (бомбардирів).

За даними джерел, на початок битви, в об’єднаному польсько-литовсько-козацькому війську була наступна кількість гармат: у польсько-литовських підрозділах – 28 малих і середніх та 16 великих гармат; у козаків „20 мідяних і 2 зелізних з запасом пороха і куль”. Про калібри цих гармат нічого не повідомляється. Відомо тільки, що серед польсько-литовсько-козацького озброєння фігурують „гаковници”, а один із ротмістрів литовців чи лісовичків був важко поранений пострілом з турецького „фальконета”. Згадуються серед турецьких гармат також й „картауни”.

Султан Осман ІІ прибув під Хотин на чолі великої армії, яка мала значну кількість гармат. За повідомленнями „Кам’янецької хроніки” на озброєнні турецьких військ було 250 гармат, за іншими даними – 300. „А серед тієї кількості гармат було 14 [великих] пушок, для перевозки яких [потребувалось] по 30 пар волів, для інших – по 9-10 пар, а ще були й інші пушки, їх везли по 4 пари [волів]”. Про найбільші гармати автори писали наступне: ”Ядро від тих гармат не могла підняти з землі одна людина, тому що ці ядра були дуже великі і призначалися для штурму укріплень. І коли стріляли таким ядром із пушки, яка називалася бал-йемез, то в тому місці воно розривало землю на 5 ліктів в довжину і входило в землю на 2-3 ліктя, а земля в тому місці, в яке попало ядро, ставала як камінь, і її неможливо було пробити навіть мечем”. Очевидець подій, а саме Яків Собеський дещо скептичніше описував артилерію турків: ”Дорогі гармати, здатні розгромити найміцніші стіни, кільцем оточували їхнє військо і метали ядра, між якими я на власні очі бачив такі, що важили до 55 фунтів”.

У Хотинській битві артилерія відіграла важливу роль. Більшість боїв розпочиналося після гарматних обстрілів „з армати, такожде и прочаго оружжа огненаго ручного палили ужасно”, „сь пушек ужасно палили”. За даними спостережень в окремі дні битви турки вистрілювали до 1000-1500 ядер: „Весь день навалность войска турецкого неустрашенній козак на себі сдержует, тисящію и пятмасти пушечніх ядер сміряемій, не мало своих уронивши... врагу кріпко сопротивляется”. А під час вирішального штурму турецька артилерія випустила по польсько-литовсько-козацькому табору близько 2000 ядер. Козацько-польські війська відповідали не менш інтенсивним вогнем. За описом Якова Собеського під час одного із штурмів: „Повітря було насичене димом, темніло в очах, а Ходкевич, з дитинства звиклий до битв, відверто признавався, що протягом цілого життя не чув подібного грому гармат”. Далі він констатує „Повсюдно виднілися вогненні ядра, що літали над табором”.

В останні дні битви у польсько-козацькому таборі відчувався брак ядер: ”Тоді [поляки] в таборі зарядили гармати різним залізним ломом і стріляли. І загинуло багато людей – кого розірвало на частини, кому відірвало голову, кому руку, тому що опинилися заблизько до табору. А були то яничари, які на животах підповзли до самих укріплень, та й там і залишились”. У мемуарах Якова Собеського є згадки про використання, очевидно, й кам’яних ядер. Він повідомляє, що в одному з боїв: „Один татарин, наділений міцною статурою і великою мужністю, хоробро пробився до воріт табору Любомирського і впав тут, вражений каменем”.

Як розповідають очевидці, турецькі гармаші (гумбараджи) стріляли не зовсім влучно: „І почали вони стріляти із гармат і рушниць, і так до вечора, але нікому не зашкодили, так як козаки укріпилися”. Не ефективною виявилася стрільба також із переправлених на подільський берег Дністра турецьких гармат: „А стріляли по козакам і лісовчикам. Але ті 18 гармат не причинили суттєвої шкоди, тільки вбито було 4 коня і 2 пахоліка (слуги)”. Теж саме стверджував і Яков Собеський: „Турецькі гармати більше залякували своїм гуркотом, ніж завдавали дійсних втрат полякам”. Він же оповідав: „ Ядра великого калібру, пущені через ріку, потрапляли до табору в запорозькі шанці або розривалися біля маленької хатки, в якій мешкав королевич Володислав”.

Натомість козацька і польська артилерія діяла значно краще. „Також і християни стріляли з гармат і рушниць, вразили багатьох ворогів”. В одній з сутичок польська артилерія розладнала напад турецької кінноти „..гарматні постріли з шанців прорвали їхній стрій і скинули з коней багатьох кіннотників”, в іншій – „... люди, а також коні понесли втрати через вогонь наших гармат”.

Практикувалися під час битви й артилерійські дуелі. Про одну з них розповідається в „Кам’янецькій хроніці”: „Ще в той день наші викотили дві гармати навпроти гармат невірних і, добре прицілившись вдарили так, що їх пушкаря розірвало на дві частини, ядро полетіло далі й попало в шатро одного із пашів. Як тільки турецькі паші побачили це, зразу ж припрягли своїх волів до гармат і відступили”.

Під час боїв особливо відзначилися запорожці. В одній з нічних атак вони „відбили у турок 7 гармат, але не змогли [їх] забрати, так як вони були приковані до дубів і одна до одної цепами. Тоді козаки відправилися в свій табір і, озброївшись сокирами, вернулись до гармат, порубали на дрібні шматки їх колеса й відволікли 2 гармати в свій табір, через що турецький султан з своїми пашами перебували у великому смутку”.

Із названих в джерелах типів гармат – гаківниця, фальконет, картаун та „бал-йемез” піддаються ідентифікації перші три. Гаківницями називали великі фортечні рушниці, які мали спеціальний гак (виступ на стволі) для погашення сили віддачі. Довжина їхня досягала 2-х метрів, калібр становив 20-30 мм. Використовувалися вони часто у фортецях для стрільби з амбразур та вікон. Фальконети (соколики) являли собою невеликі (легкі) польові гармати, які стріляли ядрами в 1-2 фути (0,5-1 кг). Їх в бою висували у перші лави наступаючих. Значно потужнішими були гармати – картауни (з французської –„куций, короткий”). У них довжина стволу досягала 2-3 м, біля дульного зрізу було потовщення з валика чи фризу, а сам ствол ділився на три частини – дульну, середню з цапфами і казенну. Стріляли вони ядрами вагою до 18 кг. Що стосується турецької артилерії „бал-йемез” то, очевидно, це були велетенські гармати, схожі на пушки, які використовувалися в армії султана Магомета ІІ Фатіха при взятті Константинополя.

Повідомлення писемних джерел, як бачимо, відзначають важливу роль артилерії польсько-литовсько-козацького війська у перемозі над турками у ході Хотинської битви.

Уяву про кількість гармат у Хотинській фортеці дають описи турецького мандрівника Евлія Челебі, який побував у ній в 1657 р. Він розповідає, що при наближенні османських військ „Із фортеці був даний салют з сорока - п’ятдесяти невеликих гармат”. Отже можемо припустити, що в фортеці в цей час на озброєнні гарнізону було щонайменше 40-50 гармат невеликого калібру.

Значно менше маємо інформації про дії артилерії під час другої Хотинської битви 1673 року. Відомо, що артилерія турецьких військ, які оборонялися, становила 120 гармат (з них 50, за іншими даними 25-30, розміщувалися на валах, а решта була у фортеці), а польська армія гетьмана Я.Собеського мала 65 гармат і 1 моздіру (мортиру). Як і в попередній битві під Хотином артилерія відіграла важливу роль в розгромі турецького війська. Особливо відзначився в боях генерал артилерії Марцин Казимир Контський, гармати якого значно пошкодили укріплення турецьких валів, згодом обстріляли й сам замок, примусивши його гарнізон здатися.

Із будівництвом нової фортеці турецькою адміністрацією в 1711-1718 рр. Хотинські укріплення перетворилися в одні з найміцніших на території Молдавського князівства. Оборона фортеці була значно посилена завдяки будівництву бастіонів і розташуванням на них важкої артилерії. Про її кількість маємо уявлення із „Записок про Росію генерала Манштейна”, який брав безпосередню участь у військових діях імператорської армії під керівництвом генерал-фельдмаршала Б.Х.Мініха у російсько-турецькій війні 1736-1739 рр. Після перемоги під Ставчанами 17 серпня 1739 р., де вирішальну роль зіграла російська артилерія, 19 серпня російські війська без бою увійшли до Хотинської фортеці. За даними генерала Х.Манштейна в Хотинській фортеці: „Гармат було на валу 157 і 22 мортири, всі чавунні, незчисленна кількість бойових запасів, а магазини повні провіанту”. В записках сина генерал фельдмаршала Е.Мініха говориться, що у фортеці „Артилерії знайдено тут 157 мідних гармат, 22 мідних мортири разом із великим запасом амуніції та провіанту”. А за словами П.І.Симоновського, російські війська захопили великі трофеї серед яких „...пушок і мортир різного сорту, також пороху, свинцю, і гарматних ядер і других військових припасів, великим числом в добичу дісталось”. Очевидно, достовірнішими є повідомлення Х.Манштейна, про те, що гармати у фортеці були чавунні.

На знак перемоги над турецькими військами і оволодіння Хотином 20 серпня російськими військами був влаштований святковий салют „випалено із сто однієї гармати з Хотинської фортеці при трикратному біглому вогню від всієї армії”. Після укладання мирного договору у Белграді восени того ж року російські війська змушені були залишити укріплення Хотина. Фортечні гармати були демонтовані і вивезені на територію Російської держави.

Початок відходу російської армії з під Хотина співпав з настанням холодів. На річці Дністер з’явилася крига, надійного мосту для перевезення артилерії не було, а будувати новий військові підрозділи не мали часу. Тоді за наказом генерал-аншефа Левендаля гармати були перетягнуті по дну ріки. За свідченням Х.Манштейна: „Так як русло цієї ріки являє твердий грунт, то Левендаль наказав волокти гармати з лафетами під льодом, при допомозі прив’язаних до них товстих канатів, які досягали від одного берегу до іншого, і, таким чином, за допомогою коловоротів переволокли гармати” Очевидець цієї „переправи” ад’ютант Леведаля занотував у своїх „Записках..”: „Як швидко тече ця ріка, можна встановити з того, що жодна з 18-фунтових гармат не вийшла правильно з води, а була перевернута, і колеса вверх стояли, та й то за 20 чи 30 сажнів нижче того місця, навпроти якого була спущена під воду. Ця переправа, яка в трьох місцях проходила, змучила і знесилила у нас багатьох людей”.

Османська військова адміністрація, яка повернулася до фортеці змушена була знову відновлювати гарнізонний артилерійський парк. Вже в 1740 року, за даними невідомого турецького автора, який залишив описи земель Валахії, Молдавії та України, захисні укріплення фортеці нормально функціонували. Він характеризує бастіони фортеці, називає серед будинків всередині укріплень артилерійські казарми та пороховий склад „на краю долини”.

У 1768 році спалахнула нова російсько-турецька війна (1768-1774 рр.). Бойові дії між ворогуючими сторонами розпочалися в 1769 році і в значній мірі були пов’язані з Хотинською фортецею.

Перша російська армія під командуванням генерал-аншефа О.М.Голіцина в квітні та липні здійснила дві спроби оволодіти фортецею, яка знову була прекрасно озброєна і забезпечена достатньою кількістю військ та боєприпасами. Здійснені штурми виявилися невдалими. Армійська артилерія російських військ складалася з легких і середнього калібру гармат. В документах фігурують пушки та 8-фунтові єдинороги. Так в російській артилерії називалися подовжені гаубиці з конічною зарядною камерою, які стріляли ядрами вагою близько 4 кг (8 фунтів). Однак російська артилерія не змогла завдати значної шкоди противнику. До того ж сам головнокомандуючий армією виявився вкрай нерішучим і обережним, що призводило до відступів російських військ на лівий берег Дністра. Лише загроза обхідного маневру Другою армію під командуванням П.О.Рум’янцева з-під Бендер змусила турецькі війська відступити і здати фортецю.

9 вересня до Хотина вступили російські армійські підрозділи, захопивши там 194 гармати (в тому числі 171 гармату калібром від 1 до 180 фунтів й 23 мортири калібром від 30 до 320 фунтів), 20 тисяч ядер, 3 тисячі бочок пороху, значну кількість військового спорядження та амуніції. За іншими даними переможцям дісталися 162 мідні, 5 чавунних гармат і 13 мідних мортир великого калібру.

В 1771році частина з них „розбиті і призначені в лом турецькі гармати вагою 1 тисяча пудів” були доставлені до поселення Садогура (під Чернівцями) на монетний двір барона П.М.Гартенберга. Після переплавки з них були відкарбовані монети вартістю в 2 пара – 3 копійки і пара – 3 деньги. Ці гроші призначалися для обігу на звільнених російською армією від турецького панування територіях Молдавії та Валахії.

У Хотинській фортеці під час цієї війни деякий час знаходилася і звідси була перевезена до діючої армії під спеціальним конвоєм „секретна гаубиця”. Ця артилерійська гармата була винайдена генерал-фельдцейхмейстером графом П.І.Шуваловим в 1753 році. Особливістю гаубиці була овальна (сплющена по вертикальній осі), а не кругла як зазвичай, форма дульного отвору ствола. Вона призначалася для стрільби картеччю по живій силі противника. Овальна форма дульного отвору повинна була сприяти тому, щоб картеч розліталася віялом, не ухиляючись доверху і вниз. Така гаубиця важила 480 кг і вистрілювала близько 10 кг картечі. Всього в Росії було виготовлено 100 „секретних” гаубиць, причому їх не відправили до полків, а тримали в спеціальних артилерійських командах. Їхню конструкцію охороняли як важливу державну таємницю. Ствол гаубиці постійно тримали в чохлі, а прислуга під страхом смерті повинна була зберігати шувалівський секрет.

За умовами Кючук-Кайнаржицького миру 1774 року Хотинська фортеця була знову повернута Османській Порті. Її укріплення вкотре були відремонтовані та оснащені артилерією.

Наступні військові дії, в яких фігурувала Хотинська фортеця, відбулися в 1788 році під час російсько-австрійсько-турецької війни 1787-1791 рр. Цього разу фортеця була взята в облогу австрійськими військами під командуванням принца Й.Кобурга (Фрідрих-Іосія Кобург Зваленфельд) та російськими підрозділами корпусу генерал-аншефа І.П.Салтикова, які підпорядковувалися Українській армії під командуванням П.О.Рум’янцева.

Облога, яку здійснювали частини Галицько-буковинського корпусу цісарського війська та російські імператорські полки, тривала майже 4 місяці (травень-вересень). Після численних обстрілів фортеці і м. Хотина артилерійськими батареями з лівого берегу Дністра та з пануючих висот гарнізон фортеці змушений був скласти зброю. З цього приводу генерал-аншеф І.П.Салтиков доповідав командуючому армією, що ворог не в змозі більше терпіти „делаемые с нашей стороны разные ему притеснения, и наконец паши Хотинские …выслали …выбранных от города людей, кои известив, что крепость добровольно отдается, просили, чтоб только сделать им некоторые снисхождения…”. В умовах здачі Хотинської фортеці від 7 вересня 1788 року, підписаного представниками австрійського, російського і турецького командування, в пункті № 11 спеціально оговорювалося питання про турецьку артилерію: „За три дни до выхода их из города и крепости отдадут они присланным от союзных Императорских войск штаб-офицерам, всю артиллерию, весь порох и все военные снаряды и припасы, Государю принадлежащая, без изъятия, и по описи”. Після залишення османскими частинами фортеці переможцям дісталося 200 гармат (за іншими даними 153 гармати різного калібру і 15 мортир), 2 тис. пудів пороху, 80 тис. ядер і бомб, 8500 гранат, а також інші військові припаси.

Після ліквідації в 1793 році „Хотинської марки” (територія міста і його округи знаходилася під управлянням австрійської цісарської адміністрації), до Хотина вкотре повернулася турецька військова адміністрація. Фортеця знову стала боєздатною і була забезпечена артилерією.

Ареною військових дій Хотин знову став у 1806 році, коли розпочалася чергова російсько-турецька війна (1806-1812 рр.). Вже в жовтні-листопаді до кордону Туреччини на р. Дністер, в район с. Жванець підійшли російські війська 1-го корпусу під командуванням генерал-лейтенанта І.Н.Ессена, які входили до Дністровської армії генерала від кавалерії І.І. Міхельсона. На лівому березі, навпроти фортеці, були „возведены батареи”, збудований міст і на правий берег ріки переправлені російські полки. Фортеця була оточена тісним кільцем і взята в облогу. З пропозицією І.Н.Ессена здатися турецький гарнізон змушений був погодитися. 15 листопада Хотин був зайнятий російськими військами: „Нам достались все знамена, 162 орудия, порох, снаряды и запасы хлеба в зерне. Гарнизон турецкий получил право выхода в Галац”.

Після цих подій Хотинська фортеця перейшла остаточно під владу Російської імперії. Тривалий час вона залишалася важливим оборонним об’єктом, але з відсуванням кордонів держави на південь все більше втрачала своє значення і згодом перетворилася у місце дислокації тилових частин. На 1849 році вона належала Інженерному відомству і відносилася до другого класу, а по „комендантскому и артилерийскому в третьем разряде”. На території фортеці продовжував залишатися значний артилерійський парк з необхідним запасом ядер і порохових зарядів. В ній знаходилося 96 гармат, а саме : 24-х фунтових – 15, 18-ти – 21, 12-ти – 21; 6-ти – 6, 3-х – 3, єдинорогів 1-го пуда – 4, 1,2 пудових – 5, мортир – 5-ти пудових – 5, 2-х пудових 16. Правда, „ко всем этим орудиям находится только шесть годных лафетов, остальные же поломаны”. Після повної втрати фортецею оборонного значення вся артилерія була з неї вивезена.

Численні знахідки гарматних ядер на території фортеці та м. Хотина інколи призводять до ототожнення з ними природних кам’яних утворень. За ядра сприймаються природні конкреції, так звані фосфорити, або „подоліти”. Вони мають круглу форму, різну вагу і на перший погляд нічим не відрізняються від середньовічних артилерійських снарядів. На це звернув увагу ще Д.Кантемир, який відзначав: „В Хотинській окрузі, недалеко від самого Хотина, на березі Тіраса (тобто Дністра) знаходять шматки заліза, відшліфовані самою природою і настільки круглі, що без будь-якої обробки можуть бути використані як ядра для гармат”. Чи використовувалися фосфорити в якості гарматних ядер сказати важко, хоча й повністю виключати таку версію не можна. В будь якому разі вони поки що не знайдені на території Хотинської фортеці.

Знахідки ядер, а також письмові джерела розповідають про участь артилерії у битвах під фортечними мурами. Однак, зараз далеко не всі виявлені ядра, гранати та бомби надійно прив’язуються до конкретних військових подій. Дослідження й накопичення нового матеріалу дозволять в майбутньому здійснити детальну класифікацію ядер, встановити хронологію та віднести їх до певних історичних подій.