- КАВА „ПО-ХОТИНСЬКИ”
„У фортеці знайдено філіжанки для кави”.
(Кавомани у Хотині з’явилися ще 500 років тому //
Молодий буковинець, 2010.)
Коли з’явилася кава в Україні? Де вперше на наших землях зварили цей чудовий і ароматний напій? Відповіді на ці питання неоднозначні. У місті Лева вас будуть переконувати, що каву місцеві жителі вживають віддавна. За їхніми розповідями перші кав’ярні у м. Львові з’явилися задовго до відкриття у 1683 р. першої„кав’ярні” у Відні галичанином Ю.Кульчицьким. Про столітні кофейні традиції розкажуть вам у Кам'янці-Подільському, Мукачеві, Ужгороді та інших містах.
Але найбільш вірогідною нам видається теза про „Хотинський слід” кавоманії в Україні. Її підтверджують як легендарні оповіді, так й історичні та археологічні матеріали. Появу кави у Хотині слід відносити до періоду перших турецьких вторгнень на землі Подністров’я.
Навесні 1476 року на землі молдавського князівства рушило 200 тисячне військо турецького султана Мехмеда ІІ, який прагнув відновити сплату данини господарем Штефаном ІІІ. Турки приступили до облоги фортець князівства. Дійшло їхнє військо і до Хотина. Захопити відразу Хотинську твердиню їм не вдалося і вони розпочали облогу. Проте і вона виявилася невдалою. Захисники фортеці мужньо оборонялися, а нестача провіанту і фуражу змусила завойовників відступити.
Про їхній відступ і спустошення земель краю завойовниками красномовно розповідають численні легенди, записані в селах Хотинщини. В одній із них йде мова про те, що під стінами фортеці „... оборонці знайшли в покинутому турецькому обозі мішок із дивними зеленими зернами. Спочатку їх спробували їсти, але вони виявилися неприємними на смак, потім їх давали коням і домашній худобі, але й вони не хотіли цих зерен. Тоді один із місцевих жителів, який побував у турецькому полоні, обсмажив зерна на вогні і приготував напій, яким насолоджувалися яничари. Всі, хто його скуштував не могли заснути й були досить збудженими. Особливо сподобався напій фортечній сторожі, яка пильно охороняла підступи до укріплень”. За таких обставин у Хотині, згідно легенди, вперше скоштували каву.
Підтвердження легенди дали археологічні матеріали, виявлені на території фортеці у 2006-2010 рр. У внутрішньому дворі Цитаделі, поблизу в’їзних воріт, там, де свого часу височіла одна із башт, виявлені цікаві знахідки. Серед них особливу увагу викликали уламки невеликих гончарних посудин, виготовлених з пористої глини білого кольору і вкритих прозорою поливою. Більшість з них мали різноманітну та витончену орнаментацію.
Пошук аналогів цим знахідкам показав, що за формою вони близькі до невеликих піал (діаметр 5-7 см, висота 4-5 см) і дуже нагадують давні філіжанки для кави. Детальне дослідження знахідок, проведене Ю.В.Мисько, дозволило встановити, що це так звані турецькі „напівфаянси”, поверхня яких вкрита свинцевою прозорою поливою. Всього в ході розкопок було виявлено понад 50 уламків таких напівфаянсів, головним чином від кавових чашечок і невеликих чаш.
Напівфаянси прикрашені рельєфним рифленням, монохромним і поліхромним розписом. Серед розписів переважають рослинні (листочки, трипелюсткові квіти) й геометричні (трикутники, квадрати, ромбоподібні фігури, крапки) орнаменти. На денцях посудин є клейма у вигляді чорної чи синьої зірочки з перехрещених ліній. На думку фахівців такі клейма слід пов’язувати з гончарним виробництвом міста Кютах’я на території Туреччини. Ще на одному виробі знаходилося клеймо у вигляді напису синіми арабськими літерами. Прочитання та переклад О.Галенка показав, що він читається, як „Сіваз”. Очевидно, це назва м. Сівасу (Туреччина), де виготовлявся виріб.
Предмети, пов’язані з приготуванням і вживанням кави, траплялися під час археологічних робіт в нашаруваннях ХVII-XVIII ст. і в інших частинах фортеці. До них відносяться металеві частини (ручки, кришки) бронзових посудин, уламки звичайних керамічних чашечок, глиняних посудин, схожих на чайники й кофейники.
Про поширення вживання кави свідчить зображення, викладене з червоної цегли на мурах північно-західної стіни фортеці. Воно добре проглядається й є контурами кофейника. Це зображення найбільш ймовірно, з’явилося на фортечній стіні після її ремонту турецькими зодчими у XVIII ст.
Отже можна вважати Хотин одним із найдавніших центрів кавоваріння в Україні та Європі. Найбільшого розмаху вживання кави в місті й фортеці набрало у XVIII ст., коли тут перебував багатотисячний турецький гарнізон, а в самому Хотині, очевидно, функціонували невеликі кав’ярні.
Відомо, що батьківщиною напою вважається важкодоступна місцевість в Ефіопії, яка називалася Кафа (Каффа). За арабською легендою відкриттю напою посприяли кози, які поласували круглими червоними плодами з невисоких дерев і потім перебували в збудженому стані весь день і ніч. Пастух, який це бачив, розповів про дивні плоди й дерева місцевому муллі, а той спробував з них відвар і відчув приплив бадьорості й життєдайної енергії. Сталася ця подія, на думку дослідників у IX ст. н.е. З цього часу почалося приготування кавового напою. Спочатку він використовувався з лікувальною метою та у релігійних церемоніях. Згодом кава у мусульманському світі використовувалася як заміна вину, що посприяло широкому поширенню напою.
Значного розмаху вживання кави набрало на території Оттоманської Порти, де навіть виник спеціальний рецепт його приготування. Вже в ХІІІ ст. турки розмелювали смажені зерна кави, змішували їх з водою та спеціями (кориця, кардамон, гвоздика) й отримували відомий багатьом напій – каву по-турецьки . У XV ст. з’явилися перші кав’ярні, в яких продавався цей напій. Вважається, що в 1554 році подібна кав’ярня відкрилася в Константинополі, а згодом в інших містах Османської імперії. В результаті турецьких завоювань мода на вживання кави прижилася й в Європі – спочатку в тих місцях, де перебували їхні війська.
На завойованих турками землях кава не зразу стала бажаним напоєм. Навіть представники місцевої феодальної верхівки вживали її неохоче. Пояснюється це специфічним гірким смаком напою, так і його культивуванням мусульманами, які вороже ставилися до християн. Лише бранці, які побували в турецькій неволі й пізнали справжній смак і збуджуючі властивості кави, з охотою вживали цей напій.
Ситуація змінилася після 1683 року, коли герой битви під Віднем українець Юрій Кульчицький відкрив першу кав’ярню в австрійській столиці. З цього часу кава знайшла прихильників і стала улюбленим напоєм багатьох європейців. Винахідливий уродженець Львівщини додав до напою цукру, завдяки чому значно покращив її смакові властивості й започаткував каву по-віденськи.
В Хотині з фаянсового посуду пили не тільки каву, а й інші східні напої. Так, Яків Собеський, який був у турецькому таборі під час укладання Хотинського перемир’я в жовтні 1621 р., описав, як візир султана пригощав польських послів: „Він наказав подати собі і всім пашам шербет у фарфоровому посуді. Пили на знак доброї дружби. Ми втрьох випили все, пригостивши потім всіх, хто був з нами”.
Названий напій (шербет, щербет, шарват) також є одним з традиційних в країнах Сходу. Напій готувався з шипшини, кизила, троянди чи лакриці та різних спецій. Його назва походить від турецького слова „Serbet”, яке в свою чергу прийшло з арабської мови від слова „шарба”, що означає „напій”. Шербет, вважають першим в історії людства холодним безалкогольним напоєм. Надзвичайно поширеним він був в Османській імперії. Його подавали, як правило, у красивому посуді, до кожної трапези. Турки його пили до їди та під час банкетів. В Османській імперії вважалося, що шербет має лікувальні чудодійні властивості.
Ще одним напоєм, який очевидно потрапив до Хотина разом з турецьким військовим контингентом був чай. В Османській імперії культура чаю поширилася приблизно в той же час, що й кави. Для приготування та вживання чаю в Хотині використовувався той же посуд, що і для кави.
В пізніх (XVIII-XIX ст.) культурних нашаруваннях фортеці часто зустрічається скляний посуд типу сучасних склянок, який безперечно призначався для чаювання.
В ХІХ ст. завдяки цьому напою Хотин перетворився в одну із „чайних столиць” Бесарабії, а можливо й Російської імперії. Про це красномовно розповідає мандрівник і науковець О.Афанасьєв-Чужбинський в своїх „Нарисах Дністра”, опублікованих в 1863 році. Описуючи місто середини ХІХ ст. він зазначав: „Знаходячись у глухому закутку, біля самого кордону, маючи небезпечного суперника по торгівлі у Кам’янці-Подільському..., Хотин, попри це, служить пунктом зв’язку навіть з далекими містами імперії. Предметом тут контрабанда, а переважно кантонський чай, для якого Хотин є одним із містких складів. ...В цій торгівлі стикаються дві народності: євреї, які добувають чай з-за кордону, і липовани, які займаються дальшою відправкою цього продукту на внутрішні ринки, а більше своїм же братам розкольникам, які торгують в Одесі, Миколаєві, Херсоні й по всій Новоросії”.
Далі він характеризує сорти чаю, які йому вдалося скоштувати в Хотині й відзначає, що тут можна знайти досить якісний продукт: „... він приніс мені три сорти, непідмішаних іще для продажу, - в 60 коп., 1 крб. 20 коп. та 1 крб. 50 коп. Перший з них дуже поганий і відзначається бридким запахом, але другий ліпший, а третій – просто казковий чай, за який ми нерідко платимо 3 крб. 50 коп. і більше”.
О.Афанасьєв-Чужбинський зацікавився процесом доставки контрабандного кантонського чаю і з’ясував, що його привозили великими партіями через Дністер з території Австрійської імперії. Ось як він про це розповідає: „ Звичайно партія мішків привозиться вночі і, якщо можна, відразу ж відправляється в дальшу дорогу, якщо ж не можна – складається в таких погребах, куди непосвяченому добратися не тільки важко, а й не завжди безпечно. В поліції є свої лазутчики, але й контрабандисти небездогадливі. На випадок тривожних звісток відправка чаїв відбувається іноді оригінальним чином: серед білого дня мішки з чаєм вивозяться за місто під гноєм і складаються де-небудь на полях до кращого часу”.
На торгівлі контрабандним кантонським чаєм, як відзначає О.Афанасьєв-Чужбинський, багато хто з хотинчан склав немалий капітал і навіть коли його товар конфісковували, він знову ж організовував нову „експедицію”, так як зиск від неї був значним й покривав втрачене.
Археологічні матеріали та дані писемних джерел показують, що Хотин тривалий час був законодавцем моди на східні напої в Україні. Очевидно, значна частина населення краю, а можливо й більш широких територій, познайомилася з кавою, шербетом і чаєм саме через посередництво турецьких військ, розташованих в Хотинській фортеці та місті.
- „СЕКРЕТНА ЗБРОЯ” ТУРЕЦЬКИХ СУЛТАНІВ
„Не думайте, що слони та верблюди
становлять бойову силу…”.
(Історія Хотинського походу Якова Собеського 1621 р.)
Під стінами легендарної Хотинської фортеці відбулося чимало грандіозних битв, які на століття визначали долю європейських народів і вектори зовнішньої політики багатьох країн. Тут застосовувалися різні типи найновішої по тим часам зброї, започатковувалися нові тактичні прийоми ведення облогових та наступальних дій, без яких згодом не обходилася жодна бойова операція. Полководці ворогуючих армій використовували під Хотином і небачені раніше роди військ, свого роду „секретну зброю”, щоб деморалізувати воїнів противника, внести розлад в його бойовий і моральний дух.
До таких нововведень, які мали залякати противника у битвах за Хотин слід віднести використання військовоначальниками Османської Порти бойових слонів та верблюжої кавалерії. Погодьтеся, що такі екзотичні тварини, яких не бачила переважна більшість європейських вояків, і які з гучним ревом і тупотінням шалено неслися назустріч, могли злякати самих відважних вояків.
Перше використання бойових слонів і верблюдів відбулося під Хотином у 1621 році. Тоді під стіни фортеці турецький султан привів 200 тисячну армію, в складі якої були бойові слони і декілька тисяч верблюдів. Яків Собеський в своїй „Історії Хотинської війни” писав, що разом з турецькою армією прийшли до стін фортеці „Різні тварини: верблюди, буйволи та мули йшли, здіймаючи густі хмари куряви. До того ж кровожерний молодий тиран привів чотирьох слонів, аби показати свою могутність і нажахати польське військо африканськими чудовиськами”. Й вони, вочевидь, становили певну небезпеку християнському війську. Тому перед початком боїв до об’єднаної польсько-литовсько-козацької армії звернувся з промовою великий литовський гетьман Я.К.Ходкевич. Він, закликаючи військо до мужньої боротьби з ворогом, спеціально відзначив: ”Не думайте, що слони та верблюди становлять бойову силу; вони занадто обтяжені в’юками й гнуться під їхньою вагою”.
Яку ж небезпеку для козаків та польських і литовських воїнів являли собою ці в цілому мирні тварини? Звернемося до історії.
Бойові слони здавна використовувалися в арміях Сходу. Вважається, що вперше спеціально навчені слони з’явилися в Індії, згодом у Лівії та Ефіопії, а вже звідти потрапили до Передньої Азії. У багатьох арміях східних правителів існували цілі загони бойових слонів.
Під час бою слони виконували роль потужних таранів, це був свого роду „танк старовини”, який розривав стрій противника, винищував ворога, руйнував укріплення. Для бойових дій слонів спеціально навчали. Вони вміли топтати ворога ногами, хапати солдат хоботом і кидати об землю, орудувати бивнями. Від стріл і дротиків ворога тварину захищали спеціальні попони і нагрудники, а голову прикривали конструкції на зразок шолома, які були виготовлені з товстої шкіри чи складеної в декілька разів грубої тканини. На спину слона прилаштовували спеціальну дерев’яну башту, у якій сидів погонич і декілька лучників чи метальників списів і дротиків.
Добре навчені бойові гіганти (мали висоту понад 3 метри і важили близько 7 тонн) несли на собі воїнів (від 4 до 10), що безперервно осипали противника градом стріл і дротиків, могли виконувати різні бойові завдання. Крім того, слони в східних арміях наступали щільним строєм по фронту (їх могло бути від декількох десятків до декількох сотень), що не залишало противнику жодної надії на порятунок. Для роздратування слонів і надання їм більшої агресивності їх оббризкували червоним вином чи тутовим соком.
Європейці вперше познайомилися з бойовими слонами під час Східного походу Олександра Македонського. В битві при Гавгамелах персидський цар Дарій ІІІ використав проти фалангітів (грецьких важкоозброєнних піхотинців) 15 слонів, а згодом в битві проти індійського царя Пора армії Олександра протистояло вже 200 бойових слонів. Македонці досить швидко навчилися протистояти цій живій військовій машині. Вони лякали слонів факелами з вогнем, підрізали сухожилля на ногах за допомогою спеціальних сокир, а серпоподібними мечами відсікати їм хоботи. Проте ідея використання бойових слонів сподобалася Олександру. В його армії, а потім і у військових формуваннях правителів елліністичних держав знаходилися цілі підрозділи цих тварин, навіть організовані за певною схемою. Наприклад, слон з погоничем – зооархом складав одну бойову одиницю, 2 слона – ферархію, 4 слона – епіферархію, а 64 – фалангу слонів.
Через декілька століть з бойовими гігантами познайомилися й римляни, які змушені були освоювати прийоми боротьби зі слонами Ганнібала. Для цього вони використовували ... свиней, крик яких лякав слонів. Ю.Цезар перед походом своїх легіонів у Африку наказав привезти до Італії декілька слонів, щоб його легіонери звикли до їхнього вигляду і виявили найбільш вразливі місця цих тварин.
Бойові слони продовжували залишатися на службі в арміях Сходу і за доби середньовіччя. Вирішив скористатися ними й турецький султан Осман ІІ., правда зумів привести до Хотина тільки чотирьох слонів. Вони, очевидно, брали безпосередню участь в бойових діях під Хотином. За даними Іонесса Каменецького, автора „Історії Хотинської війни”, в одному з вирішальних штурмів вони були направлені на позиції польсько-козацького війська: „ Все ж інше військо Осман разом із слонами направив на християн, говорячи „Те що повинно статися – станеться сьогодні! Або ви розіб’єте нашого ворога, або всі одночасно загинете”. За ходом битви султан спостерігав з пагорба позаду Хотина „... і було перед ним два слона, а на слонах чотири сурмачі і співці та різноманітні музикальні інструменти, щоб його розважати”. Інші очевидці подій, а саме укладачі „Каменецької хроніки” уточнюють цю інформацію: ”Там був споруджений трон з балдахіном, а навпроти на двох слонах четверо музикантів грали на барабанах і зурнах. Сидячи на цьому підвищенні, імператор спостерігав за штурмом...”.
Проте застосування слонів виявилося неефективним. Та й як могли внести замішання слони в ряди військ, а особливо – українських козаків? Вони вже їх бачили під час морських походів й нападів на міста Османської імперії. Та й місцевість під Хотином аж ніяк не сприяла застосуванню слонів, яким потрібен рівний простір, а не високі береги Дністра і глибокі яри з видолинками. До речі, саме тут наші далекі пращури полювали на „предків” слонів – мамонтів, про що говорять численні кістки цих тварин на первісних стоянках Подністров’я. І головне чи міг злякатися слона український козак, якому „і сам чорт не страшний” та ще й до того озброєний вогнепальною зброєю. Переконавшись у неможливості застосувати бойових слонів під Хотином, Осман ІІ, після підписання мирної угоди, одного із них, як оповідають легенди, подарував польському королевичу Владиславу, інші – повернулися до Туреччини.
Слід відзначити, що побачені під Хотином дивні тварини запам’яталися козакам та воїнам, які брали участь у битвах. Більше того, навіть увійшли до сюжетів розпису на лубочних картинах і керамічних кахлях. Зокрема, на одній із кахель, виявлених на Уманщині, зображено слона з погоничем. Тут же розташований пояснювальний напис – „слон” та залишок дати „16...”, очевидно 1621. Так були увіковічені ці тварини, які потрапили на українські землі.
Ще однією твариною, яка мала допомогти турецькому воїнству оволодіти Хотином був верблюд. Разом з армією султана під фортецю пригнали декілька тисяч верблюдів. Вони використовувалися переважно як в’ючні тварини для перевезення живої сили і вантажів, а також входили до формувань спеціальної верблюжої кавалерії.
Остання як рід військ з’явилася в арміях арабів, ассірійців, бактрійців, мідян, персів, сірійців та інших східних народів. Для „кавалерії” використовували зазвичай самок, які пересувалися швидше. Перевагами тварин були швидкість руху, особливо по пустельній місцевості, витривалість, адже верблюди могли довго обходитися без їжі та води, інстинктивне знаходження дороги додому тощо. Крім того, верблюди особливо, породи дромадер, рухалися інохіддю (під час такої ходи у них на спині можна спокійно писати), що дозволяло воїнам-лучникам вести особливо прицільний вогонь. Важливою бойовою якістю тварини, був її запах, який не переносили коні й повертали назад перед строєм верблюдів. Недоліками бойового використання тварин була їхня лояльність до людини (вони ніколи їх не топтали) та м’якість підошви, через яку вони втрачали швидкість і навіть шкутильгали при пересуванні по кам’янистій поверхні.
На одному верблюді в спеціальному сідлі розміщувалися 1 або 2 воїни, які були озброєні метальною зброєю (луками, дротиками, списами), а також мали довгі тонкі мечі. В деяких східних арміях на верблюдів одягали спеціальні захисні обладунки з шкіри і повстяної тканини.
Проте у битвах під Хотином верблюди, як і слони не завдали суттєвої шкоди польсько-литовсько-козацькому війську. Більше того, під стінами фортеці від гарматного вогню та несприятливих умов загинула значна кількість верблюдів. Польський посол в Туреччині Кшиштоф Збаразький відзначав: „Самі воїни (сипахи) сильно зубожіли із-за Хотинської війни, тому що там загинула незчисленна кількість коней і верблюдів”. Про це свідчать археологічні матеріали – під час дослідження культурних нашарувань у фортеці та поблизу неї виявлено чимало верблюжих кісток.
Спроби використовувати слонів і верблюдів у битвах за Хотин продовжилися і в наступних кампаніях. Наприклад, у російсько-турецьких війнах XVIII ст. серед захопленої царськими військами здобичі постійно фігурують сотні верблюдів. Показово, що тільки в одному бою під стінами фортеці у 1769 році командувач (згодом генерал-фельдмаршал) російського з’єднання князь А.А.Прозоровський захопив „обоз турецький, взяв 3 прапори, пашинську срібну булаву, 150 нав’ючених верблюдів ...”.
„Секретна зброя” турецьких султанів під Хотином не виправдала покладених на неї надій, але стала ще одним цікавим фактом з минувщини легендарного Хотина.
- „КОЗАЦЬКІ” І „ТУРЕЦЬКІ” ЛЮЛЬКИ
„А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться”.
(„Ой на горі там женці жнуть”, українська народна пісня)
У широковідомій українській народній пісні „Ой, на горі там женці жнуть”, в якій оспівується повернення козаків на чолі з гетьманом Петром Конашевичем Сагайдачним та полковником Михайлом Дорошенком після Хотинської війни 1621 року, неодноразово підкреслюється важливість таких козацьких атрибутів, як тютюн та люлька. Без них неможливо уявити постать справжнього козака, який заради загубленої у битві улюбленої люльки міг знову кинутися в гущу ворогів, щоб тільки віднайти втрачену річ. У далекому поході на суші й на морі, в колі друзів, вдома й на самоті люлька постійно супроводжувала козака. Навіть під час релігійних свят запорожець не міг без неї. Ось як про це пише знавець козацького життя Д.І.Яворницький „Люлька для козака перше діло: запорожець принесе на Великдень паску з церкви, поставить її на стіл, а сам швидше за люльку: „А нуте, синки, за люльки, нехай паска постоїть, а поросяти кат не візьме”... Люлька для запорожця – рідна сестра, дорога його подруга: він як сів на коня, зараз же запалив люльку так верст шість, а то і більше смалить і смалить і з роту не випускає...”.
Козаків, традиційно зображали з люльками на народних картинах типу „Козак Мамай” чи керамічних кахлях. Про люльки співали в піснях, складали казки й легенди. Саме з нею пов’язується бойовий заклик запорожців: „А люлька голубка нехай не вгасає. Паліть вражі замки кругом !” Виступаючи з Січі у далекий похід, українські лицарі виспівували:
„Люлька в зубах зашкварчала,
Шабля в ножнах забряжчала,
Шабля різницю чує,
Люлька пожари віщує”.
Запорізькі козаки були затятими „люлешниками” і саме вони сприяли поширенню тютюнопаління серед інших верств українського населення.
Правдивість цих слів підтверджують численні археологічні знахідки на пам’ятках, пов’язаних з перебуванням українських козаків. Практично скрізь, де вивчалися козацькі старожитності, зафіксовані знахідки глиняних люльок. Вони виявлені в рештках будівель на території Січей, в зимівниках, полях козацьких битв тощо.
Велику колекцію глиняних люльок знайдено під час багаторічних досліджень території Хотинської фортеці, під стінами якої неодноразово прославилися своєю звитягою запорожці.
Під час дослідження замку фортеці та території навколо нього знайдено декілька десятків практично цілих екземплярів й понад три сотні фрагментів глиняних люльок. Вони різні за розмірами, кольором глини, орнаментацією та деталями форми. Спостереження за їхніми знахідками в культурних шарах дозволили визначити час побутування люльок певних типів, тим більше, що значна їхня кількість виявлена разом із нумізматичними матеріалами.
Найдавніші люльки, знайдені у фортеці, відносяться до ХVII ст. Вони виявлені в різних місцях внутрішнього подвір’я Цитаделі. Особливо багато їх виявлено в районі зруйнованої Південно-східної башти.
Люльки цього часу мають загальну довжину 4,5-5 см, діаметр чашечки – 2,5-3 см, діаметр тулійки – 1,7-2,2 см, загальна їхня висота не перевищує 2 см. Всі люльки червоного кольору, окремі з них носять сліди лощення. Вони орнаментовані вертикальними реберцями, секторами-пелюстками, скісними нарізами, горизонтальними лініями, повздовжніми канелюрами, штампованими ромбами, трикутниками, крапками тощо.
Такі люльки умовно називаються “козацькими”. Особливістю останніх є порівняно невеликі розміри, особливо чашечки. Це було пов’язане з тим, що в ХVII ст. тютюн був досить дорогим.
Дещо відрізняються від них люльки ХVIII – початку ХІХ ст. Більшість з них знайдено у верхніх культурних нашаруваннях фортеці, зокрема, під час дослідження руїн мечеті, а також на березі Дністра разом з турецькими монетами. Характерними для них є більші розміри. Загальна довжина люльок зростає до 6-7 см, діаметр чашечки – до 3 см, діаметр тулійки – до 2-6 см, а загальна висота – до 4 см. На десятках люльок збереглися круглі та овальні клейма з арабськими літерами. На деяких з них є по два, а то і три клейма. Окремі люльки мають клейма у вигляді птаха. Значно багатшим стає орнамент люльок. З’являються різноманітні композиції з рослинних та геометричних орнаментів, покращується якість лощення, випалу, а окремі екземпляри навіть носять сліди позолоти. Змінюється колір люльок, вони набирають темно-коричневих та темно-червоних відтінків. На багатьох люльках є клейма майстрів або майстерень, які вказують, що вони виготовлені в містах Османської імперії. Такі люльки слід віднести до “турецьких”. Не виключено, що виробництво таких люльок здійснювалося в самому Хотині, де знаходився турецький гарнізон та могли бути відповідні майстри.
Керамічні люльки виготовляли трьома способами: формуванням у двохчастинній формі, формуванням на гончарному крузі, ліпленням. Серед виявлених у Хотинській фортеці люльок переважають вироби, зроблені в двохсторонніх дерев’яних (глиняних, металевих чи кам’яних) формах. Спочатку всередину з’єднаних стулок форми накладали розчин глиняного тіста й добре його утрамбовували. Далі за допомогою дерев’яних стержнів формували внутрішні порожнини. Після роз’єднання стулок поверхню виробу прикрашали штампованим або прокресленим орнаментом, ставили клейма. Поверхню окремих типів люльок вкривали поливою. Після цього люльки випалювалися в горнах, часто разом з посудом. Майстрів, які їх виробляли називали в народі „люлькарями”. Такі фахівці були в Хотині в другій половині ХІХ ст., про що свідчать глиняні люльки з клеймом „Хотинъ”, які виявлені на території міста.
Масовість знахідок люльок у Хотинській фортеці свідчить про широке поширення тютюнопаління. Зрозуміло, що крім козаків палили й воїни гарнізону фортеці, які були різного етнічного походження. Поширеним паління було й серед турецьких солдат, а згодом поширилося й серед населення міста Хотина та навколишніх сіл.
На основі знахідок люльок можемо говорити, що курці тютюну в Хотині з’явилися чи не найраніше на Україні і пізнали всі задоволення й наслідки цієї „шкідливої звички”.
Паління тютюну з’явилося на європейських землях після відкриття Американського континенту Христофором Колумбом. Відомо, що він разом з учасниками своєї експедиції на острові Сан Сальвадор вперше побачив аборигена „який пив дим”. Потім він сам спробував палити, а 15 березня 1496 р., останній з кораблів його експедиції „Ель Ніньйо” привіз до Португалії листя спеціальної трави для куріння з провінції Табаго (звідси слово „табак”). Досить швидко мода на паління та сам тютюн, як рослину, поширилася по Західній Європі та Туреччині.
В Османській імперії паління набуло особливо швидкого поширення, так як, на відміну від алкогольних напоїв, не заборонялося Кораном. До появи тютюну мусульманські народи вживали різноманітні наркотичні трави для отримання „кейфа” (тобто насолодження). Тютюн, як більш дешевий засіб для паління, суттєво потіснив гашиш в кальянах, а потім привів до куріння люльки.
Саме від мусульман, ймовірно, турків запорожці й перейняли цю звичку. Разом з типом східної люльки до української мови потрапили й турецькі слова пов’язані із курінням – „тютюн”, „люлька”, „чубук”, „буркун”, „бурунька” тощо.
Люлька займала особливе місце у житті козака і була його незмінною супутницею. Люльки поділялися на дві групи – індивідуальні („буруньки”, „носогрійки”) і гуртові („обчиські”, „курінні”). Останні були значно більших розмірів і використовувалися запорожцями для паління гуртом при обмірковуванні важливої справи, чи майбутнього походу. Вони часто мали написи типу „Козацька люлька – добра думка”.
Повідомлення сучасників, перекази й дані етнографічних спостережень свідчать, що козаки палили не тільки чистий тютюн, який згодом навчилися й самі вирощувати (махорочні сорти „самосаду”), а й домішували до нього для ароматизації та лікування різні трави. Вважалося, що вони разом із тютюном допомагають вилікуватися від різних хвороб, сприяють загоєнню ран, покращують зір, знімають напругу після бою тощо. Наприклад, до тютюну додавали материнку, любисток, м’яту, тирлич, падуб, полин, ковил і буркун. Згідно переказів для позбавлення від „чорних думок” до тютюну домішували полин, а після бою, якщо січовик „ не міг забути вбитого ворога чи загиблого побратима” курили тютюн з домішкою буркуна.
Аж ніяк не заохочуючи читачів до тютюнопаління, відзначимо, що глиняні люльки несуть цікаву інформацію про побут звичаї та інші сторони історичного минулого різних народів.
МОНЕТНІ ЗНАХІДКИ РОЗПОВІДАЮТЬ
„Я, Аксент..., бачив, що і почому продавалося, і купляв сам.
Хліб, який раніше вартував 1 акче, продавався за 20 грошів,
цибулина – за гріш...кварта горілки 3 флорина...”
(Агоп и Аксент. Каменаци „Каменецкая хроника”)
З-поміж археологічних знахідок, виявлених на території фортеці, особливу увагу привертають численні нумізматичні матеріали. За роки досліджень виявлено понад сотню різночасових грошових знаків, відкарбованих монетними дворами Польщі, Угорщини, князівств Німеччини, Нідерландів, Молдавії, Туреччини, Росії, Австро-Угорщини тощо. Їхнє вивчення дозволяє реконструювати місцевий грошовий обіг, охарактеризувати монети, які брали в ньому участь, дізнатися про маловідомі сторінки з минулого хотинських торгівців і фінансової адміністрації.
Доповнюють інформацію про грошовий обіг середньовічного населення регіону дані писемних джерел, в яких повідомляється про мито „оу Хотини”, подаються назви грошових одиниць, розповідається про товари, які перевозилися через польсько-молдавський кордон, ціни на продукти харчування і ремісничі вироби тощо.
Кожна з виявлених монет має важливе наукове значення. Перш за все вони дають змогу встановити хронологію археологічних комплексів, в яких вони виявлені, й встановити не тільки дату численних знахідок (кераміки, предметів озброєння та побуту, прикрас), а й час побудови окремих споруд. По-друге, всі знайдені монети (переважно поодинокі екземпляри), які були втрачені чи спеціально пошкоджені, засвідчують участь в грошовому обігу конкретних грошових одиниць. По-третє, вони надають інформацію про перебування у фортеці посадовців, які слідкували за якістю монет і вилучали з обігу фальшиві грошові знаки.
Зупинимося на характеристиці декількох нумізматичних знахідок, виявлених у фортеці чи поблизу неї. Особливий інтерес серед них викликає половинка (монета зламана навпіл) левендальдера (левка, левового талера українських писемних джерел) республіки Нідерландів. Такі монети талерного типу з’явилися в період визвольної боротьби Нідерландів з Іспанією, їхнє карбування розпочинається з 1575 року. Систематичний випуск цих монет відноситься до початку 1580-х рр., після того, як об’єдналися 7 північнонідерландських провінцій у Республіку Об’єднаних провінцій. Левендальдери виготовлялися з срібла Мексики та Південної Америки. Монетне срібло в цих монетах було нижчої якості, ніж в інших західноєвропейських талерах. Їхня чиста вага становила 20,736 г срібла, при 750 пробі та загальній вазі в 27,648, тому і вартість їхня була нижчою. Спочатку нідерландські талерні монети, які отримали назву левендальдери, чи талери із левом, зображення якого займало весь реверс, карбувалися для власних потреб, а пізніше стали головною монетою в левантійській торгівлі. Араби називали цю монету “абукельб” (“батько собаки” “собачі куруші”), приймаючи зображення лева на реверсі за собаку.
Левендальдери були досить розповсюдженою монетою на європейських землях, а також на Близькому Сході (Левант). Наприклад, на Україні вони зустрічаються у великих кількостях серед скарбового матеріалу. Ці монети отримали назву “лев”, “левок” і з часом стали синонімом великої срібної монети. Так само, вони стали позначенням різних талерів та великих срібних монет “leu, leuaşi” на території Молдови та Волощини. За своєю вартістю левендальдери поступалися повноцінним талерним монетам і оцінювалися в 81 польський гріш, тоді як талери мали вартість у 90 грошей, згодом 105-112 грошей.
Про широке розповсюдження левендальдерів свідчить і той факт, що ряд держав випускало наслідування цій монеті. Найбільш відомі наслідування виготовлялися на території Італії, зокрема в Корреджіо, Маса ді Луніджіано, Мірандолі, а також в князівстві Монако, м. Емдені та інших територіях.
Левендальдери були широковживаними монетами і на території Середнього Подністров’я та Верхнього Попруття. Їхні знахідки добре відомі на землях краю. Зокрема, 7 таких монет були у скарбі з с. Вікно. Відомі левендальдери і в тезавраціях із Боянчука (13 екз.), Вітрянки (3 екз.), Дорошівців (2 екз.), Кадубівців , Несвої (6 екз.) тощо.
Про участь левових талерів у грошовому обігу регіону красномовно свідчать і середньовічні писемні матеріали. Починаючи з 1633 р., в актовому матеріалі з’являється нова назва талерних монет “лев, лев битий” для позначення левендальдерів Нідерландської республіки. Пізніше назвами лев, леу, левковий позначали всю велику талерну монету, яка курсувала в регіоні. Леви використовувалися для оцінювання вартості сіл, поселень, монастирів тощо. Наприклад, в 1664 році за с. Новоселицю було заплачено 300 левів, в 1668 році за с. Телебачинці – 250 “левів битих”. Відомо також, що в 1671 році львівські купці заплатили чернівецьким митникам 3 тис. талерів левкових для викупу поташу, який в той час слугував цінною сировиною для виробництва мила, скла, сукна і т.д. З часом левом у регіоні стали називати всяку велику срібну монету, інколи вказуючи її національну належність, як то “турецькі леви, леви турецькими грошима, леви німецькі”. Варто відзначити, що левами українське населення краю продовжувало називати велику срібну монету і впродовж ХІХ – початку ХХ ст.
На уламку левендальдера, знайденого в Хотині чітко простежуються наступні зображення та написи. Так, на аверсі збереглося зображення частини постаті рицаря в шоломі, навколо напис: MO ARG FRO…RIDTE. На реверсі грошового знаку вціліло зображення передньої частини крокуючого вліво лева та напис: … DNONONMOVETUR… Вага уламку 16,22 г, початковий діаметр монети становив 4 см. Збережені написи мають деякі відмінності від відомих на левендальдерах, зокрема на аверсі, замість букви “Р” (у скороченні “PRO” – слова провінція) знаходиться “F”, слова монетної легенди не розділені крапками. За своєю вагою уламок монети значно перевищує допустиму вагу половини левендальдера, яка мала б бути близько 13-13,8 г. Має монета й інші відмінності від оригінальних левків. Огляд монети показав, що її серцевина (ядро) виготовлена із міді, а з обох сторін та гурта вона вкрита шаром срібла, нанесеним шляхом плакірування. Все це вказує на те, що перед нами тогочасна фальшива монета. Але хто, коли і де її підробляв ?
Зразу ж слід відзначити, що всі зображення та написи на уламку леведальдера з Хотина виконані досить майстерно і мало в чому поступаються оформленню оригінальних нідерландських талерних монет. Це зразу ж наштовхує на думку про малоймовірність виробництва фальшивих монет приватними особами. Адже для карбування монети таких розмірів потрібно було застосування спеціального молотового снаряду чи гвинтового пресу (балансира). Тільки за допомогою останніх на великих монетних кружках рельєфно відбивалися зображення штемпелів. Організація підпільної майстерні з таким обладнанням була досить складною справою. До того ж, значних навиків та знання технології вимагав процес плакірування, або посріблення мідних заготовок. Інша річ, якщо підробка монет здійснювалася на офіційних монетних дворах з належним устаткуванням.
З нумізматичної літератури відомо, що в другій половині XVII ст. дійсно активно діяв монетний двір, який випускав фальшиві левендальдери. Знаходився він у графстві Рітберг на території Вестфалії (історична область на заході Німеччини, між ріками Рейн і Везер), а випускалися там монети з датою 1660 р. в період правління Іоанна IV (1640-1660). Виготовлялися левендальдери з міді, а зверху вкривалися шаром срібла. Така монета була законним платіжним засобом у графстві. На думку фахівців, на цих монетах, які повністю наслідували оригіналам, спеціально перекручувалися монетні легенди лицевої сторони. Фактично це була суміш з початкових букв легенди стандартних левків. Враховуючи рівень майстерності монетників у передачі (копіюванні) зображень аверсу, реверсу та вірне відтворення легенди останнього, така “помилковість” напису здається загадковою. У історіографії вважається, що це було зроблено навмисно. Помилки дозволили внести в оформлення монетних легенд відмінності та застрахувати їхніх емітентів від прямого звинувачення у звичайній підробці (фальшуванні) обігової монети іншої держави. Неправильність легенд була “резервною” можливістю відмовитися від причетності до карбування монети на випадок виявлення левендальдерів з мідною серцевиною. У грошовому обігу графства такі монети, очевидно, носили кредитний характер і приймалися за примусовим курсом.
До Хотина левендальдер графства Рітберг, очевидно потрапив разом із масою однотипних монет у другій половині XVII ст. чи початку ХVIII ст. Але тут був розпізнаний, як неповноцінний грошовий знак та вилучений з обігу. Вважаємо, що це сталося не випадково. Очевидно в фортеці перебувала спеціальна фінансова особа князівства, яка слідкувала за якістю грошових знаків і знищувала фальшиву монету.
На протязі всього середньовіччя Хотин, окрім своєї фортеці, славився як важливе торгове місто в транс’європейських економічних зв’язках. Тут ще з XV ст. знаходилася митниця та функціонувала один з найбільших у Молдавському князівстві ярмарок з продажу худоби. Про величину торгових операцій, які проводилися на хотинському ярмарку у ХVІІ ст., говорить орендна плата за місцеву митницю, яка становила 80 тис. талерів на рік. За свідченням італійського сучасника А.Н. Граціані з Хотина “вивозиться велика кількість биків, м’ясом яких в значній мірі харчується не тільки населення Угорщини та Росії (Речі Посполитої), але й німці і навіть Італія, головним чином місто Венеція… Сюди зганяється дуже багато биків… Купці домовляються про ціну однієї голови худоби, після чого вся ця величезна кількість биків розпродується за декілька годин і направляється в різні області”. Окрім худоби на ярмарку продавалися різноманітні товари сільськогосподарського виробництва, ремесла та промислів. Населення Хотина отримувало значні кошти від торгової діяльності, оскільки іноземні торгівці повинні були орендувати торгові приміщення, користуватися за плату міською вагою, платити ринкові та ярмаркові збори. Місто мало доходи також за перевезення та розвантаження товарів, послуги перекладачів, нічліг, харчування тощо.
Через руки місцевих торгівців проходили великі суми грошей. Зрозуміло, що при цьому потрібним був постійний контроль за якістю монети. Як правило щирість монетного срібла перевіряли самі купці різними способами. Самим простим прийомом для з’ясування якості металу в монеті було визначення чистоти її звучання після удару по ній іншою монетою чи металевим предметом. Досить дієвим було також зважування монет та порівняння їхньої ваги з гирьками-екзагіями, які відповідали стандарту монет певного типу. Крім того у середньовічних молдавських містах проживали численні міняйли, які обмінювали одні грошові знаки на інші, добре розбиралися в якості монет та відсіювали фальшиву монету.
Про важливість Хотина в європейській торгівлі свідчить ще одна знайдена поблизу Цитаделі нумізматична пам’ятка. Це латунний монетовидний знак розмірами 1,7 х 1,9 см, вагою 0,75 г. На його аверсі, в центрі знаходиться зображення трьохщоглового вітрильника, який пливе вліво. Зверху по колу затертий напис: FLUS …IK(?)A, внизу під обрізом букви: I E. На реверсі в центральному колі розміщуються зображення сонця з променями, нижче п’яти зірок, ще нижче місяця, відрогами донизу. Навколо напис, від якого збереглися букви легенди: …PFEN U K : PR : FABRIO …Поле монети відділяється від країв обідком із з’єднаних крапок.
Аналіз зображень та технології виготовлення знахідки дозволив пов’язати її з колом так званих рахункових пфеннігів чи рахункових жетонів. Такі монетовидні жетони (нім. – Rechenpfennig, Raitpfennig; франц. gectoir, jeton; англ. counter; ісп. contador; голанд. legpenning) широко використовувалися в період середньовіччя для підрахунків сум грошей за допомогою абаки. Виготовленням рахункових пфенігів займалися майстри-спеціалісти у західноєвропейських державах. На цих виробах часто знаходилися різноманітні зображення пов’язані з політичними, історичними та релігійними подіями, символи щастя, торгівлі, персоніфікації тощо. Найбільшого поширення в XVI-XIX ст. отримали рахункові пфеніги, які випускалися з латуні та міді у м. Нюрнберг. Досить часто вони наслідували зображення авторитетних європейських монет, що сприяло їхньому повсюдному поширенню.
Рахункові пфеніги використовувалися для самих різних підрахунків (товарів, грошових сум, мір) за допомогою абаки (рахункового пристосування). Вона мала вигляд дошки з нанесеними паралельними лініями, які відповідали одиницям, десяткам, сотням, тисячам, десяткам тисяч і т.д. Рахункові пфеніги розкладалися на лініях чи між ними (у проміжках ліній пфеніг означав половину числа, якому прирівнювалася лінія, що проходила над ним).
Знайдений в Хотині рахунковий пфеніг, який трапився з матеріалами XVII-XVIII ст., ще раз засвідчує присутність великого торгового капіталу в місті та використання для обрахунків передових, як на той час, рахункових пристроїв.
Найбільш численну категорію монет з фортеці являють польські та литовські мідні соліди (боратинки) короля Яна ІІ Казимира Вази (1649-1668). На аверсі цих монет, в центрі зображено увінчану лавровим вінком голову короля, навколо напис: IOAN. – CAS. REX. (Ян Казимир король), внизу монети, під обрізом портрету букви T.L.B. – ініціали управляючого монетними дворами Тіта Лівія Боратіні (1617-1681). На реверсі грошових знаків у центрі зображено герб Польського королівства – одноголовий орел, із “Снопом” символом династії Вазів на грудях, або герб Литви („Погонь” вершник з шаблею). Навколо напис: SOLID. REG POLO (SOLI MAG DUC LIT) і дата. Під гербом зображення пташки з кільцем у дзьобі “Сліповрон” (герб коронного підскарбія Яна-Казимира Красинського (1659-1668), монограма (НKPL) (знак Ієроніма Крипшина Киршенштейна – великого підскарбія литовського (1662-1676). Монети мають діаметр 1,5-1,6 см, важать 0,7-1,4 г.
Стиль оформлення монет, характерний для боратинок, дослідники називають пізньоренесансним: на аверсі – портрет короля в перуці, оточений написом, на реверсі – герб королівства Польського чи Великого князівства Литовського.
Карбуванням мідних солідів (боратинок) розпочалося у Речі Посполитій за короля Яна ІІ Казимира Вази (1649-1668). У писемних документах другої половини XVII ст. ці монети згадуються як “boratynczaki”, “szelagi boratynczyki”, “moneta boratiniana”. Їхнім випуском італієць Тіт Лівій Боратіні, автор проекту, намагався оздоровити фінанси Речі Посполитої. Суть його проекту полягала в тому, щоб поповнити королівську казну при нестачі срібла за рахунок випуску так званих “кредитних грошей”. Їхній номінал мав бути вищим за реальну вартість металу, яка в них знаходилася. Проте їхня платіжоспроможність мала гарантуватися авторитетом королівської влади. Ця ідея була досить непоганою. Саме за таким принципом випускаються сучасні грошові знаки. Однак, вказана ідея набагато випереджала свій час і тому була приречена на невдачу. Економічної могутності тодішнього королівства не вистачало, щоб підкріпити курс кредитних грошей достатньою кількістю товарів і збалансувати ринок. Схожі заходи започатковані в Росії урядом Олексія Михайловича в 1655 році привели до розладу ринкових відносин і закінчилися в 1662 році “Мідним бунтом”. Втілюючи грошову реформу в життя, Боратіні врахував помилки російського уряду, але цього виявилося недостатньо. Крім того, він не міг передбачити масової підробки легковісних мідних солідів, що давало фальшивомонетникам великі прибутки. Сприяючи підробці розмінної монети в Сучаві, Боратіні не розраховував, що десятки підпільних монетарень з’являться також в самій Польщі і його мідні соліди будуть фальсифікуватися. Як і будь-які кредитні гроші, боратинки повинні були мати складну технологію виготовлення, яка запобігала б підробкам. Проте цього передбачити реформатору не вдалося.
За проектом Боратіні нові мідні соліди повинні були по курсу дорівнювати білоновим монетам (1 гріш = 3 шелягам), їх було заплановано випустити 180 мільйонів штук на суму в 2 мільйона злотих. Пізніше, в 1663-1666 рр. цю суму вирішено було збільшити майже в десять раз. Нова монета карбувалася по стопі 150 штук із краківської гривни міді (201,9 г) і теоретично кожна монета мала б важити 1,346 г. Проте поспіх у карбуванні та прагнення монетарів нажитися приводив до відчутних коливань ваги. Реальна вартість боратинок, тобто металу, з якого вона була зроблена, складала лише 15% від офіційної, номінальної вартості грошових знаків. 85% повинні були, на думку Боратіні, покрити всі виробничі витрати та забезпечити казні дохід.
Для карбуванням боратинок було залучено ряд монетних дворів. Відомо, що вони випускалися в Уяздові під Варшавою, Кракові, Оливі, Вільно, Ковно, Бресті та Мальброку. Продукція цих монетарень розрізняється за знаками та ініціалами мінцмейстерів. Крім того на грошовий ринок королівства та сусідніх земель надходила велика кількість підроблених солідів, так званих “клепачів”. І хоча кара за підробку монети була жорстокою, фальшивомонетнику відтинали праву руку і прибивали її на міській брамі чи страчували на торговій площі, потік фальшивої монети не припинявся. Місцевим підробникам монети “допомагали” монетарні на інших територіях. Зокрема відомо, що місцями карбування фальшивих солідів були: Лисянка на Правобережній Україні, де продукувалася підробна монета за дорученням гетьмана Петра Дорошенка; Рига – карбування зініцював Ганс Дрейлінг; Сучава в Молдавії; Надьябанья на території Угорщини.
Масові випуски боратинок привели до зростання інфляційних процесів в королівстві та до коливання ринкового курсу мідних солідів, який поступово почав падати. Протягом 1662-1677 рр. доплата за товари в “шеляговій монеті” – боратинках зросла від 15 до 70 %. Наприклад, якщо за золотий дукат платили 6,5, а за срібний талер – 3,5 польських злотих срібними монетами, то мідними боратинками – відповідно 9 і 5 злотих. На початку XVIII ст. цей курс ще більше зріс, на дукат йшло вже 18, а на талер 8 польських злотих боратинками. В писемних джерелах того часу мідні соліди, переважно, фігурують під терміном “moneta currens”. Населення зразу ж зрозуміло, що від цих обезцінених монет не буде користі. В той час навіть з’явилася поговірка “Шеляг – маленька монетка, але іскра ще менша, а цілий будинок може спалити”.
Обіг мідних солідів у Польщі справив негативний вплив на фінансову систему, вкрай розладнавши ринкові відносини. В зв’язку з цим 28 грудня 1666 року король під тиском всіх шарів суспільства змушений був видати указ, за яким всі мінниці на території держави закривалися і таким чином припинялося карбування кредитної монети.
Мідні емісії Яна Казиміра були в обігу не тільки на території Речі Посполитої, значна їхня кількість потрапила до Молдавської держави. Причому їхній приток, як свідчать нумізматичні матеріали, був не малим. Боратинки зафіксовані на території князівства в поодиноких знахідках і в складі скарбів.
Поява цих монет на території Середнього Подністров’я може пов’язуватися не тільки з торгово-економічною діяльністю місцевого населення, а й з військово-політичними подіями. В 1673 році на територію регіону вступило польське військо, яке захопило Хотин. Землі краю фактично опинилися під польською владою до 1675 року. Пізніше польські частини перебували в регіоні в 1683, 1685, 1686 рр. В зв’язку з цим польські грошові знаки, в тому числі і мідні соліди, являлися офіційними номіналами в регіоні.
Період обігу боратинок на землях, які входили до складу Молдавського князівства був тривалим. Свідченням цього є присутність боратинок у скарбі з Ширівців, де знаходилися турецькі монети 1760-1766 рр. Отже, вони перебували в грошовому обігу ціле століття. Аналогічна картина спостерігається і на сусідніх територіях.
Наступною нумізматичною знахідкою у Хотинській фортеці є садогурська монета пара = 3 деньги. На її аверсі під князівською короною знаходяться овальні щити з гербами Молдови та Волощини, над ними напис: ”МОН. МОЛД. И ВАЛАК”, внизу під обрізом – дата 1772. На реверсі монети у прямокутній рамці з витого шнура проставлений номінал ПАРА /3/ ДЕНГИ. Діаметр монети становить 2,8 г, її вага – 11,78 г. Гурт монети прикрашений орнаментом із дубових листків.
Це перша добре задокументована знахідка садогурської монети на території регіону. Монети цього типу добре знані вітчизняними нумізматами. Вже давно встановлено, що вони карбувалися з металу турецьких гармат на Садогурській монетарні під Чернівцями в роки російсько-турецької війни 1768-1774 рр. і використовувалися в грошовому обігу Молдови та Волощини, на території яких перебували російські війська.
Знахідка садогурського парника саме у Хотині є досить показовою. Справа в тому, що більшість цих монет була відкарбована саме з бронзових і мідних гармат, захоплених російськими військами у Хотинській фортеці. Так, відомо, що з фортеці в Хотині до монетного двору в Садогуру (сучасна Садгора – район м. Чернівці) було доставлено в серпні 1771 року – 251 тис. пудів міді в розбитих і не придатних для стрільби гарматах, у лютому 1772 року – 152 тис. пудів, у березні – ще 75 гармат вагою близько 7 тис. пудів, у 1773 році – 10 турецьких мортир вагою 270 пудів. Фактично всі грошові знаки, випущені на Садогурській монетарні у 1771-1772 рр., були зроблені з гармат Хотинської фортеці. Таким чином, гарматний метал з Хотина повернувся до міста вже в новій якості “гарматних” грошей і використовувався у місцевому грошовому обігу. Разом з тим, добра збереженість монети говорить про її не тривалу участь у грошовому обігу.
Нумізматичні знахідки з Хотинської фортеці доповнюють наші знання про торгово-економічні та військово-політичні події на території регіону та наглядно підтверджують значення міста у міжнародній торгівлі.
- МЕЧЕТЬ ТУРЕЦЬКОГО ГАРНІЗОНУ ФОРТЕЦІ
„Будівлі в фортеці кам’яні: ...
інженерний цейхауз, перероблений із мечеті”.
(Военно-статистическое обозрение Российской империи.
Бессарабская область. – С.-Петербург, 1849)
На території фортеці, збудованої турецькою адміністрацією на початку ХVIII ст., розміщувалися численні кам’яні будівлі. Серед них чільне місце посідала кам’яна мечеть з мінаретом.
Руїни мечеті, а саме підвали і мінарет чітко простежуються зліва від дороги, яка веде до Цитаделі, навпроти церкви св. Олександра Невського. На поштових листівках початку ХХ ст. та ілюстраціях міжвоєнного періоду мечеть та мінарет виглядали вже напівзруйнованими. На світлинах видно, що від мечеті на той час залишилось одноповерхове приміщення з віконними отворами й без даху. До торця споруди мечеті примикав мінарет. Він також був напівзруйнованим. Збережена висота будівлі складала близько 20 м. В роки Другої світової війни обидві споруди були майже повністю знищені. Фактично від мечеті збереглися лише фундаменти і підвальні приміщення, а від мінарету – прямокутна основа та декілька внутрішніх сходинок.
Дослідження руїн мечеті проводилося протягом 2004-2006 рр. з метою розчищення решток будівлі для подальшої їхньої консервації та музеєфікації.
Археологічними роботами встановлено, що мечеть мала прямокутну форму розмірами 24 х 12,8 м і була орієнтована за сторонами світу. До південно-східного кута мечеті був добудований мінарет. Його основа мала розміри 4,5 х 4,3 м. Мінарет зберігся на висоту 6 м від рівня давньої поверхні.
Культова споруда була одноповерховою, але мала підвали. Вхід до одного з них знаходився у східній стіні, до інших – у північній стіні. Розкопки показали, що підвали мали висоту 2,5 м зі склепінчастим цегляним перекриттям. Їхня підлога була вимощена спеціально підтесаним камінням. Над зводом одного підвалу пролягав водогін, про що свідчать керамічні водогінні труби, які простежуються у його обвалі. Вище розташовувалася, очевидно, дерев’яна підлога, від якої простежуються згорілі плахи та залізні цвяхи. В цьому ж шарі, який в деяких місцях має товщину від 20 до 50 см простежено рештки перегорілих зернівок злакових культур. Особливістю одного з підвальних приміщень є його вікна, які розширяються досередини, а на зовні виходять невеликими щілинами. Із зовнішнього боку вони мають ширину 0,30 м, а з внутрішнього 1 м. Їхнє перекриття влаштоване з похилих до середини кам’яних блоків.
Безпосередньо над підвалами розташовувалося приміщення власне мечеті. Стіни мечеті були споруджені з місцевих порід каменю. Їхня товщина становила 0,9-1 м, в окремих місцях 0,6 м. Із зовнішньої і внутрішньої сторін вони були облицьовані кам’яними блоками розмірами 50 х 23 х 20 – 30 х 20 х 20 см. Порожнина між блоками була заповнена рваним камінням різних розмірів та фрагментами товченої цегли та домішками вугілля, зв’язними розчином на вапняковій основі.
Аналіз систем кладки стін дозволив встановити, що спочатку була зведена південна частина мечеті (велике приміщення). Згодом до неї було добудовано північне приміщення (підвали з вікнами). Ще пізніше до мечеті був добудований мінарет у південно-західному куті. Не виключено (про це нібито свідчить один із планів фортеці ХVIII ст.), що мечеть була у двічі більшою.
У південній частині стіни мечеті була простежена нижня частина напівкруглої ніші, яка входила в конструкцію стіни. Вона була викладена з цегли і обштукатурена. Її діаметр становить 1,2 м. Очевидно, це рештки так званого „міхрабу”.
До південно-західного кута мечеті був прибудований мінарет. Його основа мала прямокутну форму і орієнтована, як і мечеть, за сторонами світу. Стіни мінарету збереглися лише частково. Вони були складені в тій же техніці, що і мечеть. Тобто внутрішня і зовнішня облицювальні кладки вимуровані з блоків більших розмірів, а всередині – забутовка дрібним камінням на вапняному розчині з домішками битої цегли та вугілля. Крім того, облицювальні блоки були скріплені між собою залізними скобами. Останні вставлялися в спеціально зроблені отвори в двох розташованих поряд блоках, а отвори заливалися свинцем. Завдяки цьому досягалася міцність конструкції стін, які могли зводитися на значну висоту. Під час розчищення ділянки розкопу поблизу мінарету було знайдено десятки скоб і злитків свинцю від зруйнованих верхніх частин мінарету. Очевидно, що в такий спосіб кріпилися блоки зовнішнього і внутрішнього облицювання на всю висоту мінарету. Це не тільки надавало міцності всій конструкції, а й надавало їй антисейсмічних властивостей і захищало будівлю від землетрусу.
Всередині мінарету збереглися рештки кам’яних сходів, які по спіралі піднімалися догори. Сьогодні чітко простежуються лише нижні сходинки. На окремих з них збереглися графіті, найвірогідніше кінця XVIII-ХІХ ст. Сходинки вели до спеціального балкону „шерфе”, звідки муедзин закликав віруючих до молитви.
Мечеть з мінаретом були головною мусульманською культовою спорудою турецького гарнізону Хотинської фортеці. Вони були збудовані з дотриманням всіх необхідних канонів. Це була невелика, так звана „мала” мечеть, бо біля неї був лише один мінарет (з арабської „башта”) з якої муедзин (мусульманський духовник) голосним декламуванням відповідних віршів з Корану, закликав віруючих до спільної молитви й намазу (богослужіння) в мечеті. Всередині мечеті знаходився міхраб (заглиблення, священна ніша, перекрита аркою), який вказував на кіблу (напрям, де знаходиться Кааба в Мецці, до якої мусульмани звертаються під час молитви), зверху він мав стрілчасте завершення.
Будівля мечеті з мінаретом, який мав у давнину висоту близько 30 м, розташовувалася на спеціально спланованому майданчику майже в центрі південної частини Нової фортеці, спорудженої турками в 1711/13-1718 рр.
Час будівництва цієї культової споруди дозволяє встановити повідомлення анонімного турецького автора, який у 30-х рр. XVIII ст. був службовцем арсеналу Хотинської фортеці. Він писав, що це була „мечеть покійної валіде-султан”. Титул валіде (з арабської „родителька”, „мати”) носила мати правлячого османського падишаха, тобто султана, в цьому випадку – Агмеда ІІІ (1703-1730). Вона була гречанкою за походженням і померла у 1716 році. Отже, початок будівництва фортечної мечеті слід віднести до 1711/13-1716 рр., коли в Хотині на постійній основі розмістилися турецькі і татарські (липканські) військові частини, а також органи влади. Очевидно, піклуючись про них, валіде-султан в цей час надала кошти на будівництво мечеті та мінарету.
Поряд був влаштований мезар (кладовище), на якому ховали офіцерів, чиновників і членів їхніх сімей. За повідомленням анонімного турецького джерела 1740 року, тут було поховано будівничого Нової фортеці Абді-Пашу, а також багатьох дефтердарів (державних чиновників, які відали фінансовими справами) і мукабеледжиїв (секретарів, які відповідали за перевірку переписаних реєстрів). Поховання Абді-паші, як описує один із очевидців, було в ”мармуровому саркофазі, красиво висіченому і багато прикрашеному, причому візирський тюрбан позолочений”.
Про наявність поховань біля мечеті свідчать і матеріали її розкопок. У 2005 році в заповнені одного з підвалів мечеті знайдено два уламки мармурового надгробку з написом арабськими літерами, простір між якими був заповнений синьою фарбою. Переклад епітафії зроблений знавцем арабської палеографії В.М.Тимченком наступний: „Покійний і прощений начальник сер-туранджи... Алі-ага. Молитва за упокій його душі...”. З’ясувалося, що напис виконаний спеціальним шрифтом „сулюс” був прикрашений декоративними елементами „тірфіль” (листок конюшини, з двома бутонами), розділовими знаками „джезм” (знак зупинки при читанні арабографічних текстів) і „віргюль” (кома). Надгробок був поставлений на могилі начальника яничарських частин „туранджи”. Померлий мав статус „начальника туранджи”, про це говорить перський варіант назви начальника „сер”, який відповідав в європейських арміях чину полковника. Солдати підрозділу „туранджи” були спочатку сокольничими при султанському дворі, а пізніше з них формували бойові підрозділи османської армії. Титул „ага” вказує на належність похованого до турецької аристократії. Отже, надгробок був встановлений над похованням Алі, представника командного складу (полковника), очевидно, 73-го яничарського полку „туранджи”.
В ході розкопок фундаментів мечеті (західна частина будівлі) на глибині 0,5 м від сучасної поверхні був знайдений також кістяк дорослої людини віком від 30 до 40 років, з відокремленим від нього черепом. Можливо, тут було поховано рештки османського воїна, який загинув від вибуху артилерійської гранати чи штурму фортеці. Не виключено, що подібне поховання могло бути пов’язане з традицією відтинати голови у ворогів, яка існувала в мусульманських військах і набула поширення й серед їхніх противників. Про такий звичай, правда стосовно більш раннього періоду (1621 р.), повідомляють писемні джерела. В „Історії Хотинського походу Якова Собеського” є опис одного із вдалих проривів османських воїнів до польського табору: ” ...турки увірвалися до їхнього табору, зітнули голови обом сотникам, оволоділи двома знаменами і продовжували бити піхоту, сполошену нежданим нападом. Повсюди виднілися розкидані й безголові польські трупи, бо турки забирали відрізані голови до свого табору, видаючи їх за голови перших рицарів і вельможних панів і кидали до ніг Османа, сподіваючись заслужити нагороди та відзнаки”. Подібним чином діяли й польські жовніри: „В тому бою був вбитий один турецький прапороносець, і його відрубану голову разом із прапором принесли гетьману”. Такі ж дії засвідчив німецький офіцер – учасник Хотинської битви: коли солдати знайшли тіло турка, вони „відрубали голову, розрубали тулуб, відсікли руки й ноги”.
Не виключено, що знайдені рештки (безперечно мусульманина, бо похований під фундаментом мечеті) є свідченням існування такого військового звичаю і для XVIII ст. Тим більше, що маємо прямі свідчення про такий випадок з напису на чавунній плиті біля Трапезної церкви в Києво-Печерській лаврі, під якою похований похідний полковник Ф.Фролов. На плиті добре читається напис: „Славного донского войска знатный старшина и походный полковник Федор Иванович Флоров в государственной службе под городом турецким Хотином на генеральной баталии 18 августа от неприятеля во главу усечеся. Тщением донских казаков глава его отыскана в неприятельском стане, разбитом лагере, в шатре командующего сераскира и присовокуплена к телу, которое его желанию здесь в святой Лавре погребеся. Сентября 18, 1739 года”.
Мечеть з мінаретом і кладовище, розташоване поруч, зазнали руйнувань. Під час перебування у фортеці російських військ восени 1739 року мечеть була пошкоджена, поховання на кладовищі пограбовані. Вже згадуваний турецький службовець арсеналу занотував: „Під час захоплення фортеці росіянами дах і підлога мечеті були зруйновані, а саркофаг Абді-паші розбитий”. Тоді ж з фортеці, за його словами, зникла цінна бібліотека арабських і турецьких книг та рукописів, переважно релігійного спрямування. Він про це писав так: „Із спадку Насух-паші (великий-візир (1020-1023 рр. хіджри /1611-1614 рр.), страченого при султані Ахметі І, було таємно доставлено в Хотин і передано у вакф 333 екземпляри цінних книг для використання місцевими читачами, вони були покладені у спеціальні ящики в одній із старих башт над мечеттю. Тоді ж були призначені бібліотекар і наглядач. В мечеті яничар аги знаходилося під наглядом спеціального бібліотекаря 200 томів, які були забрані росіянами і вивезені до Росії, де частина їх пропала, а частина потрапила до рук євреїв, які доставили полоненому Яхьї-паші декілька книг по незначній ціні. Другі ж від євреїв були куплені липканами і перепродані в Константинополь та інші міста. Значна їхня частина і зараз знаходиться в Росії”.
Після повернення турецького гарнізону на початку 1740 року культову споруду відремонтували і вона знову виконувала свої функції.
До часів російсько-турецької війни 1768-1774 рр. відноситься досить схематичний малюнок („Проспект Хотинской крепости (...) от 1769 года”), на якому зображено й цю мечеть з мінаретом. Хоча малюнок не зовсім точно відтворив планувальну структуру будівлі (зокрема, мінарет розміщено по її центральній осі, хоча насправді він прилягав до південно-західного кута), на ньому видно, що це була прямокутна споруда з двосхилим дахом, чотирма вікнами і тамбуром входу в східній стіні.
Із цим періодом перебування російських військ у фортеці пов’язана ще одна цікава знахідка, виявлена при розкопках підвалу мечеті. В одному з підвалів (північно-східний, або № 4 за документацією археологічних досліджень) було виявлено порушене мощення підлоги. В кутку були відсутні кам’яні плити, якими був вимощений підвал, натомість зафіксована засипка дрібною галькою. Розчистка цього місця підлоги показала, що там знаходиться невелика яма (розміри 56 х 89 см і глибиною 48 см). Під час її вивчення знайдено російську мідну монету (2 копійки з вензелем російської імператриці Катерини ІІ, відкарбовані у 1768 році), а ще нижче череп дикого вепра з характерними великими іклами. Очевидно, так російські солдати своєрідно ”помстилися” туркам, осквернивши їхню культову споруди „нечистою” свининою. А можливо це була „відповідь” за перетворені на мечеті християнські храми Хотина.
Наступні документальні відомості про мечеть відносяться до 1788-1793 рр., коли в Хотинській фортеці розташовувався австрійський гарнізон. У супровідних легендах до планів, знятих тоді російськими та австрійськими військовими інженерами, відзначалася „міцно змурована мечеть”, „мечеть, збудована з тесаного каменю”. Її було пристосовано під житло для коменданта, двох плац-офіцерів і гарнізонного священика. Очевидно, перед евакуацією австрійського гарнізону в лютому 1793 року, згідно наказу, будівлю було навмисне пошкоджено, а саме: „вивернуто всі двері, дверні оклади, вікна, віконні оклади, розібрано печі і виламано підлоги”.
Остаточно Хотинську фортецю зайняло царське військо у листопаді 1806 року. Через рік інженер генерал-майор Гартінг зняв „План Хотинской Крепости с Ситуациею вокруг оной (...)”, на якому показано й фортечну мечеть. В супровідній легенді зазначалося: „Головна мечеть, яка нині зайнята провіантом”. У „Військово-статистичному огляді Російської імперії. Бессарабська область” за 1849 рік серед будівель Нової фортеці значиться „інженерний цейхауз, перероблений із мечеті”. Таким чином, культова споруда почала використовуватися як склад провіанту, а згодом як приміщення для військових потреб. Це підтверджується численними знахідками перепаленого зерна злаків, виявленого під час розкопок підвальних приміщень будівлі, та фрагментами деталей боєприпасів (капсулів, свинцевих куль) в культурних нашаруваннях.
Після ліквідації фортеці, як оборонного військового об’єкту, будівлі, розташовані на її території почали поступово руйнуватися. Споруди колишньої мечеті й мінарету поступово розвалювалися, цей процес прискорювався розбором стін на будівельні матеріали. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., як засвідчують світлини, споруда вже не мала даху, а мінарет втратив шпичасте завершення. Представники „Одеського Імператорського товариства історії та старовини” О.О.Кочубинський та О.І.Маркевич, які оглянули Хотинську фортецю у 1901 році, відзначили: „Неподалік від церкви стоїть значно пошкоджений у верхній частині мінарет, а біля нього надгробна кам’яна плита з російським написом; букви її від давнини сильно постраждали, так що можна було розібрати лише декілька рядків... а саме: ”тут поховано коменданта хотинської фортеці....1770 р.”.
На початку липня 1941 року (за розповідями старожилів) відступаючі частини Червоної армії висадили в повітря мінарет, який міг використовуватися як спостережний пункт. У післявоєнний час завали каміння з мечеті і мінарету вибирали і використовували для приватного будівництва місцеві мешканці та державні підприємства. Розчищені на сьогодні рештки мечеті з мінаретом дозволяють скласти уяву про цю культову споруду і реконструювати її у майбутньому.
