14. ХОТИНСЬКИЙ ПРЕДОК АДМІРАЛА .В.КОЛЧАКА

 

„... Пішли ми до міста Хотина, і як вийшли в поле, то

побачили турок, які вислані від сераскира Кончака-паши

з проханням... і здати місто обіцяють”

(Нащокин В.А. Записки Василия Александровича,

сына Нащокина, что мог видеть...С-Петербург, 1842).

 

У багатьох писемних джерелах, які описують події російсько-турецької війни 1736-1739 рр., і головним чином битву під Ставчанами та оволодіння Хотином, фігурує комендант фортеці паша Колчак (Калчак-баша). Про нього згадує й М.В.Ломоносов у своїй знаменитій „Оді на взяття Хотина”:

„Коль скоро толь тебя Колчак,

учит российской вдаться власти”

Ключи вручить в подданства знак

И большей избежать напасти”.

Ці слова з твору видатного російського поета та вченого відомі багатьом читачам, але мало хто знає, що Колчак, який в ньому згадується та знаменитий адмірал О.В.Колчак, Верховний правитель російської держави, одна із самих трагічних і яскравих фігур в історії Росії, мають тісний зв’язок. Виявляється, що Колчак з „Оди” був предком адмірала.

Історія появи роду Колчаків на території Російської імперії найтіснішим чином пов’язана з Хотинською фортецею, адже перший з відомих його представників був її комендантом.

Дослідники біографії О.В.Колчака (особливо Ростислав Колчак – син адмірала) встановили, що його рід половецького походження. Після походів монголо-татар частина половців емігрувала на захід і опинилася на землях Угорщини та південнослов’янських держав. Назва цього роду походить від слова „колчак” – бойова рукавиця (від „кол” – рука), яка являла собою стальний панцир, що вкривав праву руку до ліктя і закінчувався рукавицею з тканини (ліва рука прикривалася щитом). Перші писемні згадки про представників роду пов’язуються з Боснією, де вони фіксуються в джерелах XVII ст. Один з Колчаків згадується серед сербо-хорватів. Вважається, що він був християнином, згодом прийняв мусульманство і служив у лавах турецьких військ.

Саме про цього Колчака, який народився близько 1675 року, є повідомлення, пов’язане з невдалим Прутським походом російського царя Петра І в 1711 році. Молдавський літописець Іон Нікульче розповідаючи про один з епізодів походу зауважив: „Ворог, почув шум возів, спочатку перелякався і навіть почав переправлятися назад через ріку, але один паша доніс Великому Візирю, що шум віддаляється. Колчак, булюбаш, ренегат, серб родом з Боснії, був посланий у розвідку. Він доповів, що російський корпус відступає. Лише переконавшись в цьому, турки заспокоїлися і продовжили переправу на правий берег Пруту протягом всієї ночі. Колчак за цю добру вістку став згодом пашою трьохбунчужним і губернатором Хотина”.

Під час сутичок з російськими військами булюбаш (полковник) Колчак декілька разів відзначився як талановитий військовоначальник. Очевидно, саме про нього пише в своїх спогадах російський бригадир, француз за походженням, Моро де Бразе, який був учасником Прутського походу. Описуючи наймолодшого пашу (Колчаку на той час було близько 35 років), який прибув до російського табору для обговорення умов перемир’я, він відзначив, що той „говорив добре по-німецьки”.

Після завершення Прутського походу й відступу російської армії булюбаш Іліас (Еліас)-паша Колчак служив спочатку при штабі Великого Візира Мохамеда Бостанджи паши. Потім його направили до Молдавського князівства в ставку Абді-паши. Останнього султан призначив серакісиром (командиром окремої групи військ в турецькій армії) анатолійським і румелійським. Йому ж було доручено укріпити й розбудувати Хотинську фортецю, яка стала передовим форпостом і плацдармом Османської імперії в Східній Європі.

До спорудження нових укріплень фортеці активно долучився й Іліас-паша Колчак. Очевидно, він тут перебував з 1713 року, спочатку як помічник авторитетного Абді-паші, а після його смерті на протязі 22 років займав різні урядові посади в Хотині. В одному з документів (реєстрі за 1718 рік) він так характеризується султанською адміністрацією: „..згадуваний Колчак Ільяс, як хоробрий, сміливий, видатний серед рівних йому і такий, що заслуговує на підтримку, отримав посаду аги з жалуванням в розмірі 150 акче щоденно”. В самому місті Хотині знаходився його будинок. За свідченнями анонімного турецького джерела 1740 року будинок Колчак-паші знаходився десь неподалік від старої міської церкви: ”Там, поблизу будинку Кулчак-паші, знаходиться перероблена із церкви мечеть”.

Відомо, що він став також начальником „сол кол агасі” (начальник лівої руки), тобто керував військами лівого крила турецької армії в Молдавії, далі був діздаром (начальником фортеці) й генерал-губернатором хотинської нахіє (округа).

Перебуваючи у Хотині Колчак займався адміністративною та військово-дипломатичною роботою, втілюючи на місці політику Османської імперії щодо місцевого населення та урядів сусідніх держав.

Як засвідчують документи, він був непоганим дипломатом. Зокрема у своєму листі до Великого коронного гетьмана Йосифа Потоцького від 2.12.1736 р. Колчак писав: „...оголошую Вашому Сіятельству, як то відомо всьому світу і всій самій Речі Посполитій нам дружній, що пресвітла Порта Оттоманська від давніх часів завжди в думках своїх зберігала і зберігає, щоб вольність польська в цілості бути могла. І якщо пресвітла Порта Оттоманська з державою Російською колись договори заключила, то це щоб дружня нам Річ Посполита в своїй вільності перебувала і від чужих військ в кордонах своїх вільною була...”. Далі він відзначав, що йому відомо про зимування російських військ у Польщі, що суперечить „пактам”. Коли йому доведеться атакувати росіян на польській території, він надіється, що Польща не побачить в цьому ворожу їй акцію.

Під керівництвом Іліаса-паші Колчака успішно здійснювалася й управління землями, розташованими навколо Хотина. Останні (Хотинська округа) були забрані у молдавського господаря й передані у безпосереднє керівництво адміністрації Хотинської фортеці й гарнізону. Хотинська нахіє (по-турецьки – округа), або райя (райяти – назва не мусульманського населення), після детального перепису, проведеного турецькими чиновниками, була обкладена подушним податком, десятиною, податком від худоби та іншими повинностями. Позаяк значна частина сіл спустіла, то переселенці мали ряд пільг, наприклад, рік не платили жодних податків після переселення. За цим мав суворо наглядати комендант фортеці. У його обов’язки входило також спостереження за ходом сільськогосподарських робіт, дотриманням порядку, недопущенням заворушень тощо.

Для утримання Іліаса-паші Колчака йому були надані ряд сіл на ленних умовах. В дефтері (реєстрі) Хотинської прикордонної нахії за липень 1718 року є запис „Про володіння Колчака Ільяса”. В ньому зазначено: „Підпорядковані нахії міста Хотина – село Коленкофса (Колінківці), село Шендрени, село Стениковса (Стальнівці), село Ржавенди (Ржавенці), село Долнян (Долиняни), село Приперкофси (Перебиківці чи Перківці). Всього 6 сіл. Згадані села, підвладні Хотинській нахії, раніше були пожалувані Колчаку Ільясу, азі правих генюлліянів (легке кінне військо прикордонних фортець) Хотинської фортеці – хай примножаться його чесноти – щоб він брав і утримував для себе десятину і всі інші податки з них, крім подушного збору. Йому був виданий височайший берат (жалувана грамота на умовах ленної служби), щоб володіти ними”. В тому ж році ці села були в нього відібрані, а йому призначена грошова винагорода „плата за посаду аги в день –150 акче”. Крім того Колчак мав ряд поселень, які стали його приватною власністю і на які він отримав мюльк-наме (жалувані грамоти на умовах необмеженої власності). Серед них села Несфоя (Несвоя), Пригорковиси (Пригородок), Салимавач та інші.

У 1732 році Колчака призначають мір-і-міраном й сандж-беем Яніни в Албанії. З початком війни Туреччини з Австрією та Росією в 1736 році Колчака викликали в Константинополь, де він долучився до розробки стратегічних планів військових кампаній. В цей час Колчак отримав звання візира Отоманської Порти. Проте прорахунки у веденні війні та втрата фортеці Очаків погіршують його становище при султанському дворі й приводять до повернення назад до Хотина.

З 1737 року Колчак керує обороною Хотинської нахіє. Відомо, що тоді ж він приймав у Хотині російського посла В.О.Нащокіна. Деякий час він був серакісиром, тобто очолював всі турецькі військові частини в Подністров’ї, а в 1739 році цю посаду обійняв Валі Паша. Саме останній і командував турецькою армією у відомій Ставчанській битві 17 серпня 1739 року.

Під час руху російської армії генерал-фельдмаршала Б.Х.Мініха до Хотина Колчак (йому було на той час вже 64 роки), всіляко намагався завадити просуванню імператорського війська. Із спогадів Х.Г.Манштейна можна встановити, що він діяв досить активно: „... поблизу табору показалися султан Іслам-Гірей з 12 тисячами татар і Ілія-Калчак-баша, хотинський комендант, з 6 тисячами серденгесті чи кінними яничарами, яких називають безжалісними; вони атакували фуражирів Тобольського драгунського полку...”; “.... Калчак-баша і султан білгородських татар, на чолі 20 тисячного війська, підійшли до табору, посилаючи партії для сутичок з козаками, але втративши декількох чоловік від вогню артилерії, вони відійшли до свого табору”.

Брав участь Іліас Колчак і у Ставчанській битві. Його частини знаходилися на лівому фланзі російських військ „...Калчак-баша з серденгестами розташувався зліва від росіян, маючи в тилу ліса і непрохідні гори”. У вирішальний момент його кіннота намагалася врятувати ситуацію, але під сильним гарматним і рушничним вогнем, понісши великі втрати відступила. Більшість турецької армії разом з Велі-пашою панічно втекли на територію Молдавії. Лише Колчак повернувся до Хотина: „Калчак-баша прийшов до фортеці увечері, але він не міг заставити свій гарнізон слідувати за ним. Цей гарнізон, який складався спочатку з 10 тисяч чоловік, майже весь втік з армією Велі-паші, так що у коменданта залишилося досить мало людей”. Син переможця під Ставчанами Ернст Мініх занотував: „ ...паша ледве міг декілька сот чоловік умовити вступити назад у місто”.

19 серпня російські війська під командуванням генерал-фельдмаршала Б.Х.Мініха підійшли до Хотина. Про подальші події яскраво розповідає Х.Манштейн: ”Перша справа, він (Х.Мініх), вимагав від коменданта здачі ... Баша просив чесної капітуляції і конвою до Дунаю, але росіяни наполягали, щоб він здався військовополоненим... Після деяких переговорів погодилися на тому, щоб обоз не підлягав догляду, і щоб гарнізон відправив своїх жінок до Туреччини. Проте тільки баша скористався цим дозволом, а гарнізон залишив жінок при собі і взяв з собою в Росію.

У дві години після полудня баша з гарнізоном здалися. Комендант і ага яничар піднесли фельдмаршалу ключі від міста. Гвардійці зайняли ворота, потім баша з численною свитою відвідав фельдмаршала і вручив йому свою шаблю... турецький гарнізон, який складався з 763 чоловік, вийшов із фортеці і здав зброю і знамена”.

На другий день під стінами фортеці російський головнокомандувач влаштував парад і салют. Були при цьому й турецькі військові. Присутній на святкуванні перемоги офіцер В.О.Нащокін згодом записав: „ Цей Кончак-паша з генерал-фельдмаршалом навколо всієї армії об’їхали, і Кончак-паша сказав „Якби це військо не таким добрим було, то б серекісири в російському таборі не знаходилися”. Генерал-федльдмаршал фон Мініх ці слова наказав перекласти вголос, щоб присутнім було добре чути”.

На святковому обіді з нагоди перемоги під Ставчанами і оволодіння Хотинською фортецею, як згадує Е.Мініх, були присутні й турецькі командири: ”В той же день цей паша Колчак, тобто кульгавим іменований, разом з іншими деякими турецькими полоненими пригощенні були від батька мого обіднім столом. Під час столу підносили їм за здоров’я імператриці, яке запивали вони, ігноруючи заповіді від Магомета, угорським вином із великих бокалів”.

Після здачі Хотина сім’я Колчака, його жінки, наложниці та малолітній син Селім-бей, якому було 11 років, за наполяганням Колчака отримали дозвіл на виїзд до Туреччини. Він пояснював це тим, що їхній від’їзд послугує йому захистом перед султаном, коли йому доведеться тримати відповідь за капітуляцію фортеці, яку він захищати не міг, залишившись практично без гарнізону.

Старший син Мехмет-бей, якому виповнилося 35 років, як і батько були вивезені до Росії. До реляції Б.Х. Мініха про захоплення фортеці був доданий „Реєстр тим знатним персонам, які при взятті Хотина військовими полоненими здалися”. В ньому значиться: ”1. Командуючий Колчак; 2. Його син, який у відсутності батька каймаком служив...”.

Факт взяття в полон хотинського паші знайшов відображення навіть в українській пісні записаній священиком А.Петрушевичем і використаній в своїх дослідженнях І.Франко. В ній мовиться :

„Солтан старший стал утекати.

Турчин вечне погибает

И вневолю ся достает

Баша хотинский

„Ох нещасная година,

Фортеія юж загибла!

Ласку в царя утратилем

И в неволю ся досталем,

Що ж маю чинити!”

До взятих у полон турецьких офіцерів російські військові поставилися шляхетно. Колчак прибув до Санкт-Петербурга у кареті генерала Бірона. За наказом „Із кабінету Її Імператорської Величності ...Колчак-паші і з ним декільком туркам офіцерам...для житла потрібно надати від поліції квартиру на С.-Петербургському острові, біля тієї, де раніше турки поставлені, очаківський серакісир Ягія-паша та інші”.

Під час святкування при дворі імператриці Анни Іоанівни з нагоди укладеного між Росією і Туреччиною миру, у лютому 1740 року „утримувані в полоні серакисир Агія-паша разом із пашою Хотинським мали честь бути представлені Імператриці... явила (вона) і цим двом мужам знаки своїх щедрот: пожалувала паші Хотинському – дорогоцінну шубу із куниць у подарунок”.

Згодом на одній із аудієнцій у імператриці обидва турецькі паші отримали свободу. Вони рушили назад до Туреччини у супроводі російських офіцерів з дипломатичної місії, яка їхала до Константинополя. По дорозі їм трапився кортеж з турецьким послом Емін Мехмет-пашою, що прямував до „північної Пальміри”. Від нього вони почули про страту Велі-паші за програну битву й „зустріч”, яка їх чекає на батьківщині.

Попереджений посланцем Колчак відмовився від намірів повернутися до земель Османської Порти. Він прибув до Києва, а звідти рушив до свого давнього приятеля графа Й. Потоцького в м. Станіславів (сучасний Івано-Франківськ), де знаходилася гетьманська резиденція. Тим більше, що там зберігалася державна і особиста казна паші, вивезена з Хотина напередодні Ставчанської битви. У маєтках Й.Потоцького й провів свої останні роки життя колишній комендант Хотина. Помер він, очевидно, десь в 1743 році.

Син Іліаса Колчака Мехмет-бей та його нащадки залишилися на території Галичини, де отримали польський „індегенат” (правовий статус), а після розділів Польщі стали підданими Російської імперії. Відомо, що правнук Іліаса Колчака і прадід знаменитого адмірала – Лук’ян Колчак був сотником Бузького козачого війська в роки царювання імператорів Павла І і Олександра І. Його родина мала свої помістя в Ананьївській волості Херсонської губернії. Колчаки продовжували й надалі залишатися військовими й служили в сухопутних військах і у військово-морському флоті Російської імперії.

За іронією долі Хотин знову нагадав про себе Колчакам у роки громадянської війни. Саме через Хотин у 1919 році, тобто рівно через 180 років після здачі фортеці, нащадки Іліаса Колчака покинули Росію, якій стільки років вірно служили. Син адмірала й Верховного правителя російської держави Ростислав Колчак так згадував про ці події: „Батько був тоді в Сибірі, мати моя змогла вийти із Севастополя на англійському військовому кораблі і поселилась в Бухаресті. ...Із Бухареста і при сприянні начальника англійської військової місії була організована маленька експедиція до Хотина. Молода людина, син адмірала Феодосьєва, переправився через Дністер до Кам’янця, який був тоді під владою „зелених” і вивіз мене на візку до Дністра – це було верст двадцять.

Я досить ясно пам’ятаю переправу через Дністер на маленькому човні. Сонце тільки зайшло. Дністер був стального кольору, і його швидка течія відносила човен вліво, де чорніли рештки зірваного мосту. На другому березі ріки, справа на скалі, стояли розвалини замку, генуезька башта і турецькі стіни Хотина, ті самі, що мій далекий пращур здав Мініху в 1739 році...”.

 

15. БАРОН МЮНХАУЗЕН ПІД СТІНАМИ ФОРТЕЦІ

 

”Відрекомендувався графові Мініху, аби вступити до

російського війська, що воювало супроти турків”.

(Распе Р.Е. Пригоди барона Мюнхгаузена. – К., 2008 р.).

 

Кожному з нас з дитинства добре знайомі розповіді легендарного барона Мюнхгаузена, дивовижного фантазера, винахідливого й дотепного сміливця, який не втрачав присутності духу в критичних ситуаціях і завжди виходив сухим із води. Його ім’я навіть дало напрям літературному жанру – „мюнхгаузіаді”, під яким розуміють явно видумані мисливські й військові пригоди.

Та виявляється відомий літературний герой мав свого реального прототипа, який був військовим, взяв участь у декількох битвах і відзначився, найвірогідніше, під.... Ставчанами й Хотином. Але як і коли це сталося? Відповідь на ці питання дають факти з біографії реальної історичної особи.

Карл Фрідріх Іеронім фон Мюнхгаузен, таким було повне ім’я барона, народився у 1720 році в невеликому маєтку Бондевендер. Його батьками були Георг Отто фон Мюнхаузен і Сібілла фон Реден-Херстенбек. Ієронім Карл Фрідріх був у сім’ї п’ятим з восьми дітей. Досить рано, коли йому було всього 4 роки, помер батько, відставний полковник, і його вихованням займалася мати.

Знатне походження, адже родина Мюнхгаузенів належала до древнього німецького роду Рінтель-Боденвендер, який дав Німеччині багатьох відомих державних і військових діячів, і родинні зв’язки допомогли Ієроніму в 1735 році стати пажем у свиті правлячого герцога Брауншвейг-Вольфенбюттельського Фердинанда Альбрехта ІІ.

В цей час молодший брат герцога принц Антон Ульріх знаходився в Росії, де вже чотири роки поспіль сватався до російської принцеси Анни Леопольдівни, племінниці імператриці Анни Іоанівни і офіційної претендентки на престол. Але весілля вкотре відкладалося, імператриця підшуковувала інших, більш перспективних, на її думку, женихів. Антону Ульріху потрібно було здобути прихильність імператриці і тому він вступив до діючої армії, намагаючись зробити військову кар’єру, здобути славу і авторитет. Якраз тоді розпочалася російсько-турецька війна (1736-1739) і принц взяв участь у бойових діях. Відомо, що влітку 1737 року він відзначився при штурмі Очакова, але в одному з боїв втратив двох своїх пажів. Антон Ульріх звернувся з проханням до старшого брата прислати їм заміну. Зберігся лист-відповідь Карла: „Замість пажів, які загинули, на днях звідси відправляться двоє інших, фон Хойм і фон Мюнхгаузен, які добровільно побажали відправитися в дорогу і, будемо надіятися з охотою і наполегливістю будуть нести свою службу”.

Пажі виїхали із Вольфенбюттелля на початку грудня 1737 року. Саме з цього моменту й розпочинаються дивовижні мандри барона, яскраво описані Рудольфом Еріхом Распе в „Пригодах барона Мюнхгаузена”: „Я виїхав в Росію верхом на коні. Справа була зимою. Йшов сніг”. На початку лютого 1738 року пажі прибули до Санкт-Петербурга і були включені до почту принца Антона Ульріха. Юний барон надіявся, що незабаром його господар стане чоловіком російської цариці й на пажа імператорської сім’ї посиплються, як з рогу достатку, ордена, чини, гроші й помістя. Але доля розпорядилася по-іншому.

Навесні того ж 1738 року розпочалася чергова військова кампанія й Ієронім Мюнхгаузен разом із принцем прибули в Україну, де зосереджувалася майже стотисячна російська армія під командуванням фельдмаршала Б.К.Мініха. Військові дії в тому році були безрезультативними для росіян. Війська рухалася під пекучим сонцем по випаленому татарами степу, часто доводилося переправлятися через численні ріки, не вистачало продуктів харчування та фуражу для коней. До того ж постійно слід було чекати раптового нападу турецької та татарської кінноти. В цьому поході Антон Ульріх командував загоном з трьох полків і проявив себе як вправний воїн, відбиваючи атаки ворожих вершників, а паж Мюнхгаузен захищав принца від турецьких ятаганів. Проте в цілому військова кампанія того року була невдалою для імператорської армії, турецьких фортець на Дністрі вона так і не здобула.

З настанням холодів російські війська відійшли на зимові квартири. Як вважають багато краєзнавців, командний склад армії, зиму 1738-1739 рр. провів у м. Києві. Вірогідно, що Ієронім Мюнхгаузен разом з іншою прислугою вищих офіцерів знаходився в гарнізонних казармах на Печерську. Сватання принца Антона затягувалося й він прилаштував свого пажа корнетом у Брауншвейгський кірасирський полк. Так барон Мюнхгаузен став військовим. Судячи з його портрету, це був сильний, фізично розвинутий молодий чоловік, якому личив мундир імператорського кірасира.

У червні 1739 року 65 тисячна армія фельдмаршала Б.К.Мініха знову рушила до кордонів Османської імперії. В її складі, очевидно, перебував і молодий корнет. Шлях військ пролягав до Південного Бугу, а далі до Дністра. Основною метою походу було захоплення фортеці Хотин і звільнення земель Молдавії від турків. Значна частина армії форсувала Дністер в районі сіл Брідок і Вікно й рушила через Буковину до Хотина.

Очевидно, саме на Буковині з бароном Мюнхгаузеном сталося ряд пригод, які так яскраво описав Распе. Деякі з них ймовірно оповідають про реальні події. Так, відомо, що в липні була надзвичайно дощова погода, річечки перетворилися в бурхливі ріки, а дороги – непролазне болото: „одного разу, рятуючись від турок, спробував я перестрибнути через болото верхом на коні. Але кінь не до стрибнув до берега і ми з розбігу впали в багнюку...” й барону довелося „витягати себе й коня за волосся”.

Під час просування російської армії через землі межиріччя Верхнього Пруту та Середнього Дністра, в напрямку до Хотина, барон Мюнхгаузен, за його словами, здобув ряд перемог у двобоях з турецькими частинами. Він пише: „Командуючи загоном молодецьких відважних гусарів, я здійснив чимало доблесних подвигів, що їх успіх залежав од мого досвіду і мужності. А втім я хочу бути справедливим і зобов’язаний сказати, що багато вдалося зробити завдяки моїм хоробрим побратимам”.

Далі була битва під Савчанами, де російська армія розгромила турок і заставила їх відступити в глибину Молдавії. Тоді, як описує барон, він зумів отримати дані про кількість гармат у противника, очевидно, в Хотинській фортеці: „...знадобилося нашому командиру дізнатися чи багато у ворога гармат. Але у всій нашій армії не знайшлося сміливця, який би погодився пробратися у ворожий табір. Найхоробрішим, звичайно, виявився я. Я став поряд із величезною гарматою, яка стріляла по туркам і коли з гармати вилетіло ядро, я вскочив на нього верхи й стрімголов понісся вперед... Звичайно під час польоту я ретельно перерахував всі турецькі гармати і привіз своєму командиру самі точні відомості про артилерію ворога”.

Після закінчення російсько-турецької війни Ієронім Мюнхгаузен продовжив службу в кірасирському Брауншвегському, згодом, Ризькому полку. Після одруження Антона Ульріха й Анни Леопольдівни у грудні 1739 року він отримує чин поручика і командує лейб-кампанією (першою, елітною ротою полку). Проте єлізаветинський переворот приводить до арешту й заслання сім’ї його патрона та негативно відбивається на кар’єрі барона. Дослужившись до чину ротмістра, він в 1750 році назавжди покидає Росію й оселяється в своєму родинному помісті Бонденвердері. Саме тут в колі друзів і сусідів в мисливському павільйоні чи трактирі готелю „Король Пруссії” він розповідав про пригоди в Росії та свої військові подвиги.

Звичайно, більшість розповідей барона Мюнхгаузена є вигадкою, але деякі з них базуються на реальних фактах і доповнюють відомості про атмосферу перепитій російсько-турецької війни, а девіз барона „Mendace veritas” (з латинської „Істина в брехні”) й до сьогодні справно служить багатьом.

 

 

16. МОРСЬКІ ПЕРЕМОГИ „ХОТИНА”

 

Корвет „Хотин” Азовської флотилії.

(Веселаго Ф.Ф. Список русских военных судов

с 1668 по 1860 гг. – С.-Петербург, 1872).

 

Велична фортеця на Дністрі здавалась би нічого спільного не може мати з морем, адже віддалена від найближчого Чорного – на сотні кілометрів. Та виявляється „Хотин” не раз прославився у морських битвах і вписав яскраву сторінку в історію російського військово-морського флоту.

Справа в тому, що після оволодіння Хотинською фортецею в 1769 році в ході російсько-турецької війни 1768-1774 рр., на знак славної перемоги, один з кораблів Азовської флотилії був названий іменем „твердині на Дністрі”.

Корабель „Хотин”, був збудований за наказом Катерини ІІ на верфях м. Новопавловська (зараз м. Павловськ). Корвет споруджувався під керівництвом кораблебудівника підполковника С.І.Афанасьєва. Гармати для нього були виготовлені на заводах братів Батишових у Володимирській губернії.

„Хотин” був плоскодонним корветом, мав три щогли. Його загальна довжина становила 31,8 м, ширина – 8,5 м., осадка при повному навантаженні – 2,75 м. На озброєнні корабля було 16 дванадцятифунтових гармат середнього калібру (вага гарматного ядра 6 кг). Екіпаж корабля складався з 157 (за іншими даними 128) матросів.

„Новоизобретенный”, тобто щойно збудований, „Хотин” був спущений на воду 1 березня 1770 року й увійшов до складу флотилії російського флоту на Азовському та Чорному морях. Першим капітаном корабля був Мартин Петрович фон Дезин (1738-1827), майбутній російський адмірал. 18 (17) травня на ньому було піднято прапор віце-адмірала О.Н.Сенявіна. Цей акт символізував відродження російського флоту на Азовському морі. Тоді ж корабель здійснив перше плавання до м. Таганрога. Згодом, у складі ескадри капітана ІІ рангу Я.Ф.Сухотіна (1725-1790) разом з кораблями: ”Азов”, „Новопавловськ”, „Таганрог”, „Корон”, „Журжа”, „Модон”, „Морея”, „Бомбардирський І”, Бомбардирський ІІ” та „Ясси”, „Хотин” брав участь у військово-морських операціях на морях. Так, у липні того ж року діями ескадри було повністю очищене Азовське море від турецького флоту. В 1771 році „Хотин” взяв участь у висадці військових десантів у Ялті та Балаклаві. У наступному році, в умовах російсько-турецького перемир’я, корабель разом з іншими суднами ескадри здійснював крейсерство в Чорному морі, захищаючи Крим.

У 1773 році військово-морські сутички між російським і турецьким флотом поновилися. 22 липня кораблі „Хотин” і „Корон” виявили в морі неподалік Балаклави з’єднання турецьких кораблів у складі трьох 52-гарматних фрегатів і 4 менших суден і сміливо атакували їх. Бій тривав 6 годин і закінчився перемогою російських кораблів. Не витримавши прицільної стрільби з „Хотина” турки змушені були відплисти у бік південного побережжя Чорного моря. За цей бій багато моряків обох кораблів отримали нагороди.

Надалі „Хотин” продовжував входити до Чорноморської флотилії під керівництвом віце-адмірала Ф.А.Клокачова, деякий час на кораблі плавали контр-адмірал Т.Макензі та Т.Г.Козлянінов, майбутній російський адмірал. Корабель добре зарекомендував себе в Азовському морі, але в Чорному – поступався більш потужним турецьким суднам.

Корвет „Хотин” був у числі перших російських суден, які 2 травня 1783 року увійшли до Ахтіярської бухти на півдні Кримського півострова. Члени його екіпажу разом з іншими російськими моряками, неподалік руїн античного Херсонесу, на території села Ахтіяр (Біла скеля) спорудили укріплення, майстерні для ремонту кораблів і житла, фактично заснувавши м. Севастополь. До речі, „Хотин” був і одним з перших кораблів, які ремонтувалися на новозбудованих верфях міста. Про це контр-адмірал Т.Макензі доповідав у Петербург (13 червня 1783 р.): „Нині ми працюємо в Ахтіярській гавані... мав щастя повалити корабель „Хотин” до кіля і його відремонтував і знайшов ту пробоїну, яка для нього була вельми небезпечна...”.

На кораблі „Хотин” плавали багато видатних російських моряків. Зокрема, відомо, що у 1782 році на ньому служив у чині мічмана, згодом відомий російський адмірал, Д.М.Сенявін (1763-1781). А в 1783 році саме „Хотин” вивіз із Криму останнього кримського хана Шагин-Гірея, який рятувався від гніву своїх колишніх підданих через перехід на бік Російської імперії.

Морська епопея „Хотина” продовжується і донині. Виявляється, що і сьогодні корабель з такою назвою плаває на морських просторах. Це великий риболовецький траулер, який є флагманом одного з найбільших рибопромислових підприємств Камчатки „Океанрибфлоту”. Траулер „Хотин” (порт прописки Петропавловськ-Камчатський) є одним з найпотужніших суден з вилову і переробки кальмарів, оселедця та минтаю. Екіпаж траулера займається виловом риби в Беринговому та Охотському морях.

Таке ж ім’я носить і річкове судно, яке часто пропливає по р. Дністер вздовж берега м. Хотина. Це досить великий двохпалубний річковий корабель, який здійснює водні подорожі по Дністровському водосховищу з 2004 року. З борту „Хотина” відкриваються прекрасні краєвиди міста і неповторні види оборонних мурів Хотинської фортеці.

 

17. ХОТИНСЬКА ПУШКІНІАНА

 

„Він в Хотин підіслав потаємно

Янка молодшого з Павлом”.

(Пушкин А.С. „Менко Вуич грамоту пишет”,

1830-1835 рр.).

 

Минуле Хотина знайшло відлуння у народних піснях, прославлене в поемах і одах. Тисячолітньому місту присвятили свої літературні твори багато відомих поетів, письменників і драматургів.

Виявляється, що не обійшов своєю увагою цитадель на Дністрі й класик російської літератури О.С.Пушкін (1799-1837). В цьому переконує один із його віршів, написаний, очевидно, в 1835 році. У невеликому творі йде мова про відомого діяча Сербії, легендарного вождя повстанців Карагеоргія:

„Менко Вуич грамоту пишет

Своему побратиму:

„Берегися. Черный Георгий;

Над тобой подымается туча,

Ярый враг извести тебя хочет,

Недруг хитрый, Милош Обренович

Он в Хотин подослал потаенно

Янка младшего с Павлом”.

 

Текст вірша викликає ряд запитань. І в першу чергу – яке відношення має Хотин до сербського національно-визвольного руху? І чи не помилився поет згадавши про Хотин, який розташовується в Україні, а не в Сербії?

Пошук відповідей на ці запитання приводить до маловідомих сторінок минулого Хотина й дозволяє з’ясувати декілька цікавих фактів, пов’язаних із творчістю О.С.Пушкіна.

Перш за все, слід відзначити, що мова у вірші йде саме про наш Хотин, розташований у Середньому Подністров’ї. Його місцезнаходження, а тим більше битви в російсько-турецьких війнах, які розгорталися під стінами фортеці були добре знані в родині Пушкіних. Виявляється прадід поета з боку матері Олексій Федорович Пушкін (1717-1777), який служив у чині капітана у Тверському драгунському полку, брав безпосередню участь у російсько-турецькій війні 1736-1739 рр. і відзначився в боях під Ставчанами та в оволодінні Хотином.

Про м. Хотин і його фортецю О.С. Пушкін неодноразово чув, коли перебував у 1820-1823 рр. на засланні в у Бессарабській губернії й проживав у м. Кишиневі. Достеменно відомо, що він цікавився місцями, пов’язаними з російсько-турецькими війнами. Тому зрозуміла його обізнаність з чисельністю турецьких військ і озброєнням фортеці. Так, в своїй „Історії Петра”, він повідомляє що в Хотині знаходилося „100 000 войска и 150 пушек” та зазначає, що разом з турками там були „Потоцкий и шведские генералы”.

Крім того, О.С.Пушкін отримував з Хотина навіть листи. Так, серед опублікованої епістолярії поета є послання від його близького друга М.С.Алєксєєва (1788-1854) – чиновника з особливих доручень при генералі І.М. Інзові, члена Кишинівської масонської ложі „Овідій”. У листі, датованому 20 березня 1827 року. з „крепости Хотин,” автор повідомляє товаришу „любезному Пушкину” про дуель, в якій брав участь, за що потрапив під слідство і був посаджений під арешт. Детально описавши причини і перипетії поєдинку М.С.Алексєєв в кінці листа відзначає „...Я третій день в Хотині у гарному товаристві світських старих моїх знайомих; чекаю наслідків – і може на деякий час ув’язнення...Я втішаю себе тільки думкою, що в поступку моєму хоча й є протизаконне, але нічого негідного ...”. Можливо, що саме цей лист послужив геніальному поету для змалювання однієї із сцен дуелей між героями його чисельних літературних творів.

Ще один „хотинський слід” в творчості О.С.Пушкіна відшуковують літературознавці в поемі „Бахчисарайський фонтан”. На думку фахівців при її написанні він використав розповіді про „гаремні” історії, які мали місце у Хотинській фортеці. Підтвердженням цьому слугують записки із щоденника відомої польської письменниці кінця XVIII ст. Ізабелли Чарторийської: „Ми прибули в Хотин на чолі великої делегації, до якої входили Немцевич, Бернатович з дружиною та інші, приєдналася до нас і жінка генерала Вітте, згодом жінка Потоцького, відома своєю вродою. Після обіду княгиня попросила дозволу у паші відвідати разом з дамами гарем. Жінка паші, незвичної краси грузинка, лежала в постелі, тому що декілька днів тому народила дитину. На її вродливому обличчі був неспокій, і сліди гарячки були в її чудних очах. Причиною тривоги було те, що вона народила підряд третю дочку, тоді як повелитель хотів сина. Боячись його гніву, йому сказали, що родився син. Княгиня, співчуваючи хворій, після повернення до паші спитала, чи можна прислати свого лікаря. Посеред розмови пані Вітте випадково повідомила паші, що бачила новонароджену дівчинку. Паша, який надіявся, що має сина, сильно розгнівався...., коли на наступний день лікар Гольтц прибув в Хотин, він не застав в живих жінку паші...”. В цій оповіді йде мова про відому Софію Потоцьку, яка так вчинила, щоб її старша сестра Олена (Фатіма), яка була другою дружиною хотинського паші, зайняла перше місце в гаремі. Саме канву цієї розповіді й використав О.С.Пушкін в поемі для яскравого опису „фонтану сліз”.

Хотин фігурує і в тексті його вірша „Менко Вуиїч грамоту пише...”, наведеному вище. В ньому О.С.Пушкін у віршованій формі висвітлює трагічну долю одного з керівників національно-визвольного руху Сербії, який віддав життя за свободу свого народу.

О.С.Пушкін, як і більшість прогресивної інтелігенції Російської держави, ставився із захопленням до Першого сербського повстання проти турецького поневолення і його вождя Карагеоргія. Про останнього багато писали в російській пресі й розповідали поету сподвижники-емігранти сербські воєводи Вучич, Недович, Живкович, з якими він зустрічався в Кишиневі. Легендарному сербському герою О.С.Пушкін присвятив декілька віршів. Так хто ж такий Карагеоргій? Чому він так зацікавив поета? І причому тут Хотин?

Карагеоргій (Георгій Чорний Петрович (1765-1817) керівник Першого сербського повстання проти турецького поневолення в 1804-1813 рр., верховний воєвода Сербії й національний герой походив із селянської родини. Він народився неподалік Белграду і, як повідомляють перекази, ще юнаком розпочав боротьбу проти османського гніту. Під час австрійсько-турецької війни 1788-1791 рр. він сформував і очолив сербський загін добровольців, який воював проти турків на боці Австрії. У лютому 1804 р. на скупщині повстанців Георгія Петровича було обрано верховним вождем повстанців. У боях з переважаючими силами турецьких військ він проявив себе як талановитий військовоначальник і отримав ряд перемог над противником при Іванковаці та Мішарі.

Під час цього повстання фактично була створена незалежна сербська держава, а проведені Карагеоргієм заходи (реорганізація уряду та територіально-адміністративна реформа) сприяли її розбудові. У 1811 році на народному вічі (скупщині) він був проголошений „верховним сербським правителем”.

Георгій Петрович дотримувався жорсткої політики щодо зрадників і прихильників Османської Порти серед сербів. За розповідями сучасників він навіть стратив свого брата і вітчима, яких запідозрили у співробітництві з турками. За це був проклятий родичами і отримав прозвище „Карагеоргій”, тобто „Чорний Георгій”.

Сербське повстання зазнало поразки від турків у 1813 році і багато його учасників змушені були шукати притулку в інших державах. Карагеоргій разом із сім’єю емігрував спочатку до Австрії, а в 1814 році – до Росії. Імператорський уряд, який підтримував Сербію у боротьбі за незалежність, нагородив вождя повстанців орденом Святої Анни та оздобленою діамантами шаблею. Крім того біженцям було призначене державне утримання і їх розселили по різним місцевостям південної частини Російської держави, зокрема, в Бессарабській губернії. Відомо, що частина сербських повстанців проживала в Кишеневі, а Карагеоргія з родиною та ще декілька десятків сербських втікачів поселили в Хотині.

Про перебування Карагеоргія в місті над Дністром у 1814-1817 рр. є ряд свідчень сучасників, які спілкувалися з ним. Так, один з них, відомий російський журналіст П.П.Свіньїн написав нариси про перебування сербського вождя у Хотині, де з ним неодноразово зустрічався. В одному з них – „Листі до брата – із Хотина” він пише: „Георгій Чорний вже два роки живе в Хотині під щитом Російським, в мирному усамітнені – в колі свого сімейства. Він видається спокійним і задоволеним своїм тихим життям, але чи може в це повірити, той хто знає серце людське? – Це притихлий вулкан, готовий враз спалахнути. Георгій Петрович здається в товаристві холоднокровним і байдужим до всіх предметів і обставин, але зачепи слабку його сторону, заговори з ним про його вітчизну і славу сербського народу – і цей врівноважений чоловік раптом спалахне вогнем, який показував він посеред битв кривавих...”. Журналіст також подає словесний портрет героя сербів: „ Георгій має тепер близько 55 років від роду; він високого зросту і вельми статний чоловік, завжди вдягається в національний одяг, і вважається найкращим наїзником. Посеред величі і слави він був простий і не вирізнявся в своїх звичках та одязі...Із строгістю і запальністю характеру у нього поєднується чутливість душі благородної й вдячної”.

Інший сучасник, який відвідав у листопаді 1815 року Карагеоргія в Хотині, російський генерал-майор, начальник штабу 2-ї армії, П.Д.Кисельов побував у помешканні ватажка сербів. Пізніше він так описував свій візит: „ Верховний вождь сербів жив тоді зі своєю сім’єю в невеликому будинку, який скоріше нагадував селянську хату: коридор і дві кімнати вміщали його сімейство. Напередодні він був іменинником і пригощав своїх соратників, осіб 30. Він зустрів мене на ганку і потрійним поцілунком розпочав наше знайомство. Зросту він великого, обличчя смугляве, голова майже біла. Соболина шуба, прикрашена аненською зіркою, складала його головну одежу. В кімнаті стояли простий стіл, скриня, широке ліжко, покрите простим рядном...”.

В період еміграції Карагеоргія військово-політична ситуація в Сербії зазнала змін. У 1815 році спалахнуло Друге сербське повстання під керівництвом Менко (Милоша) Обреновича, який став новим верховним правителем країни. Побоюючись авторитету і відновлення влади колишнього лідера, Обренович прагнув усунути Карагеоргія. Можливо про один із таких епізодів й розповідає О.С.Пушкін в своєму вірші. Проте цього здійснити в Росії Обреновичу не вдалося. Але коли в 1817 році Карагеоргій таємно повернувся до Сербії, щоб продовжити боротьбу з турками, Обренович доніс про його місцеперебування османській владі, а потім по зрадницьки вбив народного вождя. Більше того, голову Карагеоргія він відіслав у подарунок белградському паші.

Після загибелі Георгія Петровича його сім’я продовжувала проживати в Хотині і складалася із вдови Олени (померла у 1842 р.), трьох дочок та двох синів. Один із них, Олександр Карагеоргієвич (у 1842-1858 рр. сербський князь) одружився у Хотині з дочкою серба Євреїна Педановича – Персидою. Дочки Карагеоргія Савка, Сарка і Стаменка вийшли заміж за сербських емігрантів і російських дворян та мешкали в Бессарабії. Відомо, що найменша дочка Стаменка була заміжня за поміщиком Хотинського повіту і прожила до 1875 року. Очевидно, саме їй О.С.Пушкін адресував свого вірша „Дочки Карагеоргія”, де є такі рядки:

„ Гроза луны, свободы воин,

Покрытый кровию святой”

Чудесный твой отец, преступник и герой,

И ужаса людей, и славы был достоин”.

Як бачимо, у творах О.С.Пушкіна знайшли відображення події пов’язані з історією Хотина, серед яких важливе місце посіла доля одного з героїв боротьби за свободу слов’янських народів на Балканах – Карагеоргія.

 

 

 

18. 1 ДИФІРАМБИ НА ЧЕСТЬ ХОТИНСЬКИХ ВІКТОРІЙ

 

„Та перший звук Хотинської оди

Нам першим криком життя став”.

(Ходасевич В. „Не ямбом ли четырехстопным…”, 1938)

 

Історичні, доленосні події під Хотином, які мали важливе значення для подальшого розвитку багатьох європейських народів, знайшли яскраве відображення в цілій низці поетичних творів.

В них оспівуються битви й перемоги під стінами фортеці, прославляються полководці, героїзуються воїни, які мужньо боронили, або штурмували укріплення „твердині над Дністром”. Славу й велич Хотина оспівують народні пісні, поеми, оди, вірші. Більше того, один із творів, присвячених Хотину, заклав основи нового принципу літературного віршування в російській поезії.

В українській народній творчості хотинській тематиці присвячено чимало творів. З-поміж них помітне місце належить пісні „Ой Хотине, граде давній”, в якій прославлялися подвиги козаків у Хотинській війні 1621 року. У пісні є такі рядки:

„Ой Хотине, граде давній,

На всю землю вельми славний.

Скажи мені, давній граде,

Яка тобі доля гряде?...

Гори мої і долини,

Ораниці і ліщини.

Да всі кров’ю покровлені,

Головами приложені.

Де хилилося колосся –

Там тепер біліють кості,

Кості мужів, славних здавна

І невірних бусурманів...”.

Ці ж події знайшли відображення в пісні „Ой на горі там женці жнуть”, в якій йшла мова про повернення козацького війська під керівництвом П.Сагайдачного та М.Дорошенка з-під стін фортеці до Запорізької Січі.

У польській літературі подіям 1621 року також присвячено багато поетичних рядків. Наприклад, у поемі Вацлава Потоцького (1623-1696) „Війна Хотинська”, прославляється ще один полководець цієї війни – великий литовський гетьман Карл Ходкевич, який помер під час боїв.

Події пов’язані з цією війною також оспівані хорватським поетом Іваном Гунділичем (1588-1638) в епічній поемі у 20 піснях „Осман”. Для автора перемога козацько-польського-литовського війська під Хотином над турецькою армією стала провісником визволення південних слов’ян від турецької неволі.

Закарбувалися в народній пам’яті й російсько-турецькі війни XVIII ст. Про них складені пісні й поетичні твори на землях України та Росії. Звернемо увагу на твори, які спеціально досліджував Іван Франко (1856-1916). Одна з пісень, яку він наводить називається „Песнь о войне” і стосується подій війни 1736-1739 рр., в якій брало участь чимало українців. В ній образно замальовується захоплення міста і боротьба з турками:

„Тисяча семсот тридцать девятого года

Идет фельдмаршал з охотою

Хотинь место розорити

Босурманов победити...

А гди прійшли ку Хотіню,

Мали в бозе всю надию...

Гди виехал оглядати,

Геретиков разсмотряти,

Як моц може войска бити,

Аби его победиті”.

В іншій пісні, наведеній І.Франком, мова вже йде про російсько-турецьку війну 1768-1774 рр., коли царські війська з квітня по вересень 1769 року намагалися оволодіти Хотином:

„В славнім місті під Хотіном, гей-гей у потоку,

Ой б’єся турок з москалем більш як півроку,

Коли стали та й москалі від рана до ночи,

Та не єден турок баша замкнув свої очі.

Коли стали та й москалі яко в половині, -

Нехай знає турок баша, котрий день нині!

Коли крикнув турок баша та на свої турки,

Голос іде: „Досить буде. Погинемо тутки!

Утікаймо в Волощину, в волоськоє місто,

А чей би, нас боронило від мокалів міцно”

Чорні кави, чорні врони круту гору вкрили,

А молодих турків башів москалі побили”.

Ця війна знайшла відображення і в російських народних піснях. В одній з них, записаній в середині ХІХ ст. на Уралі, описуються військові дій під стінами Хотина:

„Ах мы Польшею идем,

Сами песенки поем;

Подходили под Хотин,

Промеж себя говорим:

-„Уж ты город наш Хотин!

Мы стоять в тебе хотим”.

Целой месяц простояли,

Все приказа ожидали…

Уж как начали стрелять –

Турки прочь от нас бежать;

Бомбардиры осерчали,

Все в погоню побежали;

Где один солдат бежит-

Тут пять-шесть турок лежит…”.

В іншій, похідній солдатській пісні російських піхотинців, яку вони співали в часи Кримської війни, також згадується Хотин періоду російсько-турецької війни 1768-1774 рр.

„ Барабаны стали бить,

Нас, молодцев, вызывали

Сорок пушек заряжать

Хотин-город разорять!”.

Але значно більшої слави Хотину принесла творчість відомого російського вченого й поета М.В.Ломоносова (1711-1765). Він першим відгукнувся на оволодіння Хотином, неподалік Кам'янця-Подільського, у 1739 році військами під командуванням фельдмаршала Б.К.Мініха. Перебуваючи у Німеччині М.В.Ломоносов написав знамениту віршовану працю „ Ода блаженної пам’яті государині імператриці Анні Іоанівні на перемогу над турками і татарами і на взяття Хотина 1739 року”. Це був новаторський для російської літератури вірш, де застосувався тонічний принцип складання віршів, в якому М.В.Ломоносов показав виразні можливості ямбу та сміливо застосував поєднання чоловічих, жіночих і дактилічних рифм. Завдяки оді „На взяття Хотина” в російську літературу увійшов новий принцип складання віршованих творів. В оді є такі рядки:

„Восторг внезапный ум пленил,

Ведет на верх горы высокой…

Шумит ручьями бор и дол:

Победа, росская победа!

Но враг, что от меча ушел,

Боится собственного следа…

Пред росской так дрожит Орлицей,

Стесняет внутрь Хотин своих.

Но что? В стенах ли может сих

Пред сильной устоять царицей?”

Поява оди М.В.Ломоносова стала знаковою для літератури Росії і в наступні роки її намагалися наслідувати десятки різних поетів. Прагнучи до слави М.В.Ломоносова, літературні діячі царської держави намагалися перевершити його твір. Тим більше, що знову Хотин був у всіх на устах, адже 1769 року російські війська на чолі з фельдмаршалом О.М.Голіциним після тривалих боїв зайняли фортецю.

На честь цієї перемоги російської зброї відгукнулося значно більше російських поетів. Назвемо найбільш відомі твори й їх авторів:

• В.Г.Рубан (1742-1795) „Ода в честь геройських справ, переможної її імператорської величності армії головного предводителя ... його сіятельства князя Олександра Михайловича Голіцина... отриманням перемог над турками і татарами і на взяття Хотина 1769 р.”;
• В.П.Петров (1736-1799) – „Ода всеприсвітлійшій ... государині імператриці Катерині Другій ... на перемогу над турками, в восьме літо благополуччя її величності ... російськими військами отриману і на взяття Хотина. Приносить всепідданіший раб Василій Петров”;
• О.П.Сумароков (1717-1777) – „Ода її і.в. Катерині Олексіївні ... на взяття Хотина і на підкорення Молдавії”;
• М.М.Херасков (1733-1807) – „Ода ... імператриці Катерині Олексіївні самодержиці всеросійській на преславні над турками перемоги і на взяття Хотина 1769 р. вересня дня”;
• В.І.Майков (1728-1778) – „Ода імператриці Катерині другій на перемогу, отриману над турками при Дністрі військами її величності, під предводительством генерала князя Голіцина і на взяття Хотина”;
• І. Селецький „Ода його сіятельству князю Олександру Михайловичу Голицину на взяття Хотина, піднесена в Києві від торопецького купця Івана Селецького”.

В цих одах звичайно прославлялася Катерина-ІІ, як імператриця Російської держави, яка силою „російської зброї” перемогла „оттоман чи бусурман”. Наприклад, в оді О.П.Сумарокова це звучить так:

„Екатерина! Пред тобою

Пошлет архистратига бог...

Россия наглу презирает

Твою державу, оттоман,

И тако Порту попирает,

Как Пико гордый океан…

В дыму Днестр очи закрывает,

Горящий видя горизонт…

Хотин опустошает домы,

И в степи жители бегут.

Зря молнии и слыша громы.

Живот единый берегут…”

Серед них найбільш вдалою, очевидно, є ода В.І.Майкова, який написав понад двадцять поетичних творів про цю російсько-турецьку війну. В них він возвеличує перемоги російських військ над турками, зокрема, в своїй оді пафосно декламує:

„Гремите вы, согласны струны,

Ликуйте, невские брега:

Уже российские перуны

Низвергли гордого врага…

Воззрев в наш край завистным оком,

Прегордый Мустафа изрек:

”Я Север съединю з Востоком…”

Молдавия опустошенна,

Твоею кровью орошена,

И твой Хотин у нас в руках…”.

У іншому вірші, який В.І.Майков написав, наслідуючи „російський розмір” народних пісень і сказань, оповідується:

„Посреди лета красного,

При Хотине при городе,

На берегах у Днестра-реки

Не две тучи сходилися,

Что сходились две армии -

Со российскою турецкая”.

Про Хотин і його історичне минуле є цілий ряд інших віршованих рядків, наприклад, поетів ХІХ ст., які з жалем констатували, що місто в цей час втратило свої значення і перетворилося в невелике провінційне поселення. Про це красномовно оповів класик молдавської літератури О.Хиждеу (1811-1872) у вірші „Хотин”:

“Хотин забыл дела давно минувших лет,

Когда Ходкевич вел с султаном бой кровавый,

Когда Собесский жал здесь лавры вечной славы…”

Разом з тим, славне минуле Хотина ще не раз оспівувалася поетами. Особливо в період святкування 1000-ліття легендарного міста. Саме тоді з великим успіхом була виконана Ярославом Солтисом поема „Славен Хотин-град”.

Про значення оди „На взяття Хотина” для російської літератури досить влучно сказав відомий поет і літератор Владислав Ходасевич (1886-1939). У вірші „Не ямбом чи четирьохстопним...”, написаним з нагоди двохсотліття появи оди М.В.Ломоносова, він влучно відзначив:

„Из памяти изгрызли годы,

За что и кто в Хотине пал,

Но первый звук Хотинской оды

Нам первым криком жизни стал”.

Хотину продовжують співати дифірамби сучасні поети як в Україні, так і в зарубіжжі. Прекрасні рядки минулому й сьогоденню міста присвятили М.Брозницький (1922-1993) „Ода Хотинській битві”, Іван Фостій „Прощання Петра Сагайдачного з Хотином”. „Ви бували колись в Хотині?”, Д.Деркачук (1933-1981) „Сповідь Сагайдачного”, І.Бурмей „Моя Хотинщина”, „Роздуми біля фортеці”, В.Микитюк „Сивочолий і юний Хотине!”, С.Потянко „Пісня про Хотин”, С.Паращук „Поле під Хотином”, В.Пешехонова „Хотин”, Г.Юркова, О.Царук „Пісня про Хотинську фортецю” та багато інших.

Місто над Дністром знайшло відображення, переважно як поетичний образ, і в багатьох поезіях росіян. Серед яких в останні роки з’явилася „Ода на віддання (отдатие) Хотина” О.Шапіро та вірш Ю.Мінералова „На облогу воріт Хотина”.

Щиро надіємося, що віковічна історія Хотина і фортеці й надалі будуть викликати захоплення й надихати наших сучасників на створення нових славних поетичних рядків.

19. ХОТИНСЬКА ФОРТЕЦЯ УСТАМИ ОЧЕВИДЦІВ

 

„А що стосується… фортеці Хотин

то не втратив я можливості її особисто оглянути”.

(Румянцев П.А. Реляция Екатерине ІІ, 1769 г.)

 

Хотинська фортеця справляє незабутнє враження й не залишає байдужими більшості відвідувачів, які з тієї чи іншої нагоди побували в ній. Мандрівники, військові, археологи, історики, краєзнавці та інші, які оглянули пам’ятку, одні як військовий об’єкт, який потрібно було штурмувати, або захищати, другі - як предмет наукового дослідження, треті – як видатну споруду військового зодчества, четверті - туристичний комплекс тощо присвятили їй бодай декілька слів. Нижче наводимо висловлювання деяких із них, в яких подаються різні оцінки „твердині на Дністрі” від звичайної оцінки фортеці, як оборонної споруди до слів захоплення від непересічної історичної пам’ятки.

 

„Вид фортеці Хотин. Ця невелика міцна кам’яна фортеця знаходиться на березі Дністра. По колу вона має тисячу п’ятсот кроків, рів її досить придатний. Вона має двоє воріт, одні [із них] виходять на берег Дністра”

(Турецький мандрівник Евлія Челебі, 1657 р.)

 

„Хотин одна із найважливіших фортець Порти: всі укріплення міцно викладені й частково вирубані в скалі; із них звернені до Молдавії краще утримуються, ніж ті, які повернуті до Польщі, тому, що тут ріка Дністер так близько протікає, що з цього боку атака немислима. Більша частина верків і перекрить оснащені контр-мінами”.

(Генерал Х.Манштейн, 1739 р.).

 

„Нижче старої кам’яної фортеці, поставленої на скалі, розташовані нові укріплення в формі мішків (редути). Всередині старої фортеці знаходиться мечеть, перероблена із старої церкви, будинок, житло джебеджибаши, діздара, артилерійські казарми і будинок імама і муедзина. Ця стара фортеця побудована з великою майстерністю і вмінням. В погребах знаходяться склади, з котрих є виходи в кам’яні криті переходи і коридори. У прекрасні кімнати гарнізону піднімаємося по сходам, як на мінарет. Легенда розповідає, що в них розміщувався колись гарем. Посередині цієї старої фортеці знаходиться джерело, викопане в скалі, його глибина 300 сажнів, і він наповнюється водою з Дністра. Там є талісман, який оберігає фортецю, так що в ній не можуть жити ні скорпіони , ні змії, ні небезпечні плазуни, ні навіть кури і голуби. Останніх необхідно доставляти ззовні, а якщо потримати декілька днів всередині, то вони здихають. Так само гинуть і випадково завезені до фортеці разом із сіном змії, як тільки доторкнуться землі. Башти дуже високі, але вони мало корисні, так як над ними панують сусідні висоти і їх легко можуть досягти снаряди із зовнішніх позицій, де розташований палац паші”

(Турецьке джерело 1740 р. про Валахію, Молдавію та Україну)

 

”А я в той час із лісу дивився на Хотин. Я про це все на другий день рапортом доніс головнокомандуючому, в якому про Хотин зробив зауваження, що це місто порядочною фортецею назвати неможна. Навпроти того, вона є не що інше, як старовинний замок, обнесений кам’яною стіною, має великі форштати й оточена вся висотами, головні будови на половині гори лежать. Вся місцина дуже схожа на смоленську”.

(Генерал-фельдмаршал А.А.Прозоровский, 1769 р.)

 

„А що стосується до новопідкореної зброєю вашої імператорської високості фортеці Хотина то не упустив я і її особисто оглянути і знайшов хоча нерегулярною, але скільки бачити можно, через багато часу і великими стараннями в таку оборонну здатність приведену, що ні в яких нових укріпленнях потреби не вбачаю…”

(Генерал-фельдмаршал П.А.Рум’янцев, 1769 р.)

 

“Ця фортеця, розташована на правому березі Дністра, побудована на скалі, дуже високо возвеличується над рікою і селом, була дуже сильною і майже неприступною; вона мала досить мало споруд і покращення її в цьому відношенні зробило б її ще більш міцною”

(Генерал від інфатерії, граф Ланжерон, 1806 р.)

 

“Фортеця розташована на крутому березі Дністра, і складається із семи неправильних бастіонів з короткими куртинами із трьох люнетів для прикриття воріт і з батареї поблизу берега ріки. Глибока западина чи яр розділяють фортецю на дві частини; по яру проведена кам’яна оборонна стіна, яка з’єднує 5 і 6 бастіони. Із передових укріплень знаходяться два аванверка, із яких один з’єднаний із фортецею накритим шляхом, який виходить біля третього бастіону, а другий майже розвалений навпроти шостого бастіону, не має ніякого сполучення з фортецею. У фортеці в бік ріки знаходиться, свого роду цитадель, з дикого каміння і частково цегли, продовгуватий замок з чотирма баштами, побудований ще за декілька століть до його завоювання турками... Замок побудований на скалі, і з боку фортеці оточений глибоким ровом, через який, для сполучення з фортецею влаштований під’їзний міст. Всередині замку знаходиться колодязь глибиною в 33 сажні, в тому числі до 17 сажень під водою; він обкладений тесаним каменем в ширину в перерізі до 2 сажнів. Вода в ньому однак не придатна для вживання в їжу, очевидно від того, що з давніх пір колодязь не чищений”.

(Військово-статистичний огляд Російської імперії.

Бессарабська область. 1849 р.)

 

„За містом на північно-східному схилі Дністровського берега, лежить колись грізна, а тепер скасована хотинська фортеця з давньою генуезькою цитаделлю. Звісно, в роки Сигізмунда при тодішньому стані стратегії та артилерії, це була неприступна твердиня, але тепер ні саме розташування відносно висоти, з якої за декілька годин можна розгромити її, ні кам’яні стіни з широкими ровами не відповідають умовам сучасної науки. Цитадель відзначається незвичайною міцністю будівництва. Це невеликий простір, оточений товстими стінами з баштами по кутам, з мостами, точно такої ж архітектури як і в Сороках і Бендерах, Акермані. Навколо фортеця турецька, зі стін і вікон якої відкриваються величні види на Дністер, на Жванець, Брагу.”

(Історик, етнограф, мандрівник А.Афанасій-Чужбинський, 1863 р.)

 

„Фортеця Хотин розташована на правому березі Дністра біля самої ріки, в місцевості, яка поступово підвищується від річкового берега до поля. Фортечний мур представлений неправильним багатокутником, який має в довжину вздовж Дністра близько 300 саж., а в ширину 150 саж.; із напільного боку вона має полігональний обрис, з шести виступами чи бастіонами різної форми і величини і в більшій частині складається із земляного валу з кам’яним ескарпом. Виступаючі частини муру чи бастіони призначалися виключно для розміщення гармат, які стріляли через амбразури, мерлони яких були влаштовані по способу, прийнятому в Туреччині, з велетенських вербових корзин, наповнених землею. Куртини між бастіонами призначалися місцями для гарматної оборони, і мали земляний вал з бруствером і з амбразурами; ті ж частини куртин, які були призначені тільки для рушничного вогню, складалися з кам’яної стіни з бійницями, на більшу частину своєї висоти відкриті з поля; Спереду напільної сторони муру розташовувався широкий рів різної глибини від 10 до 23 ф., з кам’яним контрескарпом, а за ним йшов палісадований прикритий шлях з гласісом, під яким в 14 місцях були виведені, на різну довжину, дерев’яні контр-мінні галереї, які починалися в підошві рову.

Стіна з боку ріки, складалася з кам’яного оборонного муру, попереду якого, місцями був невеликий рів з палісадом біля контр-ескарпа. До цієї частини муру прилягав досить великий замок, який складався з стін з баштами і оточений з боку ріки палісадом і бруствером польового профілю, замок цей слугував цитаделлю для всієї фортеці. Фортеця має четверо воріт і декілька сортій ...”.

(Військовий історик А.Орда, 1877 р.)

 

„Хотинська фортеця знаходиться не в самому місті, а на деякій відстані від нього, приблизно за версту, на обривистому березі р. Дністер, тим не менше вона зв’язана з містом, так як через саму фортецю йде дорога з Хотина до р. Дністер, якою як ми мали випадок переконатися, міські та із навколишніх сіл жителі постійно користуються.

Займає фортеця досить великий простір – приблизно біля 14 десятин, і складається з: а) гласіса, б) рову, в) значної кількості обкладених плиточним каменем земляних верків, г) простору між верками і стіною, також із ровом, д) фортечної стіни, е) простору між нею і цитаделлю, причому в двох місцях, біля ріки, стіна ця приєднується до самої цитаделі, і ж) цитаделі... На самому березі р. Дністер розташувалася цитадель, яка займає невелику площу, з дуже високими, прекрасно збереженими стінами і різними будівлями всередині... Християнський характер побудови цитаделі підтверджується і кладкою деяких цеглин в її стінах, які будучи пофарбовані в червоний колір, розташовані таким чином, що утворюються зображення численних червоних хрестів на п’єдесталах із поступово зменшених прямокутників, що досить гарно. Взагалі враження від Хотинської фортеці пречудове, а вид з неї на протилежний досить пологий і відкритий берег р. Дністер – на м. Жванець і с. Брагу дуже красивий”.

(Історики О.Кочубинський, О.Маркевич, 1901 р.).

 

„Хотинська фортеця на початках була досить невелика і представляла собою чотирьохкутне укріплення з баштами по кутам. Це укріплення не раз витримувало жорстокі штурми поляків, козаків, турок і молдаван, але в 1711 році остаточно потрапило під владу турок, які зміцнили цитадель і вибудували навколо величезні споруди: башти, бастіони, стіни, які збереглися дотепер і справляють величне враження солідністю і масивністю будівлі. ....Тепер ці величні руїни являються єдиним пам’ятником минулої величі Хотина, величі, назавжди затопленої в глибині минулих століть.”

(Мандрівник Д.А.Пахомов, 1905 р.)

 

„Замок у Хотині грандіозний. Досить згадати, що від підошви скелі, на якій він стоїть, башти здіймаються майже на 50 метрів, а висота деяких з них дорівнює 30 і 40 метрам; це приблизно висота сучасного 12-13-поверхового будинку. Башти від підошви і до рівня двору, а Комендантська та східна – до рівня – обходів – цілком монолітні; вони являють собою величезні кам’яні стовпи. Але вражають не тільки фізичні розміри споруд, а їх довершеність. У будівничого виникла щаслива думка – декорувати сіро-білі вапнякові мури геометричним орнаментом з червоної цегли. Він огортає як мури, так і башти суцільним візерунком у вигляді восьми смуг ( у чотирьох нижніх смугах орнамент складається з вписаних один в другий чотирьох прямокутників, а у верхніх утворюються чотири ряди східчастих пірамід, завершених кожна хрестом). Мотив візерунка, застосований в Хотині, має безліч аналогій в українському народному декоративному мистецтві, особливо подільському, що вказує на джерело натхнення будівничого. Орнаментальним декором досягнуто того, що масив будівлі був менш розчленований, вона перетворювалася в могутній моноліт.”

(Архітектор, мистецтвознавець Г.Н.Логвин, 1968)

 

„На схилах високого берега Дністра збереглися руїни двох давніх фортець – земляної та кам’яної. Гірше збереглася земляна фортеця, хоча збудована вона не так давно, на початку ХVIII століття. Основною її оборонною спорудою є земляний, укріплений кам’яними стінами, вал з бастіонами. Від казарм комендантського палацу, майстерень та інших господарських приміщень в землі збереглися лише незначні рештки. Земляну фортецю збудували з появою далекобійної артилерії, коли в Хотині панували турецькі загарбники

У внутрішнє подвір’я фортеці можна потрапити з півдня, через давній вхід попід надворітню вежу. В останній період існування фортеці вхід проходив вище, через дерев’яний міст. В разі небезпеки міст спалювали, а в’їзні ворота наглухо закривали. На фортечному подвір’ї стоять руїни кількох давніх будинків. Привертають увагу стіни прикрашені шаховим орнаментом. Це палац коменданта, збудований в ХV ст. До східної оборонної стіни прилягають зруйновані стіни давньої церкви. На них зберігся фресковий розпис п’ятсотрічної давності. В центрі подвір’я – глибокий, нині більш як на половину засипаний колодязь. Він пробитий в скелі і колись мав глибину 65 м. На оборонній стіні п’ятиметрової товщини знаходилася бойова площадка, яка була захищена кам’яними зубцями трьохметрової висоти”.

(Археолог, історик Б.О.Тимощук, 1968 р.)

 

„Однією з найвизначніших пам’яток архітектури і воєнно-фортифікаційного мистецтва минулого в Чернівецькій області є Хотинська фортеця. Її стіни заввишки 30-40 м і завтовшки 5-6 м, земляні вали з бастіонами і глибокі рови викликають великий інтерес у всіх, хто відвідує цю фортецю над Дністром. Стіни і башти прикрашені геометричним орнаментом з цегли і візерунком нагадують українську народну вишивку”.

(М.Ашкіназі , 1969)

 

„Хотинська фортеця – одна із найбільш вражаючих історико-архітектурних перлин Буковини і цінна пам’ятка оборонного зодчества країни. Фортеця стоїть на околиці Хотина, при Дністрі. На підходах з боку міського центру вона зустрічає нас потужними фрагментами турецьких укріплень початку XVIII ст. – рештками відкосів рову, руїнами стін і бастіонів. Вийшовши на вал, ми опиняємося перед величезним простором, де в широкому напівкільці цих пізніших укріплень на пологому до ріки скальному мисі стоїть, вражаючи своєю міццю, кам’яна громада давньої цитаделі”.

(Етнограф, мандрівник Д.Н.Гоберман, 1983)

 

„Дороги починаються з центру міста. Наче відштовхнувшись від великого квадрата міської площі, вони розтікаються в різні боки... Широкі біжать у бік Чернівців і через Дністер на Хмельниччину, вузькі ж, мовби грайливі міські струмочки, звиваються у лабіринті старих і нових будівель, оманливо переплітаються, а потім виводять мандрівника до ріки, де на стрімкому березі велично височить німий свідок ратних подвигів багатьох поколінь – славнозвісна Хотинська фортеця. Тиша навколо і спокій. І дивним здається, що колись біля цих масивних, мовчазно похмурих стін зі скрежетом і дзвоном схрещувалися шаблі, ламалися списи, і коні оскаженіло носилися, гублячи на полі битви вершників...”

(Історик, краєзнавець С.І.Комарницький, 2001 р.)

 

Перелік висловлювань про Хотинську фортецю можна продовжувати і продовжувати. Кожний хто її бачив дає їй свою оцінку згідно із баченням нашого минулого, розумінням сьогодення й планами на майбутнє...